ПРОБЛЕМА ГРИГОРІЯ ГРАБОВИЧА: МОМЕНТ ІСТИНИ

У «Дзеркалі тижня» від 20 вересня ц. р. з’явилася стаття «До теорії українського маразму», в якій українському літературознавству винесено тяжке обвинувачення. Присуд має клінічну форму — «маразм». Звичайно ж, старечий, задавнений ще з радянських часів.

Автор статті — Олександр Бойченко. Не копайтеся у пам’яті, такого критика чи літературознавця навряд чи знайдете. Можливо, пригадається вам комсомольський письменник із таким ім’ям-прізвищем, але його вже давно немає на цьому світі. Здається, маємо справу з псевдонімом.

Ніколи б не брався за цю статтю, якби не відчув образу за науку, якій віддав добру частину свого життя і якій зараз поставлено такий тяжкий діагноз. Але тут випадок особливий. Бере за живе те, що багато читачів шанованого часопису, не «орієнтуючись у проблемі», і справді повірять у той клінічний діагноз, який передусім виявляється в тому, що дехто з українських учених не тільки не віддає належної шани гарвардському професору Григорію Грабовичу, а й навіть насмілюється суперечити його вердиктам.

Весь пафос статті хоч і закамуфльований у підтекст, все ж виявляється до непристойності простим і очевидним: Григорій Грабович прийшов ощасливити українську науку про літературу, він приніс із собою в українське совкове літературознавство високі західні дослідницькі технології, а ви такі-сякі (цитую) «Мишаничі, Наєнки і Штоні», що погрузли у своїй совковості, не виявляєте йому достойної пошани і навіть пробуєте демонізувати його.

Стаття у «Дзеркалі тижня» черговий раз засвідчила, що в сучасному українському літературознавстві склалася колізія, яку я умовно назвав би «проблемою Грабовича».

Спробую стисло висловити суть цієї колізії. При цьому підкреслюю — це моє бачення, яке нікому не нав’язую.

Далекий від думки, що в нашій науці про літературу все гаразд. Більше того, чітко розумію, що вона переживає кризові часи. Причини кризи — у відсутності більш-менш надійних методологічних засад. Після того, як у кінці 80-х — на початку
90-х повністю канула в небуття «єдино правильна» марксистсько-ленінська методологія, настали часи повної методологічної розгубленості. Наші погляди повернулися на Захід, ми вже готові були без опору прийняти усі методологічні набутки західної, ще недавно для нас «буржуазної», а отже, багато в чому неправильної науки про літературу. І ось на простори нашого літературознавства переможно рушила ця ще зовсім недавно неприйнятна для радянського офіціозу буржуазна наука. І тут багато хто з нас, особливо представників молодшої генерації, явно втратив гідність. Зовні це було майже непомітно. Навпаки — виглядало пристойно, навіть престижно: це ж так добре, коли науковець прагне бути на рівні найсучасніших досягнень світової науки... Проте можливим був й інший погляд — тверезий погляд збоку: ті науковці скидалися на людей, котрі завзято, із якимось натхненним блиском в очах порпалися в купах секонд-хендівського ганчір’я.

Я далекий від того, щоб зневажливо поставитися до досягнень зарубіжного літературознавства. Там дуже багато такого, що обов’язково повинне засвоїти українське літературознавство, — інакше воно виглядатиме як маргінальний продукт пострадянської доби. Ні, проблема полягає в іншому. Аби зрозуміти її, необхідно взяти до відома, що в зарубіжного й у вітчизняного літературознавства, як образно сказав би поет-комуніст Борис Олійник, різна органіка. Західне літературознавство набагато раніше зняло з себе обов’язки суспільно значущої науки, тобто перестало нести на собі тягар громадянської відповідальності за суспільно-економічний, національно-екзистенційний та моральний стан суспільства. Зрозуміло, це сталося синхронно із таким самим «зняттям тягаря» в художній літературі. Одна з особливостей постмодерністської літератури, так само як і постмодерністського літературознавства, — це відсутність відповідальності за суспільство. А це перетворює їхній спосіб існування у таку собі гру. В таких умовах — тобто в умовах гри — породжується багато підходів до інтерпретації літературних явищ. І ці підходи далеко не завжди обтяжені відповідальністю за наукову спроможність. Головне — щоб було цікаво, оригінально, деструктивно... Нещасні ті аспіранти, яким випало пробиватися у нашу науку на межі століть! Їм так хотілося бути модними, сиріч по-сучасному науковими, прогресивними, і тому вони тягнули із тієї секонд-хендівської купи у свої дисертаційні тексти все підряд. Аж в очах рябіло від тих дуже часто невпопад ужитих моднячих термінів. Якщо вже подивитися на все це дуже і дуже скептично, то виглядало так, немовби туземці гралися з блискучими консервними банками.

