ПУСТКА ПАСТКИ, АБО НЕМОЖЛИВІСТЬ ПРОЧИТАННЯ МУРАКАМІ

Іноді це дістає: ти пишеш про чудесні книжки, що їх мало хто читає. Але іноді трапляється навпаки: автор — прочитаний і витлумачений, ніби пивна етикетка. І кожна його нова книжка стає чимось на кшталт обов’язкової гігієнічної процедури, спонукаючи відповідне до себе ставлення: бездумне, але переповнене усвідомлення користі для душі та тіла. Так трапилося з Харукі Муракамі, який спершу став модним завдяки одному містично-мисливському роману, потім його видали, як Леніна, і тільки тоді настала загальна мобілізація кошари в голові для читання. Тексти потекли повз радісну, занімілу свідомість, залишаючи незмінно загадкове враження. Власне, це заніміння і вселяє у читача надію, що він нарешті натрапив на «рульну» книжку — звичні рецептори перегорають і мовчать, безсилі перед дивними оповідями і ще дивакуватішою безпричинністю розвитку подій. Так починається й закінчується «японська специфіка», якій належить бути загадковою та чуттєвою, з кількома піддонами смислів.

Муракамі не здатен когось розчарувати. Немає помітної дистанції між ранніми його творами й теперішніми, «ліричний герой» цілком узгоджується з письменницькою натурою, в інтерв’ю він однаково доброзичливий і зрозумілий, наче заангажований футбольний коментатор, чия улюблена команда виграє з рахунком 5:0, що дозволяє йому балакати про чесноти суперника й вихваляти суддів. Муракамі любить «правильну музику», Достоєвського, пиво. Він схожий на оселю гармонії, затишку, спокою. На маленький будинок десь високо в горах — серед пронизливого холоду, завірюхи, ночі та відчаю, — в якому на подорожнього чекає фотель, камін, коньяк і відсутність господарів.

І якщо вже люди звикли носити готовий одяг і мислити готовими образами, то чому б не оперувати поняттям «готова література»? Без екстриму й сумнівних пошуків і стилістичних викрутасів на межі несмаку. Муракамі пише «готову прозу» найвищої якості — його текстові піджаки можна носити протягом десятків років, а вони все будуть як нові. Це дуже незвичне для читача відчуття комфорту й стабільності. Більше того, потрапляючи у химерне середовище, замешкане несподіваними персонажами, ніколи не відчуєш текстового опору.

У кожен роман ти заходиш, як на кухню. Але з більшістю авторів відбуваються конфузні ситуації. Наприклад, опинившись у помешканні Селіна чи Селбі, підеш до мийки, а знайдеш там унітаз. Зазирнеш у холодильник, а там ще один унітаз. У Муракамі ж ти інтуїтивно (але точно) знаєш, у якій шухляді лежать десертні ложки, а в якій — виделки для риби.

Мені тривалий час здавалося, що завдяки Муракамі раптом з’являється унікальна в своїй дріб’язковості радість — від м’якості домашніх капців чи увігнутості старого дивана в передпокої. Це саме ті «ексклюзивні» відчуття, що їх аж ніяк не стимулює інша мейнстрімова сучасна література. Це зречення проблемності як такої. Це сильна альтернатива епічності та всеохопності, це ліки від постійного прагнення узагальнень і висновків. Зрештою, це істотне зміщення світоглядної самопостави. «Для мене набагато цікавіше ставити запитання, ніж вигадувати відповіді», — говорить Муракамі в інтерв’ю Д.Ковалєніну. Але це зовсім не ті запитання, до яких я звик. Муракамі не цікавиться, хто винен і що робити, чи є життя на Марсі й після смерті, зрештою, бути чи не бути. Натомість його непокоїть, чому у людини саме така форма вуха. Чому двоє легковажних типів дорогою до лікарні, куди вони їдуть перевідати подругу після дріб’язкової операції, вирішують відпочити, повалятися на пісочку біля моря й зовсім не думають про свій гостинець — коробку шоколадних цукерок, які від спеки, звісно, злипаються й втрачають форму. З одного боку, в романах така сюжетна мікроскопія часто зворушує — автор ніби переступає можливість осоромитися, виставити себе сентиментальним дурнем, інфантильним невдахою. Це та легко впізнавана відвертість, завдяки якій оповідь перетворюється на брандспойт внутрішньої енергії, що вирвався з рук і фонтанує навсібіч.

Від романів Муракамі ніколи не хочеться «чогось більшого», як не хочеться вдаватися до порівнянь та оцінок. Але також я ніколи не думав, що чергова книжка цього автора може зірвати стоп-кран у моїй свідомості, вирубити всіх замилуваних овечок, а їхні туші та шкури відправити товарняком додому, в готель «Дельфін». Утім, саме такі емоції збурила в мені видана цього року збірка новел Муракамі «Привиди Лексінгтона». З’явилося відчуття «неправильності» попереднього читання, наче опинився у пустці пастки; напевно, так почувалися горобці, яких я ловив у дитинстві з допомогою картонної коробки (від чогось громіздкого і лампового), жменьки проса, палички-підпорки й грубої нитки. Потім я відпускав їх. І ніколи не задумувався, що приємніше: бачити, як коробка накриває кількох птахів одразу, чи як вони згодом стрімко розлітаються геть.

Не знаю, чи таке питання цікавить тепер Муракамі, який посипає сторінки просом власних новел. З певністю знаю лише, що в часі свого дитячого полювання ніколи не замислювався, навіщо я, власне, ловлю цих довбаних горобців?

Злі критики подейкують, що саме в короткій формі з’ясовується майстерність прозаїка, його особливе вміння розповісти будь-яку історію так, щоб очі прикипали до шрифту. Натомість Муракамі ошелешує такою концентрованою порожнечею своїх новел, що пробирає пташиний страх. Сюжети його оповідей настільки нецікаві, що спроба переповісти їх неодмінно зазнає краху. №1. Один архітектор захоплюється новелами Муракамі й виявляє бажання познайомитися з автором. Через півроку він просить письменника пожити певний час у його будинку, бо збирається у відрядження до Англії. Першої ж ночі Муракамі прокидається й чує, що в домі хтось є. Він тривожно патрулює помешкання й врешті-решт доходить висновку, що це були привиди. Більше таке не траплялося. №2. До жінки приповз потворний зелений звір і почав освідчуватися у коханні. Вона подумки порвала його, як мавпа газету, і звір здохнув. №3. На одне приморське містечко накотився жахливий тайфун. Батьки двох хлопчаків чомусь вирішили, що саме настав час відпустити дітей прогулятися узбережжям. Одного з них заковтнула величезна хвиля, а другий встиг утекти. Відтоді його життя перетворилося на кошмар і біль. Знадобилося багацько часу, поки він зміг спокійно спати.

Хтось пише про особливу атмосферу творів Муракамі, самодостатність якої нівелює всі інші читацькі сподівання. Адже навіть його «фірмові» запитання часто не сформульовані до пуття. Замість них — календар емоцій автора, з якого видерто всі сторінки. Ба навіть виявляється, що один образ, одна фраза чи одне спостереження — це забагато.

«Як краще перекласти японське слово «кокоро»?», — запитує перекладач сенсея. «О, я уявляю, як ви влипли!» — співчуває Муракамі. На жаль, проблема прочитання Муракамі — не в одному слові й навіть не в адекватності перекладу чи ще якихось культурницьких непорозуміннях. Просто сам Муракамі — це картонна коробка, що забирає твій звичний світ і дарує натомість безрозмірну нез’ясованість. Ти не знаєш, навіщо. І автор не знає. Але бути горобцем чомусь прикро.