Про прекрасне і тривожне (відчуття театрального року-2014)

Рік, що минає, вкарбувався в пам'ять "театром воєнних дій". Утім, власне, Театр також намагався діяти, взаємодіяти, реагувати, рефлексувати. На прохання DT.UA, 7 активних спостерігачів українського театрального процесу (київські критики) поділилися своїми бліц-монологами - про прекрасне і тривожне у 2014-му сценічному році. Звісно, це не "рейтинг кращих вистав", це - лишень думки з приводу…

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА (театрознавець, автор газети "День"):

- Жоден театральний рік не співмірний року календарному, а тим більше нинішній. Адже події в театрі малою мірою віддзеркалюють те, що сталося впродовж року. Виходить так, що дивимося у криве дзеркало, яке відображує не нас і не події довкола нас, а химерний штучний світ. І це - тривожно. Інколи роздратування викликає навіть сама афіша, більшу частину якої заповнює комерційний репертуар, або вторинна сировина (колись гучні й популярні твори), а сьогодні й зовсім недоречні. Такі, наприклад, як радянська п'єса "У пошуках радості" драматурга Віктора Розова (прем'єра на сцені Київського ТЮГу на Липках).

Викликає подив і постановки окремих відверто кон'юнктурних вистав до ювілею Т.Г. Шевченка, так само й невиправдано розкішні та дуже витратні на сьогодні постановки.

А прекрасною завжди у театрі була щирість. Але вистави щирі, зроблені із натхненням, - рідкість. Мене вразив своєю щирістю "Вій" у постановці Максима Голенка, в якому грають переважно непрофесійні актори.

Щирою до наївності здалася пластична вистава "Розпуста змії" у Київському академічному Молодому театрі.

Така ж інтонація прекраснодушної щирості панує у спектаклі Д. Богомазова "Веселье сердечное, или Кепка с карасями" за мотивами творів Юрія Коваля.

Направду, очікувала, що театри значно активніше відгукнуться на події сьогодення - Майдан, війна… А реально у Києві вийшло лише дві вистави - "Щоденники Майдану" у театрі імені І. Франка і "Повертайся живим" у Муніципальному театрі опери і балету…

Надія СОКОЛЕНКО (критик, головний редактор журналу "Український театр"):

- Театр як "чисте мистецтво" в період війни не виходить на перший план. На жаль. Так само, як, на жаль, театральне мистецтво (взагалі культура) лишаються поза зоною уваги з боку держави.

Що бачимо в державних ініціативах? Спорадичні спроби нашвидкуруч змінити щось одне й невеличке. Це виглядає як спроба, радше, ще більше зекономити на культурній галузі, ніж справді почати її реформувати, змінювати. Саме це - тривожне.

Тепер про прекрасне. Насамперед це люди театру. Які виявили громадянську позицію, не сховалися за запиленими кулісами. Розуміючи публічність професії, вони допомагають, надихають, підтримують, грають благодійні вистави. Це чиста і світла енергія, яка вселяє надію на те, що свідоме громадянство перенесеться також і в театральне мистецтво, а в нашому українському театрі з'являться вистави, які стимулюватимуть думку, будитимуть соціум.

Якщо говорити про певні оптимістичні тенденції - це поява молодого покоління режисерів і драматургів. III фестиваль молодої режисури ім. Леся Курбаса, "молодіжні" вистави в київських театрах, а також в інших містах, це доводять.

Прекрасно, що, попри все, відбуваються прем'єри, проходять фестивалі, майстер-класи. І завжди прикро, коли у гру вступають спекуляції, нездорові амбіції.

Прекрасно, що українським театральним мистецтвом зараз цікавляться за кордоном.

Прикро, що ці можливості ми знову використовуємо недостатньо…

Юлія БЕНТЯ (критик, оглядач видання "Капітал"):

- У 2014-му, міркуючи про "прекрасне" і "тривожне", важко говорити, власне, про "мейнстрим", тобто так звану "середню течію" в мистецтві. Інколи важливіше те, що відбувається на "прилеглих" територіях: обабіч, поряд. Те, що підживлює, закладає майбутнє або якимось чином переосмислює раніше створене, виростає з малих, приватних мрій.

"Театральна платформа" провела Міжнародну школу в "Літературно-мистецьких Плютах", де впродовж тижня вимріювали новий актуальний театр з різних країн. Був цікавим ІІІ фестиваль молодої режисури ім. Л.Курбаса.

Черкаська театральна лабораторія, яку витягує на своїх плечах Сергій Проскурня, зайнята укладанням "шлюбів" драматургів і режисерів, яким не вижити одне без одного.

Польський журнал "Театр" у 2014-му випустив тематичне українське число, півторатисячний наклад якого розійшовся миттєво (польські театрали зізнаються, що такого комерційного успіху фахового видання не пам'ятають).