Добре відомо, що вітчизняна література, починаючи від «Слова о полку Ігоревім», позначена особливою відповідальністю за долю народу. Через відомі обставини вона мусила бути чи не єдиним оберегом нації. Ситуація, змальована Євгеном Маланюком — «Як в нації вождя нема, Тоді вожді її — поети», — була актуальною для українських митців у всі без винятку епохи. Все це повною мірою стосувалося й цеху інтерпретаторів літератури, їм завжди було не до гри. Проте це не означає, що вони недостатньою мірою володіли мистецтвом інтерпретації. Навпаки, прагнення бути зрозумілим, переконливим, дохідливо виразити саму сутність явища виводило їх на оптимальні інтерпретаційні підходи.

Зрозуміло, що радянське літературознавство мусило бути покручем. Чого вартий лише той факт, що у певні періоди фактично заборонявся естетичний підхід до аналізу літератури. Проте й ця епоха не виглядає всуціль пустельною — були ж і Олександр Білецький, і Леонід Новиченко, і чимало інших талановитих учених.

Отже, органічна особливість вітчизняного літературознавства, його, сказати б, традиційна риса полягала в тому, що воно було ідеологізоване і жило сподіваннями, що володіє певною суспільною значимістю.

Прихід на наші посттоталітарні простори постмодерного літературознавства, апостолом і місіонером якого став Григорій Грабович, був позначений активними спробами деідеологізації української науки про літературу, витравлення з неї того, що можна було б назвати «народницьким началом». Мені доводилося опонувати докторську дисертацію Соломії Павличко, і я був вражений буквально кипучою і досі незрозумілою мені ненавистю дисертантки до народництва як явища.

Наступ постмодерного літературознавства мав певне матеріальне забезпечення у вигляді великої кількості грантів. В унісон із постмодернізмом у літературознавстві активізувався і постмодернізм у літературі. І він, зрозуміло, теж ідеологічно не напружувався. Зараз не місце говорити про цей напрям у нашій літературі. Добре, що все-таки є, — бо скільки ж нам бути «неповною» літературою! А зараз — все як у людей. Маємо своїх постмодерністів. Вони тусуються між собою, пишуть одне для одного, читають одне одного, рецензують одне одного. Живуть у своєму замкнутому середовищі, і їм у ньому, вочевидь, добре. Щоправда, іноді виходять на люди.

«...Нерідко впадаю у відчай, — зізнається в одному з останніх інтерв’ю Іван Дзюба. — Його викликає не стільки політичне і соціально-економічне положення України (хоч і тут достатньо підстав і для гіркоти, і для сорому, але все-таки ситуація потрохи нібито покращується), скільки національно-культурна перспектива (швидше, безперспективність). Звичайно ж, Україна як держава здійснилася, але якою буде ця держава?... Якщо не будуть призупинені теперішні могутні процеси деукраїнізації, що продовжуються на ґрунті фундаментальної спадщини царизму і сталінізму, не виключено, що в майбутньому Україна залишиться без українців. Тобто будуть люди, які називатимуться українцями і матимуть українські прізвища (від младодеркачів до лжесимоненків), але не буде української мови і культури як актуальної реальності, як обличчя суспільства. І в Європу «ввійдемо» як духовні утриманці. Або як вітчизняна новітня Кубань — із залишками українського акценту, етнографічними ансамблями, а ще, можливо, з кількома елітарними поетами та прозаїками, яких нікому буде читати (уже й зараз майже нікому)». («Дзеркало тижня». 4 жовтня 2003 р.)

Зображена Іваном Михайловичем картина, на мій погляд, дещо оптимістична, бо ми ще не в змозі уявити, які страхітливі мутаційні процеси переживатиме народ, що втратив себе, свою культуру. Світ ще не знає прикладів такого масштабу. Втрачаючи таким чином себе, свою культуру, народ стає резервуаром, куди через відкриті шлюзи потоком ринуть відходи сусідніх квазікультур. До речі, цей процес «заповнення резервуару» квазікультурними відходами уже почався. Він активно йде через контрольовані фінансово-олігархічними кланами ЗМІ.

Майбутнє України, зображене Іваном Дзюбою, цілком можливе тоді, коли в національному організмі перестане пульсувати національна ідея. Зараз вона пульсує ледь відчутно.

У таких умовах деідеологізовувати літературу й літературознавство, які, за давньою вітчизняною традицією, є головними генераторами національної ідеї, — то, погодьтеся, від лукавого. Виглядає як підступний і цинічний стратегічний задум.

Григорій Грабович на початку 90-х років заявив про себе монографією «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка». То був час, коли наше літературознавство почало осмислювати методологічні концепти, які щойно почали надходити із Заходу. У цій межовій ситуації, коли одна епоха закінчувалася, а друга розпочиналася, українське літературознавство почувалося розгублено. Одні мовчали собі, інші — протестували, переважно усно. Над книжкою Грабовича про Шевченка постійно стояв ледь чутний протестний шум.

