Продається уживаний «совок»

У просторі пострадянського кіно залишилися всього дві чесні й притомні людини. Це дочка українського режисера Л. Бикова - Мар’яна (киянка) і дружина російського комедіографа Л. Гайдая - актриса Ніна Гребешкова (москвичка).

…Дві тендітні, але мужні дами повстали проти «мафії». Пішли на «ви» проти організованого угруповання, яке не може вгамуватися… і так і норовить викрутити вцілілі «суглоби» легендарним творам родичів цих жінок (тобто популярним фільмам Л.Гайдая та Л.Бикова).

Мар’яна, як відомо, заборонила через київський суд поширення волюнтаристсь­ки розмальованої стрічки «В бій ідуть самі старики». А Ніна Павлівна днями пригро­зила подати в московський суд на пафосного Фе­дю Бондарчука, якщо той без її відома пере­ков­басить «Кавказьку полонянку» (на новий лад).

Якщо розібратися, то артистка Н.Гребешкова (учасниця практично всіх стрічок Л.Гайдая) уже давно мала б у золоті жити, на золоті спати й золотом укриватися. А в її скромній квартирі могло б висіти не менш як двісті люстр Сваровськи… І, власне, ця ж гайдаївська квартира повинна б вимірюватися не скромною московсь­кою квадратурою, а палацовими гектарами якоїсь Рубльовки.

І не в сумнівних серіалах ця мила актриса (задля заробітку) мала б зніматися, а заправляти цілим кіноконсорціумом… Імені свого чоловіка!

Тому що на імені цього чоловіка (і тільки посмійте заперечити) уже два десятки років нахабно, безбожно й безкарно паразитує вся пострадянська теле- і кінопромисловість.

…Хтось підрахував - скільки показів-прокруток гайдаївских комедій на ТБ (за двадцять-то років після кончини «совка») було, є і буде надалі?

Хоч хтось узяв «піпл-метр», а потім порахував, скільки чергових «мільйонів» підсіло на ці фільми, які повторюються не рідше ніж раз на тиждень?

Чи хтось (із бухгалтерським нахрапом) тицьнув важливому телебосові під ніс папір із приблизною калькуляцією: на ось, визискувачу, помилуйся, скільки рекламних мільярдів ти «зняв» і «відмив» за час експлуатації на своєму каналі «Діамантової руки», «Кавказької полонянки», «Івана Васильовича», «Операції «И», «12 стільців»?!

Ці трепетні запитання однаковою мірою стосуються як російських телекомандирів (на чолі з К.Ернстом), так і наших начальників. Тільки-но якась пробоїна в програмі (на «плюсах», на «Новому», на «Інтері» або на СТБ) - так відразу паличка-стукалочка й витягується із широких штанин дублікатом безцінного вантажу… «Діамантова рука»!

Буває й таке (самі це часто бачите), що в один уїк-енд один і той самий гайдаївський фільм можуть ставити в сітки відразу кілька каналів… Одночасно.

І тут трапляється несподіване. Гайдай (зразка 1969-го) їх усіх рятує від ганьби 2011-го… Підтягуючи «частку аудиторії». Не даючи впасти обличчям у болото. Пригадую, ще в період царювання О.Ткаченка на «Новому», щойно вдарить спека літня - відразу й рязановська «Іронія» у програмі передач. Що й казати про «Полонянку», про «Шурика», «Служ­бо­вий роман», якими латали діри. І продовжують латати… І Ткаченко, і Бородянський, і інші.

А чим іще, цікаво, їм забивати свої так звані «сітки»? Поголовним голосінням аматорів чи кухонними скандалістами? Так і це рано чи пізно осточортіє… І хіба за останні роки «гора» (наш сукупний телемонстр) народила бодай одну спритну «мишу», яку можна повторно запустити в розвідку (у сітку), не побоюючись обвалу показників?

Коли б то…

Одноразове кіно - основна лінія нинішнього виробництва.

Одноразові артисти - у всій поспіль мурі (під тортурами не скажу, хто грає в «Обручці», хоча назнімали під тисячу серій).

А ще такі ж самі одноразові сценарії, наче нашльопані на компах роботами, а не людьми. І призначені ці сюжети для «трансформерів», а не для артистів.