До речі, у Польщі готують до друку збірник п'єс молодих українських драматургів. Видавництво "Темпора" видало Януша Гловацького у перекладі Олександра Ірванця: "Антигону в Нью-Йорку" можна буде побачити в Харкові.

Один із найцікавіших режисерів молодого покоління - Стас Жирков - нарешті має дім - "Золоті ворота" ("театр, а не музей"). Там він поновив власний дебют, "Наташину мрію". А "Київ модерн-балет" Раду Поклітару чи не щодня показує по всій Україні "Лускунчика": ця вистава обов'язкова до перегляду.

Художній керівник Київського Молодого Андрій Білоус у 2014-му відкрив Мікросцену - для дебютів режисерів і акторів вже вийшло декілька помітних прем'єр "Розпуста змії", "Жара", "У чому чудо, тьотю?".

Віталій Кіно в Новому українському театрі презентував альтернативний, "нижній" майданчик.

Надзвичайно важливі проекти кінотеатру "Київ" - "Британський театр в кіно" та "Вікенд в Опері" - це новий для України, "великоекранний" вимір театру, хрестоматія для естетів.

У рубриці "значне": вистава "Кепка с карасями" режисера Дмитра Богомазова у Театрі драми і комедії, наново переосмислений "Вій" Віталія Губаренка в Одеській опері, гастролі Львівського театру імені Курбаса з "Лісовою піснею" і "Забавами для Фауста".

Поза конкуренцією - балет "The Great Gatsby" з героєм-одинаком Денисом Матвієнком у центральній партії та "Коріолан" Владислава Троїцького, специфіка якого навряд чи вкладається у звичні смислові межі слова "опера".

Про тривожне? Якось іншим разом…

Ольга КІЗЛОВА (музичний критик, DT.UA):

- Опера та балет - це саме ті жанри музичного театру, які потребують дуже серйозних фінансових вливань. На Заході, як відомо, багато таких театрів існують завдяки підтримці меценатів. У нас - переважно бюджетні надходження. З одного боку, це добре. Добре, що керівники українських музичних театрів не хвилюються у пошуках спонсорів. З іншого боку - це стало причиною затхлості та стагнації, зниження градусу творчих пошуків. Зокрема, режисура репертуарного українського музичного театру - це музей, це мертвий Сфінкс. Багато років експлуатують давно знайдені режисерські прийоми, які тепер сприймаються як дикі штампи.

Нещодавно головний режисер одного з національних музичних театрів України на фоні "почесних грамот" публічно повідомив, що "в існуючих умовах театр випускає прем'єри, багато гастролює і робить це без будь-якої бюджетної підтримки з боку держави…"

Інакше кажучи, ніби пожалівся на відсутність коштів - і водночас наголосив на "успішній роботі".

Вибачте, але національний театр отримує на рік близько
180 млн грн. Такі б гроші - та в провінцію!

Тим часом що роблять у столиці за ці гроші? Продовжують "перелицьовувати" класику, відштовхують талановитих креативних музичних лідерів.

Недавно на головній музичній сцені вийшла прем'єра балету "Дама з камеліями". Це так званий "колаж": музика Бетховена, Брамса, Стравінського, інших. На жаль, рецензії далеко не схвальні. Є надія, що хоча би запланована співдружність театру з Володимиром Малаховим приведе до більш гідного результату.

Як відомо, помітною подією в музичному театрі України стала прем'єра балету "Великий Гетсбі" на сцені палацу "Україна": композитори К.Меладзе, Ю. Шепета, балетмейстер Дуайт Роден. Масштаб постановки та творчі дискусіх довкола неї - свідчення того, що продюсери поцілили в яблучко музичних сподівань наших музичних гурманів.

Рік, що минає, на жаль, відзначився ганебною історією довкола Влада Троїцького, коли його призначили художнім керівником Муніципального музичного театру на Подолі. Втім, пан Троїцький продовжив роботу - вже на іншій території, а це територія так званої "нової опери". Його "Коріолан" - це не опера в традиційному сенсі: немає оркестру, а є інструментальний секстет. Це не рок-опера, не мюзикл. Це результат "проектного" мислення, дуже популярного і затребуваного у Європі.

Оглядаючи прекрасне і тривожне, не можна оминути подій довкола Донецької Національної опери. Досі не відомо, чи втратили ми один із найкращих театрів країни, чи він ще повернеться в лоно держави? Днями надійшла звістка, що російська оперна діва Анна Нетребко (вона живе у США) пожертвувала Донецькому театру мільйон російських рублів - "на підтримку"…

Відбулися в царині музичного театру і деякі важливі кадрові зміни. Наприклад, Харківський оперний театр очолив талановитий диригент Віктор Плоскіна (раніше працював головним диригентом у Мінську). Всі помітили і призначення Василя Вовкуна на посаду художнього керівника Львівської Національної опери. А з грудня новий художній керівник і в Одеській опері - це піаніст Борис Блох, про якого кажуть "людина світу".

