Режисер Йос Стеллінг: "Росіяни надто зациклені на собі. Тому й не люблять, коли над ними жартують іноземці"

Знаменитий європейський кінорежисер Йос Стеллінг цього літа показав в Одесі свій новий фільм - "Дівчина і смерть" із Сергієм Маковецьким та Ренатою Литвиновою в головних ролях. Цей кіномайстер, давній улюбленець кінокритиків, привернув до себе увагу ще 1975-го, коли в основному конкурсі Канн опинився його фільм "Марікен із Неймегена". А у 80-90-х світові кінофестивалі завжди віддавали належне його фільмам "Ілюзіоніст" (1983р.), "Стрілочник" (1986р.), "Летючий голландець" (1995 р.). Помітний успіх у СНД мав його фільм 2007 р. "Душка", де в головній ролі знімався, знову-таки, Сергій Маковецький. У новому фільмі Стеллінга відомий російський актор грає лікаря Миколу, який вирішив повернутися в занедбаний німецький готель, де півстоліття тому зустрів свою єдину любов. Ця картина помітно відрізняється від попередніх фільмів Стеллінга, у ній немає його фірмового куріння, абсурдного гумору, безмовних реплік. Нова кіноісторія неспішна, вишукана, ніби оммаж у класичній російській літературі. В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA європейський кіногуру розповів про своє ставлення до росіян, про роботу з Ренатою Литвиновою і Сергієм Маковецьким, а також про свою позицію до наркокультури й одностатевої "ідеології".

- Герої вашого фільму "Дівчина і смерть", коли говорять про любов, переходять на французьку, якщо розмова заходить про душу, меланхолію або розлуку, звучить російська мова, ну, а коли рахуються гроші або ладнаються справи, персонажі говорять німецькою... Цікавий "лінгвоаналіз".

- Я зумисне зробив акцент на цьому. Французька - мова романтики. У мене навіть була ідея поставити у фільмі французькі переклади пушкінських віршів, але, врешті-решт, я від цього відмовився, оскільки, поряд із романтичними репліками, для фільму важлива й меланхолійна російська мова.

- У вашому фільмі звучать хрестоматійні рядки Пушкіна, які багато хто пам'ятає зі школи.

- Вірші Пушкіна я використовую у фільмі, швидше, як символ поезії. Там звучить уривок лише з одного його вірша - "Я помню чудное мгновенье...". Спочатку я хотів зробити головним героєм цього фільму саме поезію як таку. Тому в ньому з'являється книжка з віршами. На самому початку Микола дарує цю книжку Елізі й пише на першій сторінці "Я повернуся". А наприкінці фільму, коли Еліза залишається у повній самотності, вона пише на останній сторінці цієї ж книжки "Я чекатиму тебе вічно" і передає книжку Миколі. Отож весь сюжет стрічки - ніби між цими двома записами, тобто всередині книжки.

У Росії під час презентації фільму підвелася одна жінка й сказала, що я "абсолютно нічого не розумію в російській душі"... Що ж, я не міг із нею не погодитися, адже російська душа - загадка.

Мене вражає, коли від росіян доводиться чути фрази типу "не чіпай нашого Пушкіна!".

А що коли мене надихають його вірші? Як і романи Достоєвського чи оповідання Чехова...

Це ще одне свідчення того, що росіяни надто сконцентровані на собі. Тому вони не люблять, коли над ними жартують іноземці. І ще: росіяни не дають виходу своїм емоціям. Вони зазвичай плачуть на самоті.

Росія - величезна країна, але при цьому кожен її житель дивиться, насамперед всередину самого себе. А ось, наприклад, Нідерланди - дуже маленька країна. Кожен із моїх співвітчизників з дитинства дивиться за кордон і відчуває, що перед ним відкритий весь світ. Тому голландці зазвичай володіють кількома мовами й займаються бізнесом по всій земній кулі. Ми дивимося широко - на весь світ, а росіяни - дивляться лише в самих себе.

- Сергій Маковецький з'являвся у вашій попередній картині "Душка". І ось ви знову вирішили його запросити?

- Я завжди намагаюся вибирати для роботи над фільмом тільки тих, хто кращий за мене. У такому разі остаточний результат роботи над фільмом перевищить мої сподівання.

Наскільки я знаю, більшість російських режисерів під час зйомок не дозволяють акторам дивитися щойно знятий матеріал. І коли знімальна група між дублями збирається перед монітором, актори до них не приєднуються. Я ж - людина сімейна і дуже люблю показувати все, що зробив, буквально кожному на знімальному майданчику. Коли ми знімали "Душку", то між дублями всі збиралися перед монітором, щоб подивитися щойно знятий матеріал. А Маковецький тоді десь прогулювався. То я йому сказав: "Я зняв усього вісім фільмів, а ти знявся вже у
55 картинах. Так, це ти маєш учити мене, а не я - розповідати тобі, як грати". Відтоді він став часто пропонувати якісь свої ідеї, і ми здружилися.