Втім, сучасний артист теж перетворився на «трансформера», бо його цікавить виключно сума готівки за знімальний день, а не «біографія героя», «життя людського духу» (і таке інше в цьому дусі).

І ось тут… Як не ткнеш - на який канал - і як побачиш «бризки шампанського», фантастичну гру Миронова або Папанова (у згаданому фільмі), - так уже й відірватися неможливо. І не думайте, що це чергове «бурчання»… У тому, в далекому-улюбленому, - загадка природи.

Загадка - у нескінченності й повсякчасній успішності «амортизації» давніх (гайдаївських і рязановських) здобутків епохи розвиненого «совка».

Ну ось що в них таке? Якими чарами наповнені стрічки, якщо від них не втомлюється й не відвертається, а, як і раніше, активно цитує вже навіть новітнє generation P?

«Чарівна сила мистецтва» (як сказав би Райкін)?

Не тільки. Вочевидь є в них і якесь мерехтіння-чарівливість того ж таки «совка». Причому не в суто ідеологічній формі, а в якійсь «побутологічній», художній. Ну ось погляньте, той-таки «совок» (як узагальнений образ) понабудовував нам заводів - то тепер усі вони розорилися, купа безробітних. Пустив «совок» у плавання потужні пароплави - всі вони тонуть нині, як діряві ночви. Побудував сталінки й хрущовки - а дахи течуть, немає спасу.

Зате найкраще кіно епохи «совка», діамантовий його фонд, як і раніше, - золота жила. Невичерпне джерело. Особливо для них - продюсерів-визискувачів… Те кіно регулярно рятує їхні «прайми», в яких одна хвилина реклами тягне на тисячі доларів (питається: де золотий унітаз у Ніни Гребешкової?). Те ж кіно витягує рейтинги, розбиваючи вщент практично всі кінематографічні новотвори. Те кіно, як відомо, дає жирну роботу й орді «римейкерів» («переробників»), які на старих сюжетах наживають собі статки. Дає заробіток і «колоризаторам», які попсували навіть чорно-білі тополі в стильному строгому фільмі Тетяни Ліознової (не втрималася бабуся, продалася, жаль…).

І найголовніше - те кіно забезпечує регулярною роботою Лізу Боярську (про яку трохи нижче).

На рейтинговому кіно епохи «сов­ка», у стотисячний раз помираючи (зо сміху), ні-ні та й подумаєш: треба ж, як винахідливо оператор вибирає ракурс… Як дотепно виткані діалоги сценаристів Я.Костюковського і М.Сло­бодського (в «Діамантовій руці»).

Та й сам цей фільм у Гайдая - перш ніж з’явитися - вочевидь (спочатку) «народився» у нього в голові - по кадрах, по сценах. З усіма трюками. І з усіма артистами. Взагалі, це вже містика, напевно. Але ж справді всі ті картини, які не набридають, перш ніж «знятися», явно «приснилися» їх творцям. Тому що художнє осяяння неможливо «калькулювати», продюсувати. Енергія того здорового й безтурботного «сну» просто-таки фонтанує… Ніби перетікає з епохи «совка» уже і в нашу епоху… В епоху «нових віників» (якими «підмели» будь-яке уявлення про совість та творчість у мистецтві).

Звісно, особлива властивість того золотого радянського кінофонду - практична незамінність його найкращих артистів. Десять, двадцять, сто двадцять кінопроб колись доводилося пройти навіть найбільш маститим, аби режисер знайшов єдине обличчя і той унікальний образ, який незамінний у нашій свідомості навіть сьогодні. Через стільки-то років. Це тут і тепер нам абсолютно не обов’язкові різні, розумієш, «проби»… А навіщо? Якщо на всі випадки життя є Ліза Боярська… (я довго не міг визначитися: вона просто погана актриса чи такою прикидається; а потім пішов на спектакль Л.Додіна з її участю і зрозумів: вона - помірно бездарна).

Отож одна на всіх - Боярська - без жодних кінопроб уже знялася в римейку рязановської «Іронії». Зовсім скоро вона зніметься у римейку «Людини-амфібії».

А зовсім-зовсім скоро - чекайте, друзі! - її обов’язково перезнімуть… В «Івані Васильовичі» (у ролі цариці), в «Калині червоній» (замість Л.Федосєєвої-Шукшиної), в «Мачусі» (замість Т.Дороніної), в «Таборі», який іде в небо (замість С.Тома), в «Екіпажі» (замість О.Яковлевої)…
І, можливо, навіть у «Піратах ХХI століття» (замість узбецької актриси Ділором Камбарової).