Як і раніше, доволі гучно резонували на Заході наші вокальні та балетні зірки: Людмила Монастирська, Оксана Дика, Ольга Безсмертна, Михайло Дідик, Анатолій Кочерга, Іван Путров.

2014-й, хоч би яким він був складним, не вбиває надію на те, що наші справжні музичні зірки сяятимуть не тільки на Заході, а й на рідному небосхилі.

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА (критик, головний редактор журналу "Театрально-концертний Київ"):

- Прекрасне і тривожне у 2014-му театральному неможливо розглядати "поза контекстом". На події, що відбувалися і відбуваються в країні, театр реагував щиро, емоційно, намагаючись не запізнитися зі своїми враженнями.

Іноді це влучало в ціль. (Як-то імпреза сестер Тельнюк "Повертайся живим!"). Іноді трохи дивувало… Збираючись на прем'єру "Щоденників Майдану" у Національному театрі імені І.Франка, була переконана, що стану свідком потужного дійства. А побачила чи то ескіз майбутнього спектаклю, чи то вечір читців, чи то акторські замальовки. Невже жанр "документальна драма" повністю виключає такі складові театральної постановки, як повноцінне музичне оформлення, декорації? Знаю, що режисери не люблять міркувань у стилі "а я б зробив інакше", та все ж дозволю запитання: зрештою, де, як не тут, використовувати, наприклад, відеохроніку?

Тим часом тішить Черкаський театр, який продовжує продукувати цікаві вистави української нової драми.

Із найяскравіших останніх мистецьких вражень - "Коріолан" Влада Троїцького.

Стосовно тенденцій? Дуже хотілося б, щоб призначення Стаса Жиркова на посаду художнього керівника театру "Золоті Ворота" дало старт напряму на оновлення кадрів. Не секрет, що на керівних посадах у багатьох провідних театрах працюють люди постпенсійного віку. Тому поступова ротація давно на часі.

Христина ХОМЕНКО (блогер в theater-kiev.livejournal.com):

- Із зовнішньої (структурної) точки зору, у 2014-му відбулося відкриття трьох важливих нових сцен: Мікросцена - у Молодому театрі, реструктуровано майданчик для "Золотих воріт", у Львові - "Перша сцена сучасної драматургії".

Здається, ентузіазм у нас має обернено пропорційну залежність від рівня поважності майданчика. Хоча не без винятків. У театрі імені І.Франка (Камерна сцена ім.С.Данченка) відбувся важливий показ "Щоденників Майдану", "проковтнути" які театральній спільноті буде складно, та хай звикає… До того ж очільники театру не мають наміру зупинятися, продовжуючи лінію суспільно важливих проектів.

Поряд із цим, спостерігається тенденція до руху з "низів". І його чиста енергія справді творить неповторні речі. Чого лише варті три черкаські прем'єри "Лєна", "Історія, про людину з якою трапилася історія", "Сканінг". Жодну з них не можна назвати пересічною ні за роботою режисера, ні за драматургічним матеріалом.

А це - результат самоорганізованого руху "Українська нова драма". Вкотре в історії нашого театру саме в Черкасах зароджується і вирує прогресивна енергія постановок, яких немає більше ніде. Хай саме приміщення занепадає, і штукатурка обсипається зі стін, але театр живий - саме за рахунок внутрішньої енергії.

Маленьке (і теж занедбане) приміщення Першої сцени сучасної драматургії у Львові влило у свої жили потенціал кураторів Drama.UA. І хоча цей фестиваль, що торік став яскравим спалахом, нинішнього року розподілив свою енергію на гучні й провокаційні читання (вони більше нагадують чернетки майбутніх постановок), але ж про них говорить театральна спільнота, на показах - аншлаги, а серед гостей не тільки жителі міста, вузько професійна аудиторія.

Варто також відзначити рух "ззовні"… Соціально-політичні зміни відкрили нашу щільно законсервовану театральну посудину. В Німеччині спалахнув інтерес до української драматургії, переклали і поставили п'єсу Дмитра Тернового "Деталізація", що була написана 2 роки тому для австрійського конкурсу "Говорити про кордони" (хоча актуалізувалася вона тільки тепер у вигляді постановки).

П'єсу Павла Ар'є в Москві поставив Роман Віктюк, а відсутність перекладу в цьому випадку - досягнення, нічим не менше, ніж переклад німецькою. Карт-бланш також був даний "Щоденникам Майдану" Наталіх Ворожбит, які прочитали в Москві, Гданську, Лондоні, Вільнюсі.

