ГІТАРА, МУЗИКА І СЛОВО

«Він змушував звучати поезію і говорити — музику». Таким був один із варіантів напису на пам’ятнику Францу Шуберту. Ці самі слова можна поставити епіграфом до чергового вечора української поезії в музиці — п’ятого за рахунком. Попередні були присвячені поезії українського бароко, творчості Лесі Українки, Тараса Шевченка й Івана Франка. І ось маленький ювілей проекту Лариси Кадирової. Він був дивно неспівзвучний масовому, деіндивідуалізованому народному гулянню на честь Дня Києва, що вирувало на Хрещатику. А тут, у Великому залі консерваторії, — все максимально індивідуальне, підкреслено особистісне: гітара, музика і слово. Вечір української авторської пісні.

Авторська пісня — винятково радянський феномен — виникла разом із хрущовською відлигою — першими весняними паростками на вікні, що розглядає дівчинка, героїня знаменитої картини Тетяни Яблонської. Люди тоді повільно, важко звільнялися від тоталітарних шор; і на картині київської художниці — вже й не жанрова сценка, і зовсім не портретна замальовка, а символ, узагальнення, справжнє знамення нового, молодого.

Володарями дум були тоді молоді Андрій Вознесенський, Роберт Рождественський, Євген Євтушенко... Стадіонна поезія збирала тисячі людей в одне коло, і всі бралися за руки, і всі почувалися учасниками «одного вогнища» — таке було віяння часу. Булат Окуджава, розказують, на зупинках входив на задній майданчик тролейбуса з гітарою — і співав, співав... І була в цього жанру «своя» слухацька аудиторія — переважно молоді вчені, інженери-технарі, співробітники КБ і НДІ. І гітара для цієї аудиторії ставала символом негласного нонконформізму й загального співчуття ідеї громадянського — всупереч ідеї класового, що лунала повсюдно, офіційно нав’язувалася і тому суб’єктивно відторгалася. І були аудиторії іншого плану — кухні, на яких диміли до ранку діти батьків, що не повернулися з війни, покоління «маминих» (не матусиних!) синів, які вважали за краще рефлексувати, а не діяти. Говорити, сперечатися до хрипоти, — таким був їхній імператив. Про політику, про долі світу, про особисте й суспільне. І проживати в цих розмовах та суперечках удаване життя. Саме тому Слово мало в їхньому житті особливу вагомість, римоване слово — рельєфність запам’ятовування, музика надавала всьому цьому відтінок пізнавального сигналу для своїх, навіть якоїсь езотеричності.

Втім, якою була ця музика? Три-п’ять гітарних акордів, напівречитативна або пізнавано-романсова мелодика, скроєна проти правил маршовості гімнів, що домінували в офіційній масовій пісні. Задушевність і щирість — ось чим зворушувала вона; тихий, невеличкий голос, що відповідав скромним розмірам і звукоізоляції тісних хрущовок. Трохи пізніше — жанр цей вийшов на естраду — в актових залах тих самих НДІ. Конвенціональність ситуації концертів авторської пісні прочитувалася цілком чітко: виконавець на сцені, а слухачі — в залі; але це — лише зовнішній поділ. Насправді ж і виконавці, і аудиторія були тим самим «кухонним», тісним приятельським колом, що складалося з тих, хто «взявся за руки», об’єднаний однією, недекларованою, але ясно відчутною всіма ідеєю, підкресленою щирістю демократичної музичної інтонації. Саме її щирість надавала цим напівлегальним концертам особливий колорит і зміст.

На початку вісімдесятих КСП (клуби самодіяльної пісні) були в зеніті, і після кожного концерту залишалося відчуття співпричетності до чогось великого, щирого, чистого. Це саме відчуття залишив і нинішній концерт серії «Люблю любити любов», що відбувся в консерваторії.

Виконавці зміняли одне одного, будучи достатньо контрастними і за обдарованістю, і за сценічністю поведінки, і за навантаженістю текстів, і, нарешті, за «красивістю» музики. Річ, утім, не тільки в красивості: інтонація, що запам’ятовується, влучно названа колись «товариською», значною мірою спиралася на багатозначний і багатошаровий жанровий фундамент. Тут угадувались і блюзи, і традиційний рок-н-рол, і російський романс, і романс циганський; і знову романс — гарячий іспанський. До цього ще — томливість танго і наповненість оперного аріозо, опуклість театральної моносцени і довірча камерна говірка. Здавалося, що коктейль жанрів, стилів, манер — вибухонебезпечний. Ще трохи — і буде подолано межу гарного смаку, захлесне хвиля еклектизму і невимогливості. Але більшість виконавців (Марійка Бурмака, Ігор Жук, Наталя Бучель, Сергій Мороз та інші) цієї небезпеки уникли.

Втім, допомогла їм у цьому сама музика. Точніше, те її жанрове відгалуження, що зветься «авторською піснею» — із потенційною стильовою полівалентністю і розгалуженими генетичним корінням. А серед них — і англо-кельтська балада, і афро-американський спиричуел, і мистецтво провансальських середньовічних трубадурів, і культура німецької Lied і французької шансон, і демократична міська романсова культура Росії позаминулого століття. Недостатньо яскраво прослухався, мабуть, тільки український компонент. І це не дивно. Звісно, і «стрілецькі» пісні, і лірична солоспівність у жанровому сплаві концерту української авторської пісні була. Були й інкрустації-цитати, й алюзії («Червона калина», приміром). Але головною суттєвою її якістю сьогодні є, мабуть, не стільки музична українська інтонація, скільки інтонація української поезії — від Романа Скиби до Василя Стуса, від Івана Малковича до Марійки Бурмаки... Розвиваючись переважно в російськомовному середовищі, жанр авторської пісні орієнтований на відповідну мелодику. Українська ж авторська пісня сьогодні ще не виробила свого інтонаційного фонду. Але вона є, активно розвивається, а поезія, поетична інтонація зумовить інтонацію музичну — своєрідну, пізнавану, неповторно-українську. Варто лише трохи почекати. Концерт циклу Лариси Кадирової це підтвердив.