А чому ні?

Адже всі згадані картини - не просто строкатий набір, а виключно лідери прокату епохи «совка». Золоті копальні, розумієш… Які К.Ернсту та іншим його спільникам ще копати й копати. Звісно, заручившись акторськими потугами Л.Боярської. А також С.Безру­кова та К.Хабенського. Ну куди ж без них?

Що стосується згаданих вище (і перезнятих - у майбутньому) фільмів-лідерів, то раніше було не заведено «підбивати касу». Вираховувати, хто й скільки заробив. Тоді рахували «поголів’я»: скільки глядачів подивилося картину протягом прокатного року?

Оскільки ж квитки в «сов­ку» були дешевші краденого, то, природно, дивилися по двадцять разів одне й те саме.

Наприклад, ті ж таки «Піра­ти» можуть гордо похвалитися цифрою зборів 88 мільйонів глядачів.

А «Москва сльозам не вірить» режисера В.Меньшова (цей поки що не віддав на відкуп свій найкращий фільм) притягнула до екранів близько 85 мільйонів радянсь­ких трудівників.

І всього лише на десять мільйонів менше річної аудиторії у «Діамантової руки» (втім, вона надолужила втрачене після розпаду Союзу, завдяки маніакальним телеповторам).

Отож - готуйтеся. Увесь хіт-парад нетонучої кіноіндустрії «совка» (повторюю, це не лайка, а трепетний збірний образ минулого), тобто всі найкращі і вже випробувані часом «матриці», скоро, дуже скоро шльопнуться на нову виробничу лінію.

Федя Бондарчук, наплювавши на праведний гнів Гребешкової, обов’яз­ково зніме нову довгоногу й грудасту блондинку - «Кавказьку полонянку» (стара зібрала за рік 77 мільйонів).

Тимур Бекмамбетов переосмислить на новий лад тюремні пригоди «Джентльменів удачі» (дідки на чолі з Леоновим колись за рік привабили в зали 65 мільйонів).

Юрій Мороз (перша «Каменська») пустить у плавання нову версію «Лю­дини-амфібії» з уже згадуваною Бо­ярською в ролі Гуттіере (не згадувана тут Анастасія Вертинська в оригіналі заманила в зали своїм поглядом
65 мільйонів).

Далі, звісно, більше… Але навіть у віддаленому майбутньому нікого не хвилює кількість глядачів (яким муляю очі, наводячи статистику минулого).

Хвилює тільки - і тільки - масштаб продакт-плейсменту в окремому кадрі: мобільні телефони, майонез, прокладки, шампуні від лупи.

Турбує виключно спонсорський бюджет, який не обов’язково відбивати в кінозалах, головне - щоб по «телику» цю муру показали (а там ві­ді­б’ється!). Як мовиться в «Діаманто­вій»: «Лелик, ну это же неэстетично! - Зато дешево, надежно и практично!»

А найголовніше (це вже я) - цинічно.

…Та й чи варто заглиблюватися в особливості авторських - майнових прав на старі блискучі картини (покалічені цим часом)? Якщо в будь-якому разі ті права та «обов’язки» прописані спірно.

Якщо похилого віку вдова видатного режисера не зможе відбити атаку варварів...

І в якому «відсотковому» співвідношенні ті стрічки більше належать - спадкоємцям чи кіноконцерну «Мосфільм», - теж уже не важливо. Оскільки належать вони тільки спільній пам’яті... Світлій ностальгії - за тим «совком», який народжував не тільки сумнівну ідеологію, а й твори мистецтва. Те, на чому, як і раніше, наживаються, збагачуються... Одне слово - знущаються.

І в беззахисної родички, і в дедалі меншої групи притомних глядачів (які поки що відрізняють підробку від оригіналів) уже й не залишається іншого засобу боротьби проти «гризунів», як давній випробуваний спосіб - анафема... Коли слідом за Льоліком (з «Діамантової руки») неод­мінно хочеться сказати черговому бондарчуку: «Шоб ты жил на одну зар­плату! Шоб я видел тебя…» (Далі - неперекладна гра слів із використанням місцевих ідіоматичних висловів.)