ПРОДОВЖЕННЯ ПОЛЬОТУ

Двадцять один рік тому помер Володимир Висоцький. Йому було сорок два: на п’ять років вдалося обійти фатальну цифру — «тридцять сім». Справді: «Срок жизни увеличился, и, может быть, концы Поэтов отодвинулись на время…»

Двадцять один — теж непроста цифра. І карткове «очко», і традиційне повноліття. Вже стало дорослим покоління, що народилося після Висоцького. З категорії «сучасників, які пішли передчасно», він повільно, але вірно переміщається в історію. І... поступово забувається? Це твердження настільки ж не відповідає істині, як і претензійний штамп «навіки залишається в нашій пам’яті».

Безглуздо було б доводити, що «бум Висоцького», який почався за його життя і посмертно розквітнув на початку 80-х, продовжується й досі. Проте і не помічати касети, що постійно перевидаються, і компакт-диски його пісень, які є на кожній розкладці, також було б дивно. Інтерес до творчості цієї людини (артиста, поета та барда — занадто вузьке визначення) не згаснув, та й не залишився непогасним, — швидше, трансформувався, що цілком природно.

Не будемо все спрощувати.

Десь років у шість, гадки не маючи, хто такий Володимир Висоцький, не уявляючи навіть, який він — я постійно плакала, коли чула пісню «Он не вернулся из боя». Потрясало усвідомлення непоправності: «Друг, оставь закурить! — а в ответ тишина...» Згадую про це, коли чую, що феномен Висоцького — винятково в громадянському звучанні його пісень, і можливим він був лише в контексті застійних часів.

У більшості публікацій про Висоцького наголос робиться саме на цьому аспекті. Протистояння поета і системи, переслідування з боку останньої, постійні палиці в колеса, заборони зніматися, фільми — на полицю, пісні під ножем цензури... Проте система програла від самого початку, дозволивши Володимиру Висоцькому стати всенародним улюбленцем. Популярному театральному актору і кіноактору, барду, який «в скрученном состоянии» — як він сам висловився в одному з телевізійних інтерв’ю, — знаходився в кожному домі, а на концертах збирав переповнені зали, ця сама система могла хіба що робити дрібні пакості. Зрозуміло, вона їх робила, і з успіхом, але аж ніяк не дисидентський вінець створив Висоцького.

Скажімо, Олександр Галич, пісні якого справді несли заряд протесту проти дійсності, обмеженої часовими політичними рамками, ніколи не був настільки популярний. Те саме можна сказати і про поетів-шістдесятників. Так, свого часу і вони збирали повні зали, але це все ж таки була публіка певного гатунку: інтелігенція, студенти, інша вільнодумно налаштована молодь. Висоцького ж слухали всі. Від тих самих просунутих інтелігентів до простих робітників і навіть аж до люмпенізованих елементів, яким на політичний лад у країні завжди було наплювати.

Однією з основних підніжок системи Володимиру Висоцькому вважають те, що його так і не прийняли до творчих спілок: ані письменників, ані композиторів. Проте назвати його композитором язик якось не повертається, попри те, що горезвісні «три акорди» — явна легенда. Акордів у гармоніях Висоцького набагато більше, не кажучи вже про те, що існують досить потужні оркестровки його пісень. І все-таки: «Мелодии мои попроще гамм», — він сам це прекрасно знав. У Висоцького мелодія беззастережно підпорядковується тексту, віршам.

А як поет... «Укладаючи книгу і перечитуючи вірші Володимира Висоцького, я весь час чув його голос, — писав Роберт Рождественський у передмові до збірника «Нерв». — ... І навіть тоді, коли мені зустрічалися абсолютно незнайомі вірші, все одно десь далеко в глибині виникала і звучала мелодія...»

І я в таких випадках відчуваю подібне почуття. Не можу змусити себе читати тексти Висоцького просто як вірші — це пісні, і ніщо інше! Незважаючи на безсумнівну поетичну майстерність, у цій якості вони не самодостатні. А з іншого боку, Висоцький зривав оплески і на зарубіжних концертах, де публіка взагалі не розуміла слів. У чому тут секрет — у майстерності драматичного актора? Або в тому, що нині називають харизмою?

Формально те, що співав Володимир Висоцький, точно підходить під параметри явища, відомого як авторська (бардівська) пісня. Бард — поет-музикант-виконавець в одній особі, що в синтезі діє на глядачів-слухачів цілком інакше, ніж просто поезія або музика. Проте навіть із класиками жанру — Юрієм Візбором, Михайлом Анчаровим, Булатом Окуджавою, Олександром Городницьким та іншими — Висоцького важко порівняти. Класична авторська пісня завжди була чимось камерним, інтимним, — це відчуття приятельського кола біля вогнища залишалося навіть у концертних залах. Теперішні ж тенденції в авторській пісні — все більша ускладненість текстів, музики і вокальної майстерності, — зробили її взагалі елітарним жанром для обмеженого кола його шанувальників. Ставлення нинішніх бардів до Висоцького з його «трьома акордами» — трохи поблажливе. Творити в його стилі вважається поганим тоном, і ніхто особливо і не намагається (виняток — Микита Джигурда, який зробив собі ім’я на відвертому наслідуванні Висоцького).