Увесь підтекстовий пафос книжки Грабовича полягав у тому, щоб знівелювати Шевченка як поета національної ідеї, натомість зробити його таким собі «міфотворцем», людиною роздвоєною, з певними комплексами і т.п. І все це самим Грабовичем та його оточенням подавалося як останнє слово літературознавчої науки, що грунтується на найновітнішій методологічній базі. Не торкатимуся зараз інших виступів гарвардського професора, у яких, скажімо, піддається сумніву автентичність «Слова о полку Ігоревім» та «Велесової книги». Про все це — іншим разом. Скажу лише, що «міфи», які народжувалися «високою» наукою Грабовича та його послідовників, дуже швидко підхоплювалися й по-своєму, уже на низькому, жовтобульварному рівні (див. О.Бузина і К°) трансформувалися в читацькі, переважно зденаціоналізовані маси. Цей тандем працював вельми синхронно.

Про українське літературознавство і справді можна було б думати як про маразматичне, якби воно не почало поступово приходити до тями. І Дончик, і Мишанич, і Наєнко, і Штонь, які згадуються в статті, підписаній псевдо Олександр Бойченко, є саме тими ученими, котрі — кожен по-різному — почали активно і вельми твердо й аргументовано суперечити посланцю з Гарварда.

І ось нарешті настав момент істини. Його вніс досі мало знаний через свою молодість доцент із Дрогобицького педуніверситету Петро Іванишин книжкою «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка» (2001 р.). Книжка, яка, в принципі, не тільки стала моментом істини у «проблемі Грабовича», а й дуже переконливо продемонструвала ефективність національно заангажованого літературознавчого підходу, що його молодий учений поіменував як національно-екзистенційний.

Про те, що Грабович вельми підступно фальсифікував Шевченка, виявляючи при цьому, за словами Іванишина, «хворобливу антинаціональну тенденцію», здогадувався багато хто. Однак ніхто не наважувався піддати цю відверту фальсифікацію ґрунтовному аналізу — тут, думається, спрацьовував посттоталітарний синдром, одним із виявів якого є дещо прихований, та все ж дійовий комплекс меншовартості. Він і породжував невпевненість — «може, так і треба». Петро Іванишин, позбавлений цього комплексу, виявив не тільки наукову сміливість, а й чудову наукову підготовку, обперту на вітчизняні традиції з одночасною обсервацією досягнень світової літературознавчої науки. Образно кажучи, на захист Шевченка він прийшов добре озброєним — вочевидь, знав, що програвати не має права. Тут не місце вдаватися в деталі його полеміки з Грабовичем та Оксаною Забужко («Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу». — К., 1997), скажу лише, що він більш ніж переконливо розкрив сутність фальсифікації Шевченка з позицій «неоміфологізму». І це не лише моя думка — так думають усі, хто неупереджено прочитав книжку молодого літературознавця.

Минає ось уже два роки, як Грабовичу кинуто виклик. Відомий своєю амбітністю гарвардський професор мовчить. Проте його «постмодерністське» оточення не мовчить — ні, не полемізує аргументовано з молодим ученим, який спромігся переконливо показати «хто є хто» і в чому підтекстова сутність новітніх фальсифікацій Шевченка, а просто лається, намагається де тільки можна принизливо відгукуватися про нього. То відомий спосіб самооборони. Ось і псевдо Олександр Бойченко висловився про виступи Іванишина як про «розбризкування національно-екзистенційної слюни». А Іван Андрусяк захищає свого розвінчаного кумира таким чином: «Все-таки цьому Іванишину треба ще, як кажуть у Гуцульщині, «не одну кулешу з’їсти», аби на рівні полемізувати з таким інтелектуалістом, як Грабович...» (Книжковий клуб плюс. №7—8, 2003). Тут бажане видається за дійсність. А втім, і Івану Андрусяку, і псевдо Олександру Бойченку, і ще багатьом учасникам постмодерністських тусовок варто було б задуматися над сенсом свого життя-буття, виходячи з таких альтернатив, зображених Петром Іванишиним в одній зі своїх блискучих статей: «Можна на мить спалахнути одним із тисяч псевдопоетичних безликих світляків-постмодерністів західного зразка (ворожих всім і вся, навіть самому мистецтву) і в один момент пропасти для історії рідної, а значить і світової культури (як більшість радянських соцреалістів). Або стати митцем і «охоронцем» (М. Гайдеггер) — апологетом Шевченкового слова — художнім фактором-дороговказом на непростому шляху рекреації (відродження): від колонізованої юрби — до незалежної нації, розвинутої політично, економічно і, передусім, духовно-естетично».