РОМАН ПРО СПРАВЖНЬОГО ГЕРОЯ

Прочитавши в цій унікальній книжці першу статтю Валерія Марченка «А.Кримський як дослідник азербайджанської літератури», я пригадав іншу працю на ту ж таки тему, а саме Соломії Павличко «Сексуальність. Націоналізм. Орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського» (здається, докторська дисертація), і подумав, що дослідження Валерія суттєво доповнює Соломіїне, хоча було написане на чверть століття раніше, до того ж 23-річним юнаком як студентський реферат...

Він був по-справжньому талановитий, недарма ж за два роки по тому так дошкулив можновладцям своїми аналітичними статтями «За параваном ідейності» і «Київський діалог», що вони запроторили його якнайдалі на вісім років.

Обдарований юнак не знайшов місця у викривленій суспільній сфері, а вона не знайшла застосування його талантові. Тодішньому суспільству були потрібні слухняні зашорені виконавці волі олімпійців, а Валерій був веселий, розумний, вдумливий інтелектуал, і водночас дотепний, відкритий, щирий і незалежний — одне слово, душа правдивая... Пригадую, коли я, молодий літератор-початківець, приніс до редакції «Літературної України» якийсь свій опус і здибався з Валерієм,— як він сердечно зустрів мене, людину, котру вперше побачив... Як тепло і гарно ми поговорили, і його образ: стрункого, кучерявого, вродливого, доброзичливого — закарбувала моя вимоглива до внутрішнього єства людей пам’ять.

Коли читаєш блискучі переклади Марченка з азербайджанської (скажімо, «Ювілей Данте» Анара) або Джерома, Уеллса і Моема з англійської, важко повірити, що більшість їх виконано в «зоні», у совєтському концтаборі. А поетичні переспіви Едгара Лі Мастерса зроблено з такою безпечністю (згідно з настроєм оригіналу), безоглядністю і широтою натури, що виникає враження: перекладач півжиття провів у Америці, — а він тим часом «укалував» у ВТК суворого режиму на Уралі. Цікаво, що і в листах до матері, діда, тітки, зведеної сестри (опубліковані у посмертній книжці Марченка «Листи до матері з неволі». Фундація ім. О.Ольжича, 1994, упорядкування матері — Ніни Марченко-Смужаниці) з того ж таки Уралу переважають оптимістичні, веселі, часом глузливі над собою нотки; не його підбадьорюють, а він — людей, які «на волі». Ніби писані ті листи з екзотичних, веселих островів. І тільки материнське серце відчуває, як синові там насправді — тяжкохворому, без належної медичної допомоги.

Короткий період у Києві 1981—1983 років після ув’язнення і заслання в Казахстані, пошуки роботи, відмови, зокрема митрополита Філарета — на працю у церковному виданні, головного редактора Коротича — у журналі «Всесвіт» (не взяв також до друку чудових Валерієвих перекладів оповідання Моема «Сила обставин» і поезій Мастерса), нарешті знайшов посаду робітника в конторі озеленення, і другий суд... За написані в концтаборі і на засланні яскраві публіцистичні статті на захист прав політв’язнів і розвідки з історії визвольного руху в Україні та персоналії його учасників, надруковані за кордоном. Тоді. А тепер і в книжці «Валерій Марченко. Творчість і життя».

Гідна подиву і захоплення поведінка Валерія під час судилища. Він свідомо спалив за собою мости до відступу чи компромісу. Вирішив померти Людиною честі. Знав бо, що чекає на нього, з його хворобою, в ув’язненні... Фізично немічний, але духовно загартований тривалим спілкуванням у таборі з борцями за волю та самовдосконаленням і вірою. Ось його діалог-двобій з прокурором у суді І3 березня 1984року:

Прокурор. З якою метою був виготовлений антирадянський ворожий за змістом документ?

В.Марченко. З метою сказати людям правду.

Прокурор. Ви твердите, що все написане вами — правда?

В.Марченко. Чистісінька.

Прокурор. Яким чином цей документ потрапив за межі ВТК?

В.Марченко. Не скажу.

Прокурор. Чому?

В.Марченко. Бо ви людей саджаєте. Вам істина не потрібна, вам потрібно людину до в’язниці посадити.

Прокурор. Марченко, уявіть собі, що було б, якби кожна людина в нашій країні почала б писати, що їй заманеться, та ще й за кордон передавати?

В.Марченко. Було б так, як у справжній демократичній країні.

Цією книжкою Ніна Михайлівна Марченко-Смужаниця як одна з упорядниць (друга — Наталія Кочан, автор передмови — Семен Глузман, післямови — Валерій Шевчук) завершила свій материнський обов’язок перед пам’яттю сина. Героя України — не за присвоєним званням, а по суті. Хоча вона все життя з честю виконувала його, від народження Валерія, виховування в умовах совєтської дійсності — і до тих страшних років, коли боролася за його життя та гідність, пишучи заяви і скарги в усі можливі інстанції, їздячи за сином в усі чорні діри (читач може в цьому пересвідчитися, ознайомившись із розділом «Солідарність і любов»).

Тепер маємо у вітчизняній Бібліотеці дві книжки, два основоположні людській моралі зібрання творів Валерія Марченка і його Матері («Найкращий твір мого життя — мій син») як співавторки. Це пам’ятник обом.