Проте справа зовсім не в кількості акордів. Володимир Висоцький ніколи не був бардом у тому ж сенсі, що Окуджава, Візбор або хтось із сьогоднішніх «метрів». Його творчість, попри абсолютну щирість, в принципі не може бути сприйнята як «внутрішня», камерна. Висоцький — не просто людина з гітарою, якій є що сказати. Він — герой, якому є що прокричати на повний голос.

Висоцького міфологізували ще за життя. «Я», що звучить у більшості пісень, давало змогу приміряти на нього будь-які костюми.

І ось герой помер.

Коли вийшла книга Марини Владі «Владимир, или Прерванный полет», реакція на неї в нашій країні була більш ніж бурхливою. З одного боку, за книгою полювали, запитували в знайомих, брали на добу під заставу в просунутих бібліотеках. А потім на зміну пекучій цікавості приходив праведний гнів. У ті часи інтимні одкровення зірок ще не стали повсякденною прозою життя — нашої, я маю на увазі, — у Франції книга Марини Владі навряд чи когось сильно здивувала. Але в нас сповідь акторки сприйняли як неприпустиму спекуляцію на імені великої людини. Герой не мав права бути таким — слабким, непрезентабельним, часом навіть жалюгідним, — яким описала його вдова-іноземка. На те він і герой.

А взагалі, в перші роки після смерті Володимира Висоцького на його імені спекулював багато хто. «...Витійствують у тютюновому димі бенкетів новоявлені «близькі друзі» і «нерозлучні приятелі», — писав Роберт Рождественський, — «згадують»: «Йшли ми якось із Володимиром Висоцьким Басманною...», або: «Забігаю я якось до Висоцького, а він мені і каже...», або — ще хльосткіше: «А з Володькою ми були — нерозлийвода!..»

Нині, двадцять один рік потому, псевдодрузі заспокоїлися — моді на Висоцького прийшов закономірний кінець. Його пісні не доносяться з кожного відкритого вікна, і навіть у приятельських компаніях біля вогнища їх нечасто співають під гітару. Про Володимира Семеновича згадують у річниці його смерті, рідше — народження. Знімають телепередачі. Виконують його пісні, ще раз стверджуючи, що по-справжньому вони звучать лише в авторському виконанні. (На гучному естрадному концерті пам’яті Висоцького було, мабуть, тільки дві удачі: «Беда» Азізи і «Который не стрелял» Миколи Караченцева.)

Здавалося б, час Висоцького відходить... Якщо вже не відійшов. Але в такому разі повинна б відповідно змінитися і не занадто численна аудиторія, що залишилася в нього. Тобто, складаючись із давнішніх вірних йому шанувальників, істотно подорослішати і навіть — усе-таки двадцять один рік! — постаріти. Але...

Висоцького слухають молоді! На цю тему навряд чи проводилися соціологічні дослідження, проте я особисто знаю багатьох хлопців і дівчат, у розмовах яких природно звучать цитати з його пісень. У принципі, саме на них, молодих, працює індустрія, що постійно випускає нові аудіокасети і компакт-диски Висоцького. Ще одне спостереження: ці касети і диски, як правило, потім розміщують у фонотеках по сусідству не з авторською піснею, — у неї, як уже говорилося, дуже вузька аудиторія, — а з популярною серед молоді класикою російського року.

Рок як музичний напрям асоціюється з викликом, прагненням свободи. Про Висоцького пишуть, що його виклик був спрямований винятково проти тієї системи, що цькувала його. Очевидно, це не так. Його відчайдушна волелюбність жива й актуальна завжди, незалежно від політичних реалій. Як залишається живим, поки звучить, його голос, загальний магічний вплив цих пісень, — і розкласти його по поличках у пошуках секрету не видається можливим.

...Кілька років тому я через наївність купив касету підробленого Висоцького. Хтось, роблячи на гітарі три акорди, хрипкуватим голосом наспівував пісні, що в записах зустрічаються досить рідко — останнє й змусило мене купити цю касету. Хтось чесно намагався відтворювати інтонації Володимира Семеновича. Де-не-де у нього це навіть виходило, проте коштувало, схоже, неймовірних зусиль. Не доспівавши останньої пісні, «підвисоцький» закашлявся, вдарив по струнах і кинув: «Ну його на фіг, не можу більше…»

Якщо Висоцького навіть підробляють — виходить, це комусь потрібно?