Наприклад, у ключовій сцені фільму "Дівчина і смерть" Сергій запропонував мені зробити дуже важливу паузу. Коли головний герой заходить у кімнату, в якій жила його кохана, Маковецький зупинився й зняв капелюх. Цей жест чудово показує, наскільки важливий і урочистий цей момент у його житті.

- Рената Литвинова зіграла у вашому фільмі Ніну - своєрідного посла смерті. Саме вона попереджає головного героя, що своїм коханням він може погубити Елізу. А наприкінці фільму саме Ніна передає Миколі послання від уже покійної Елізи. У своїй попередній картині, "Остання казка Рити", Литвинова зіграла смерть. Ви вирішили запросити її у свою картину саме після цієї ролі?

- Ідея запросити Ренату виникла якось спонтанно. Ми зустрілися в неформальній обстановці, потисли одне одному руки, і я відчув, що в неї дуже сильна рука. Після цього відразу ж запропонував їй роль Ніни. Коли я сказав про це своєму російському продюсерові, він здивовано запитав: "Ти впевнений?" Мені часто доводилося чути, що з Литвиновою працювати не так уже й легко. Але одна річ - коли актор із непростим характером, а зовсім інша - коли цей-таки актор ще й режисер. Тому Рената дуже легко розуміла, що я від неї вимагаю, і швидко влилася у творчий процес. Від роботи з нею в мене залишилися якнайкращі враження. У неї чудово вийшло передати настрій внутрішнього плачу і внутрішньої радості. Як і всі росіяни, вона ніби ховає свої емоції. Ми - голландці - набагато відкритіші. Ми не приховуємо своїх емоцій.

Узагалі, в Москві театральні актори популярніші, ніж кінозірки. І якщо актор добре показав себе в театрі, його запрошують і в кіно. А, наприклад, у Голландії театр - наступна сходинка після телебачення. Якщо котрийсь ведучий або шоумен добре зарекомендує себе на телебаченні, його запрошують у театр. Тому-то в Голландії просто неможливо ходити в театри.

- Важко було працювати в інтернаціональній знімальній групі?

- Переважно всі у знімальній групі були датчанами. Понад 30 років я працюю з одними й тими самими кінематографістами. Тому присутність російських акторів на майданчику внесла розмаїття у звичний для мене спосіб роботи над фільмом. Спочатку ми спілкувалися між собою англійською або, коли це було необхідно, через перекладача. Але невдовзі в нас виробився якийсь особливий, невербальний спосіб спілкування - ми легко знаходили порозуміння через жести. І це чудово. Бо у своїх фільмах я намагаюся максимально скоротити репліки й діалоги, зводячи все до жестикуляції та візуальності. Адже коли глядач практично не чує слів у фільмі, він уважніше вдивляється в екран. Він шукає ключі, символи й підтексти у візуальному ряду, а не слухає те, що йому пояснюють словами.

- У фіналі фільму "Дівчина і смерть" ви використовуєте той самий прийом, що і в "Душці": готель, у якому розгортається дія, залишають люди, і в нього пробирається природа - в кімнатах з'являються рослини, плазують комахи...

- Готель - метафора життя. Люди приходять у нього, живуть певний час і від'їжджають. Загалом, ця картина - своєрідна гра з часом. Її сюжет починається й закінчується у 50-х рр. Після чого дія переноситься в кінець ХІХ ст. Вся ця історія, на яку у фільмі йде близько півтори години, насправді - лише одна мить, упродовж якої головний герой згадує свій роман. Тому там і звучить рядок із вірша Пушкіна "Я помню чудное мгновенье...".

- Ваші попередні фільми були більше зосереджені на коханні. А тут - любов і смерть.

- Це головні теми всієї російської літератури. Просто по-різному інтерпретувалися: злочин і покарання, війна і мир. Головне - те, що відбувається при зіткненні цих двох понять.

- Що вас сьогодні надихає?

- Для створення великої цікавої драми треба всього лише зіштовхнути між собою ненависть і любов, надію і помсту, життя і смерть тощо. У такому разі відбувається щось на кшталт електричного розряду. У своїх фільмах я намагаюся зосередитися саме на таких великих категоріях. І те, що відбувається в результаті такого зіткнення, - власне кажучи, головне, що мене надихає.

Якщо ж настає депресія, я намагаюся будь-що вибратися з неї: пробую переключитися або зануритися в якусь справу. І той момент, коли виходиш із депресії, - найбільш креативний. Тоді навідуються безліч ідей. Правда, коли ти їх втілиш, ловиш себе на думці, що "було б непогано зараз знову впасти в депресію, оскільки бракує нових ідей".

