«Душка» у сутінках

Цьогорічну «Мо­лодість» від­кри­вала кар­тина «особливого призначення» — «Душка». І вона ще має вистояти в українському прокаті, а з погляду оптиміста — може навіть сколихнути його. Причина не тільки в 20-відсотковій участі у продакшн української сторони (а також блискучих епізодів вітчизняних селебріті — Руслани Писанки та ведучого Миколи Луценка), а й у постаті режисера — Йоса Стеллінга.

Ім’я слов’янського героя — Душка — кінорежисер Йос Стеллінг виніс у назву своєї картини, підписавшись тим самим під свідомістю нового архетипу, нової «загальної назви». Наскільки це вдалося, покаже час і той-таки злощасний прокат. Та вслід Маковецькому, який зіграв Душку, нинішнє покоління вже точно не кричатиме «Макаров!» Для улюбленця публіки і режисерів тепер є досить-таки позитивний клич — «Агов, Душко!»

Це перше слово в геть небагатослівному фільмі Стеллінга. І це найпопулярніше співзвуччя в сюжеті. Це ім’я, яке залишається на вустах після перегляду і звучить рефреном поняттю «слов’янська душа». Про зіткнення з нею західної ментальності і знімав свій фільм найпопулярніший в Україні голландець.

До «Душки» Йос Стеллінг досліджував тільки гордість нідерландського національного характеру. Недарма фільм із програмною назвою «Летючий голландець» визнаний його найкращою роботою. Якщо, звісно, не брати до уваги однієї з улюблених короткометражок українських кіноманів — «Зал очікування». З легкої руки «Молодості» вона стала візитівкою Стеллінга (у середовищі вітчизняних інтелектуалів). «Ти не дивився Стеллінга? Оце півгодини еротичної історії...»

Показаний незліченну кількість разів у рамках фестивалю «Зал очікування» локально популяризував улюбленого актора Стеллінга — бельгійця Жана Бервутца. У «Душці» він примірив на себе образ популярного кіношника-критика-сценариста Боба. І з допомогою цього образа пролунала ще одна правда про класичний голландський характер. Не така сувора, як екранізація роману Ф.Бордевійка «Характер», яка 1998 року здобула «Оскар» в іноземній категорії. У «Душці» європейцю надана можливість контрастувати і дивитися на себе крізь призму слов’янської відкритості, сентиментальності, наївності, хитрості... У всіх тих рудиментах «душевності», від яких світ так званих демократичних свобод і стратегічного ринку вже давно відмовився. А російський Приблуда в шапці-вушанці, який звалюється як сніг на голову голландському синефілу-відлюднику — це драматургічний конфлікт, виграшний в усіх відношеннях! Виграшний у головному — у можливості посміятися та поіронізувати із самого себе.

«За іронію, з якою Ви дивитеся на людські слабкості, ми і любимо Ваш кінематограф, пане Стеллінг», — цитує сам себе автор цих рядків, який у продовження компліменту поставив на прес-конференції в рамках «Молодості» запитання про типову голландську слабкість. Запитання, як виявилося, виграло журналістський конкурс. Хоча відповідь самого Стеллінга мені, наприклад, сподобалася більше...

— Бачте, — розпочав Йос. — Бути голландцем означає бути під тиском. Адже ми розташовані значно нижче за рівень моря. Це означає постійно боротися з водою. Багато води... Тому доводиться дивитися під ноги, а кінематографісту потрібно дивитися вгору! З одного боку в нас море, з іншого — німці... Ми під постійним тиском». Вистояти в цій ситуації допомагає, з одного боку, характер, з іншого — гумор.

Мабуть, тому Стеллінг так завзято і боровся за «Душку» цілих шість років. Трансформувався сюжет. Препарувалося надзавдання. Змінювалися актори та легенди про прототипи героїв. Так, російській пресі Стеллінг розповідав про те, що Душку побачив в одному з пітерських журналістів-стололазів, якого і планував запросити на роль. Та ба...

…Стара легенда говорить, що в повоєнному Відні активне кінотусовочне життя вів австрійський кінокритик Отто Райтер. Він не пропускав жодної вечірки. А марнолюбний аналітичний розум не давав Райтеру спокою. І варто було з’явитися черговій кінопрем’єрі, Отто писав у різні видання дві цілком протилежні рецензії. Популярність своїх статей він підтримував читацькими відгуками, які сам і вигадував. Однак кінь на чотирьох, і той спотикається. Якось у двері постукав югославський біженець... Душан. Як відреагував прототип Боба на біографічні запозичення? І які дві протилежні рецензії написав би Отто Райтер на «Душку»?.. Цього, на жаль, мені довідатися так і не вдалося.

Утім, відповіді на поверхні фільму. Досить лише зайти трохи далі... за титри.