Quo Vadis?

У наших чиновників, як і у вищій владі, помітне провінційне розуміння культури. «Підняти пісню!» — каже президент. У більшості громадян (навіть еліти) культура — це та ж пісня, писанка, портрет Шевченка в дуже спрощеному вигляді, бандура, рушник. Тобто сільська культура. Вона прекрасна. Вона є й буде і ніхто її не забирає, але ми давно не живемо в селі. Яке місце української культури у світі тепер?
Вітчизняна культура як така у світі майже не представлена (хіба що трішки завдяки гастролям хору Верьовки чи ансамблю Вірського, але треба розуміти, що іноземці не трактують ці ансамб­­лі як культуру, а радше як розвагу-екзотику: і це знову ж, сіль­ська екзотика). Скажете, що часом деякі наші співаки, художники і навіть оркестри виступають по світу? Однак виступати успішно це ще аж ніяк не визнання. Тих виступів мізерна кіль­кість — що для нашої держави взагалі нічого. А високою культурою, якою пишаються у світі, вважаються симфонічні оркестри, що гастролюють із відомими солістами, опер­­ні театри, грандіозні виставки в музеях, у галереях, театральні постановки (тим часом наші найвизначні­ші режисери не працюють в Україні — вони «надто скандаль­ні»), кіно та визнана література — і це все рухається по всій Європі й Америці, якщо не по світу. А де ми? Кло­почемося в cадочку під черешнею про «від­родження». Скажімо, попередня міністр культури у своєму звіті за 100 днів подає єдину і найголовнішу програму у сфері музики — «Культура великого народу починається з душі маленької дитини», — спрямовану на розвиток дитячого мистецького виховання. Тим часом українська симфонічна музика (а вона високопрофесіональна) взагалі не звучить у світі, тож що тут сказати...
Уперше в нашій істо­рії взагалі маємо можливість вивести українську культуру в світ. А говоримо лише про пісню і дитяче виховання... Воно також потрібне, без сумніву. Але які наші пріоритети? І на якому рівні?
Міністерство культури України протягом багатьох років перебувало далеко від радянської столиці в такому собі статусі провінціалки. Після здобуття незалежності, на жаль, так нічого не змінилося. Попереднім міністерствам культури було зручно залишатися традиційно провінційними. І перебували вони в стані глибокого летаргійного сну (хоч інколи треба було пробудитися, щоб знятися в кіно). Здається, що це традиційне нерозуміння і трактування культури суспільством і її чиновниками як щось неповажне, але над яким обов’язково слід поплакати, залишилося, особливо, коли до культури ще причепили туризм. (Як можна ці дві галузі ставити нарівні?)
Отож, пріоритетом повинен бути вихід української культури у світ. Але, борони Боже, не в стилі «День України в…» Це суто радянський винахід, який, окрім пострадянських країн, ніде не практикується.
Входження вітчизняної культури до Європи може відбутися виключно професіонально в певних галузях — у поодиноких музеях, галереях, на театральних чи концертних сценах, у кіно... Це довготривалий проект, у якому всі галузі української культури могли б достойно показати себе в європейських (і не тільки) державах, у друкованому (книжки, альбоми) і в живому (вистави, концерти) вигляді. Для успіху цим проектом повинні займатися професіонали найвищого рівня зі знанням іноземних мов, які зможуть налагодити особисті зв’язки і контакти.
Ось головне: нам треба перейти до глобального осмислення нашої культури, не обмежуючи її тільки внутрішнім споживанням.