Отож моя творчість прямо залежить від депресії.

Головне у будь-якому творчому процесі - це проблеми, з якими зіштовхуєшся під час його втілення. Кожна проблема відкриває нові можливості й робить результат кращим.

- У "Душці" ви показали абсурдність пострадянських кінофестивалів. Одеський фестиваль не примусив вас змінити свою думку?

- Одеський кінофест - жахливий! Тут усе занадто добре організовано. Ніколи не буває жодних накладок і не виникає проблем. Я ж люблю фестивалі, на яких усе йде не так як слід. Я колекціоную анекдоти про східноєвропейські кінофестивалі. Наприклад, на пітерському кінофестивалі "Белые ночи" одного разу перемогли два режисери, яким вручили... мікрохвильовку. Це в них був такий Гран-прі... Або на іншому російському фесті виступав посол Франції, який з усією гордістю за свою націю хотів розповісти про найголовніші події в житті своєї країни... Коли він піднімався на сцену, його наздогнала якась дівчина і вручила надувну кульку на мотузочці. Отож усю свою пафосну й серйозну промову він промовляв із кулькою в руках, як клоун... У залі стояв регіт, а він не міг зрозуміти, що такого смішного в його словах. Опиняючись на фестивалях, я постійно полюю на такі курйози.

- Як вам реакція українського глядача на фільм "Дівчина і смерть"?

- В Україні багато сміялися під час перегляду. Це мене не образило. Але стало повною несподіванкою. Адже фільм абсолютно не комедійний. Кілька тижнів тому я побував у Єревані. Це місто практично не має кінотеатральної культури, вірмени дивляться кіно переважно вдома. На весь Єреван усього кілька кінотеатрів. Ось там мене справді вразив кінопоказ: люди спокійно розмовляли під час перегляду, їли щось, відповідали на телефонні дзвінки... Загалом, вони почувалися як удома.

- А як ваші фільми сприймають удома, в Нідерландах?

- У Нідерландах живуть дуже прагматичні люди. Переважній більшості їх мої фільми не потрібні. Та й узагалі, багато людей мистецтва намагаються вирватися з Нідерландів і осісти в іншій країні.

Та цей "опір", напевно, потрібний художникові.

Наприклад, Андрій Тарковський чи Карлос Саура зняли свої найкращі фільми саме тоді, коли жили під тиском. І щокроку зіштовхувалися з ідеологічним опором. Це нескладно зрозуміти, якщо порівняти їхні ранні й пізні фільми, зняті вже після того, як вони вирвалися з диктатури.

- Хочете сказати, що бізнес у сучасному світі став такою ж диктатурою, як соціалізм у СРСР?

- Сучасний світ скидається на поїзд, який день у день додає швидкості і мчить із цією скаженою швидкістю в нікуди. У людей, що перебувають у цьому поїзді, все менше й менше часу на те, аби сісти й спокійно почитати, подивитися кіно, обміркувати події. Щоб розібратися в собі, люди звертаються до психотерапевтів. Почасти саме з цієї причини я й хотів зробити "Дівчину і смерть" якомога повільнішим фільмом, герої якого не підкоряються божевільному ритмові життя. Тому я й переніс дію у ХIХ ст.

- Нідерланди - одна з найліберальніших країн. Але у своїх фільмах ви ніколи не порушуєте тему наркотиків, одностатевих стосунків чи інших гостросоціальних речей, які ваша країна легалізує.

- Я не порушую зазначені теми лише тому, що далекий від цього. Я не гомосексуаліст. І не прихильник наркокультури. Зазвичай, коли звертаються до гомосексуалізму в кіно, використають цю тему, щоб подражнити громадськість. Тоді обговорення фільму зводиться до розмов на цю тему. А про власне фільм говорять мало. Хоча, звісно ж, є чудові фільми про гомосексуалізм...

- На відміну від ваших попередніх картин, у "Дівчині..." практично жоден персонаж не курить. Чому ж не дали жодному герою сигарети?

- Так, сам я - затятий курець. У молодості вважав, що кожен режисер повинен бути невисоким, лисим, в окулярах і з сигаретою в зубах. Коли розповів про це на одному з майстер-класів у Москві, кілька доволі високого зросту слухачів просто встали й вийшли із залу. Якось під час зйомок одного з моїх фільмів я, закуривши, міркував, як поставити наступну сцену. В ту хвилину до мене підійшов хтось із технічного персоналу й попросив погасити сигарету - як він пояснив, дим від неї шкодить техніці. І тоді я вирішив, що у фільмі має бути якнайбільше епізодів із курінням - так я сам зможу курити на знімальному майданчику під виглядом репетицій нових сцен. У "Дівчині і смерті" справді практично немає курців. Але в моєму наступному фільмі їх буде багато. Власне, саме цій темі він і буде присвячений. А називатиметься - "Останній курець".