РИТОРИКА НА БАРИКАДАХ

Але повернімося до персонажа, котрий виринув одразу в обох осередках інтелектуальної оборони: повернімося до Ірванця. Олександр Ірванець, підскарбій «Бу-Ба-Бу», драматурґ, поет, прозаїк, ще увечері 11 березня цілком заслужено міг тішитися передчуттям цікавих зустрічей — з сімома інтелектуалами на барикаді «1+1» 12-го та з доброю півсотнею своїх друзів і шанувальників у печерській «Останній барикаді», де 13-го увечері мала відбутися презентація його книг — роману «Рівне/Ровно», збірки «П’ять п’єс» та поетичної збірки «Вірші останнього десятиліття». Ці події відбулися, просто остання трапилася не у, а під забарикадованою чиновниками «Барикадою» на Печерську — «на сходах».

Як завжди в таких випадках, зустріч набула гострого присмаку опозиційності, і якби не правдивий смуток всіх нас через прикрий чавунний замок, можна було б щиро потішитися з того, що влада начебто ще й потурбувалася, аби протестна поезія Ірванця звучала у відповідних декораціях (навіть міліцейський патруль підійшов і зупинився неподалік, перейнявшись «дійством»).

Власне ж презентація зводилася до двох коротких виступів — самого Ірванця та директора видавництва «Кальварія» Петра Мацкевича — супроводжуваних читанням 2—3 поезій і роздачею автографів. Та незважаючи на весь «бліцкріг» акції, очевидними для всіх присутніх стали 3 факти: 1) є такий письменник Ірванець, а його творчість різноманітна й цікава; 2) у згаданого Ірванця є принаймні 50—60 читачів і шанувальників, які ладні слухати його хоч і просто неба; 3) і що найважливіше — є в нашій державі молоді люди, які люблять українське мистецтво і з кожним вибриком великих та малих адміністрацій дедалі більше не люблять українського чиновництва. І якщо з Ірванцем та його прихильниками все більш-менш зрозуміло, то з любителями мистецтва і барикад питання залишається відкритим. На наших очах (а Ірванець може бути того свідком) формат української барикади все дрібнішає — від потужних інсталяцій студентів початку 90-х до майже кітчевого арт-клубу і, врешті, до обмеженого формату телеефіру. Ще трохи — і весь український «барикадний» рух вміститься на території одного сайту. Синхронно з простором ущільнюється і час протесту (навіть не протесту — простого волевиявлення): кількаденні демонстрації трансформуються в годинні дебати. А що ж тоді збільшується? Збільшується контроль, що ним у той або інший спосіб дублюється в нас кожна репліка. І не так важливо, хто провадить той контроль — черговий наряд міліції чи ведучий телеефіру, який щораз перебиває мовця, коли той задалеко відбігає від його, ведучого, плану, — контролю над нашим волевиявленням щораз більшає.

Цим не надто втішним висновком можна було б, власне, й закінчувати наше невелике дослідження тих невипадкових випадковостей, що обертаються довкола Ірванця та барикад, а проте хочеться додати ще одне спостереження (чи застереження?): схоже, ми починаємо розуміти, що передвиборні дебати і барикади можуть бути лише риторичними масками і що затівати конструктивні суперечки і чинити спротив несправедливості слід не лише напередодні. З другого боку — «задля спільного добра» — конче потрібно, аби сутність «барикад» змінилася, а тому набагато краще і цивілізованіше допустити на барикади каву, мистецькі презентації та дебати, ніж сприяти поверненню тих барикад, на яких єдиним арґументом залишатиметься київська бруківка.