Очевидно, що пекучою проблемою культури є її недостатнє фінансування. Цю універсальну проблему можна вже сьогодні по­чинати розв’язувати американським чи європейським способом (які, до речі, однакові). Треба спробувати вчити людей, як можна заробити гроші на свої заклади чи колективи. (Це створення товариств волонтерів, а потім на­глядових рад.) Це, до речі, звичайна світова практика. 30 років роботи в американській музичній сфері у Нью-Йорку показали ме­ні, як може розвиватися культура в країні, де немає мінкульту. Знаю, що читач миттєво заперечить: там законодавство сприяє вкладанню грошей у культуру. Однак річ не тільки в цьому. Законодавство — ще не все. Там є те, що у нас, на жаль, відсутнє — прагнення розвивати культуру, бути причетним до цього процесу, значною мірою завдяки праці величезної кіль­кості волонтерів (очевидно, безплатно). Це модно: від найнижчих до найвищих щаблів суспільства, — віддавати свій час саме культурі, щоб не читати «Відві­ду­вачів — черги, а грошей немає. … Чого бракує ки­їв­­ським музеям». Бажаючи все контролювати, радянська влада впровадила паралізуючу систему абсолютної залежності від держави, відбираючи найменший прояв ініціативи. Заходжу до Музею народного і прикладного мистецтва у Лаврі показати гостям укра­їнський народний одяг, який, на мою думку, є шедевром мистецтва. Ледь блимають дві лампочки високо під стелею — а решта всі згаслі! Запитую, в чому річ. «Нема грошей на лампочки!» Чо­го тоді відкривати музей — як по­ба­чити розкішні кольори народного одягу без світла? Це сама без­порадність і приклад пасивності, нечуваної в ринкових умовах…
Радянська система роботи в культурі, за якою ми працюємо, полягає в тому, що держава дає гроші на якийсь захід — захід виконується — гроші використовуються, але ніхто не думає про доцільність. Яка користь із того заходу? Чи вартий він тих витрат? А якщо зал лише наполовину заповнений — нікого це не турбує. Недавно була на одному з концертів «МюзикФесту». Разом із симфонічним оркестром виступав хор «Думка». На сцені було більше людей, ніж в залі… Був четвертий концерт цього дня. Якого можна сподіватися результату? Чи це раціональний розподіл фондів? Скільки ми бачили випадків, коли роздаються люксусові запрошення на захід уже після закінчення заходу. Це означає, що були гроші — і їх обов’язково хоч як треба було використати. Або фінансується ряд фестивалів, які не мають ніякої мети, — просто для приємності… Зате нема грошей підтримати наших уже визнаних митців за кордоном, які стараються вижити в жорстких умовах конкуренції і яким конче потрібні плечі держави. Потрібно переосмислити пріоритети фінансування, бо ця система спонукає до великих розтрат і заохочує безрезультатність.
Справа має інший вигляд, коли починається праця за ринковою системою. Треба людей привчити до того, що держава не може все оплачувати і що заходи треба рекламувати (якнайдешевше, можливо) і, завдяки активному продажу квитків, оплачувати ці заходи. А не як тепер, коли кількість проданих квитків нікого не хвилює, адже захід фінансується державою.
Навіть Китай, відомий державною підтримкою мистецтв, де дотепер ставлення до оперних театрів і оркестрів було таким самим, як і до своїх сталеварень, де продаж квитків і підтримка меценатів не мала ніякого значення, так само як у нас, почав масштабно децентралізувати свої мистецькі орга­нізації і поступово зменшувати їм грошову під­тримку. Для тренування китайського персоналу в цій зовсім новій ділянці у славетному Кеннеді-Центр у Вашингтоні відбувся двотижневий семінар, де нові менеджери культури розглядали існування трьох стратегічних компонентів: мистецький, маркетинг і фандрайзинг (збір кош­тів). Голова Кеннеді-Центр, пан Майкл Кайзер, намалював трикутник, поєднуючи ці три компоненти у формі стільця на трьох ніжках, і сказав: «У ринковій економіці стілець не втримається на одній ніжці».
Ми на 40 — 50 років позаду світу в питаннях менеджменту культури. І зрозуміло, що процес переходу на ринкову систему буде тривалий, тому починати його треба вже тепер.
У політиці і в економіці Україна прагне вибороти своє місце в Європі й у світі. На це ідуть великі зусилля і великі кошти. Це саме має відбуватися в культурі. Кожна культурна людина, яка жила за кордоном, підтвердить, як високо шанують там культуру. Україна не одержить визнання країни, гідної вступу до ЄС чи взагалі до Європи, без визнання її культури.

P.S. До речі, музей Івана Марчука — прекрасна ідея, але з цього випливає, що у нас є тільки один митець… А коли вже йдеться про будівництво, то в Києві нема концертного залу на 2000 місць. Ми ж не можемо запросити симфонічний оркестр із Європи. Бо куди? Філармонія маленька, а більше залів немає (Український дім та палац «Україна» — це зовсім щось інше — інша акустика, це не для класики.) У всіх тих конструкціях із великим розмахом — може, колись знайшлося б і місце для концертного залу?