Ось ще зовсім маленька, але теж показова подія: актриса Анастасія Любченко спочатку отримала спеціальну освіту в Києві, а тепер продовжує навчання пластичного театру в Амстердамі, зібрала гроші через нідерландський спільно-кошт і привезла до нас свою виставу "Influence - Вплив", текст для якої написала український драматург Маріам Агамян. Тож театральний рух пожвавлюється не лише на макро-, а й на мікро-рівні.

Олег ВЕРГЕЛІС (критик, редактор відділу культури DT.UA):

- Три міністри культури лише за один рік, 2014-й, - то вже симптом тривоги. Хоча причини цього і об'єктивні. Власне, навіть історичні.

Втім, вибачте, щоразу "реформувати" або знову все починати "з чистого аркуша", іноді не враховуючи навіть корисного досвіду попередників, - це справді тривожить: а що ж далі?

Тобто що "далі" вже з оголошеною ініціативою запровадження контрактної системи в українських театрах? Що буде з програмою допомоги театрам на Сході України? Чи буде підтримана попередня декларована політика на оновлення керівного складу в театрах?

Власне, "далі" - майбутнє покаже…

Серед тривожних, але зрозумілих сценічних тенденцій 2014-го, звісно, "перевербування" репертуару на сторону "ворога" високого мистецтва. Тобто того комерційного драматургічного ширвжитку, який вимушено заповнює афіші. Бо ж і театрам треба виживати, збирати аншлаги (чекати на підтримку від держави в такий час, звісно, не доводиться).

Однак теперішня тотальна "бульваризація" - це ще й виховання глядача, який жадає тільки реготу. І втрата глядача, власне, розумного, освіченого - театрального.

Як тепер балансувати театрам на цій трапеції? Сказати важко. Але недотримання балансу загрожує зірватись у прірву.

Попри тривоги, пов'язані з війною та обмеженням фінансування, все ж таки 2014-й явив і деякі важливі процеси - актуальні, інноваційні. Оксана Дудко - у Львові, Сергій Проскурня - в Черкасах, Андрій Май - у Києві. Це тріо розробляє територію нової драматургії. Помітні пагони. Нова українська драма ніби-то накопичує художню енергію, щось сканує, щось заперечує. Багато авторів. Але справжніх (!) авторів для театру багато не буває і бути не може. Адже театр - то сито, яке просіює імена, долі, твори. Лишаються вибрані.

Ніби всупереч стагнаційним процесам у репертуарних музичних театрах - резонансні "автономні проекти" від Д.Матвієнка та В.Троїцького. Це "проектний театр", який рано чи пізно стане повноцінним гравцем і на наших теренах. Раду Поклітару - як держава в державі - також приклад проектного театру: вдала прем'єра 2014-го "Жінки у ре мінор".

Ризик окремих культурних чиновників (зокрема львівських) також дає результати резонансні (для когось, може, навіть скандальні). Маю на увазі призначення художнім керівником Львівського театру імені Лесі Українки режисера О.Коломійцева. Закасавши рукави, він почав створювати "нове обличчя" старого театру. Сам по собі цей процес - уже щось краще, ніж колишній "склеп" у центрі красивого міста. Тема "театр у красивому провінційному місті" - недороскрита ні у 2014-му, ні у минулі роки. Хоча у деяких містах є зразки творчих пошуків, а не тільки "здичавіння".

Пильна увага молодого
крила нашої критики була прикута цьогоріч до надважливого III фестивалю молодої театральної режисури, до різноформатних драматургічних проектів… Втім, озираючись на рік, що минає, на мій погляд, варто говорити і про вибране краще - у нашому "базовому", тому самому репертуарному театрі.

Цікаве є. Хай не так часто.

Іноді цікаве може з'являтись як окремий сполох. Ось, наприклад, входить новий актор у вже усталену виставу (як це трапилось із Євгеном Авдєєнком у ролі Дон Жуана з "Камінного господаря" в Київському театрі імені Лесі Українки)… І сценічна композиція отримує нову енергію, ба навіть парадигму нової концепції.

Український національний театр - це (зокрема) і театр акторських злетів, "сполохів". Наталя Сумська, Петро Панчук, Володимир Горянський, Віталій Салій, Валерій Легін, Лілія Ребрик, Марко Дробот, деякі інші подарували у 2014-му помітні театральні "сполохи". Свою останню чудову роль у 2014-му зіграв і Віталій Лінецький…

Дуже багато вартують, особисто для мене, надзвичайна тиша і сльози у фіналі на виставі "Підступність і кохання" у Київському Молодому (режисер Андрій Білоус): це приклад тактовної, чуйної інтерпретації класики (трагедія Ф.Шиллера). Така сама чуйність, хоча в іншому формальному напрямі, вирізняє і Дмитра Богомазова з його прем'єрою за мотивами радянського прозаїка Ю.Коваля.

…Прекрасне і тривожне - це, власне, сам український театр, його вітальне мистецтво.