ПРИВАТНА КОЛЕКЦІЯ СЬОГОДНІ БІЛЬШІСТЬ ЗБИРАЧІВ ВОЛІЮТЬ ЗАЛИШАТИСЯ В ТІНІ. ЧОМУ?

Рідній державі не щодня дарують такі скарби. Утім, передача археологічної колекції й раніше, до революції, за часів відомих меценатів була б подією. А розпочалося все кілька років тому, коли генерального директора Національного музею історії України Сергія Чайковського запросили до Міністерства культури і повідомили, що в київського підприємця Сергія Платонова є дуже цікаве зібрання китайського срібла, яке нібито належало останньому імператору Пу І. Власник унікальних речей хотів, аби фахівці дали їм наукову (а можливо, й матеріальну) оцінку. Трохи раніше колекцію вивчав учений з Ермітажу. Його думка цілком співпала з вердиктом киян: зібрання має велику наукову й культурну цінність. Через певний час китайське срібло було представлене на спеціальній виставці в Києво-Печерському заповіднику. Нині воно знаходиться в одному із столичних банків. Але це, так би мовити, лише пролог. Йтиметься про інше.

Часто відвідуючи історичний музей, Сергій Миколайович Платонов близько познайомився з його співробітниками, вивчив експозицію і якось зазначив: «У мене є речі такого самого рівня, як ті, що зберігаються у вас». Він казав щиру правду. Йшлося про унікальне археологічне зібрання, невдовзі передане підприємцем для експертизи до музею. Воно налічувало 1315 предметів, які належали племенам і народам, що населяли територію сучасної України, з епохи енеоліту (IV—III тисячоріччя до н.е.) до IX століття нашої ери. Цілком імовірно, багато речей — з древніх поховань на території Криму та Північного Причорномор’я, де в різні часи жили скіфи, греки, сармати, готи, гуни, алани, хозари. Велику частину колекції становлять прикраси: персні, сережки, браслети, скроневі кільця, фібули, намисто, пряжки... Близько 600 предметів виготовлені з золота.

Віддаючи свої скарби на атрибуцію, Платонов повідомив, що в недалекому майбутньому він збирається передати їх державі. І ось недавно колекціонер звернувся до Президента з відкритим листом. У ньому йшлося про те, що свою колекцію він хоче подарувати українському народові... Нині вона зберігається в Національному музеї. Вчинок Сергія Миколайовича засвідчує: славнозвісні традиції минулого не пішли в небуття. Адже зібрання Платонова фахівці оцінюють у кілька мільйонів доларів. Але цілком можливо, воно коштує значно більше. На жаль, ані в Україні, ані в інших країнах СНД не проводяться торги такого рівня, як відомі всьому світові аукціони Крісті чи Сотбі. Антикваріат, археологічні знахідки, рідкісні ікони, картини відомих майстрів, унікальні ювелірні прикраси нині в нас купують чи не з-під поли. А на аукціонах вони продавалися б цілком офіційно, потрапляли у каталоги, проходили наукову атрибуцію. А головне, раритети вийшли б, нарешті, з тіні, постійно знаходилися в полі зору фахівців і колекціонерів.

Співробітники музеїв зраділи цим речам та потім, трохи охолонувши, цікавляться, звідки вони. Питання зовсім не безглузде. Адже біографія таких рідкостей часто буває майже кримінальною. А тоді ними зацікавляться не так мистецтвознавці, як слідчі. Зізнаюся, почувши про зібрання Платонова, я також запитав: а звідки «дрівця»? Жодних зв’язків із «чорними» археологами Сергій Миколайович не має, упевнено заявили в музеї. Колекціонери такого рівня не розкопують ночами древні поховання й не контактують із тими, хто грабує кургани. Зрозумійте, казали мені, збирачі — народ особливий. Аби заволодіти заповітною річчю, колекціонери нерідко витрачають останні гроші. Хоча сьогодні зустрічаються серед них і люди вельми заможні. Іноді пристрасть бере гору над розсудливістю. І людина забуває, що навіть Остап Бендер намагався не переступати рамки кримінального кодексу.

— Чверть століття тому неприємна ситуація сталася в нашому музеї, — розповів його теперішній генеральний директор. — З нумізматичної колекції пропало понад 100 одиниць зберігання. Випадок безпрецедентний! Тим більше що підозра впала на одного із співробітників. Як з’ясувалося під час слідства, він був пристрасним нумізматом. Його захоплення перетворилося на хворобу, ману. І, можливо, людина не встояла перед спокусою...

Ще до того, як стати директором, працюючи в Міністерстві культури, Сергій Михайлович вважав, що головні хранителі не повинні бути колекціонерами. Адже збирачі часом стають одержимими. І замість того, аби піклуватися про поповнення музею, опікуються (використовуючи службове становище!) головним чином своїми власними зібраннями. Ми рекомендували тоді, згадує Сергій Михайлович, колекціонерів хранителями фондів не призначати. Звісно, це певною мірою порушення прав людини, але що було робити? Не доручати ж алкоголіку дегустувати вина, а наркоману завідувати аптечним складом.

І все ж такі випадки — явище нечасте. Серед шляхетного племені збирачів нерідко зустрічаються справжні лицарі. Таким був, приміром, інженер Б.Бородін із Горлівки, який подарував рідному місту свої зібрання — 217 картин, або відомий київський педіатр професор Д.Сєгалов, який заповів унікальну колекцію живопису (твори Коровіна, Кустодієва, Левітана, Сомова, Бенуа, Реріха й інших чудових майстрів) Київському музею російського мистецтва. Далеко не всі знають, яким пристрасним колекціонером був Максим Горький. Він вважався одним із кращих у Росії знавців порцеляни, гравюри, стародавньої мініатюри, картин, книг, рідкісних монет. Зібравши надзвичайно рідкісні речі, письменник, якого нині як «буревісника революції» дехто згадує недобрим словом, дарував їх художній галереї Нижнього Новгорода, Ермітажу, Російському музею чи передавав у Пушкінський будинок.

Ви, певне, уже помітили, що я згадую в основному імена людей, які давно пішли з життя. А міг би назвати чимало й нинішніх київських збирачів. Та тільки, боюся, за таке паблісіті вони спасибі не скажуть. Чому? Бояться! Кого? По-перше, елементарних грабіжників. По-друге (і даруйте мені таке сусідство), представників податкових органів. Нарешті, багато хто не хоче розголошувати «комерційну» інформацію. Цікава деталь. Раніше власник картини відомого майстра, віддаючи її для виставки, як правило, висував умову: «Зазначте в каталозі моє прізвище». Сьогодні він мало не благає: «Тільки, заради всього святого, не згадуйте, у чиїй власності вона знаходиться».

Що це, прикмета нашого часу? «Так, звісно, колекціонер — трудівник. І знавець, що може посперечатися з ученим-фахівцем, — писав відомий літературознавець, майстер знаменитих усних оповідань, «збирач збирачів» Іраклій Андроніков. — Але є й інший бік: колекція — це власність. І дуже часто збирач чинить із нею, як із будь-якою іншою власністю: залишає у спадщину людям, які нічого в ній не розуміють. Ось у цих «других руках», для яких реліквії вже перестали бути духовним багатством, а перетворюються винятково на матеріальну цінність, і цінність тим більшу, що реалізувати її зовсім не важко, колекція найчастіше розпадається, і зібране з великим трудом розтікається знову... Особливо серйозні побоювання викликають, звісно, долі історичних документів, художніх полотен, автографів, рідкісних книг — словом, цінностей унікальних, єдиних, які за характером своїм є надбанням національним».

Нині ми часто лаємо порядки радянських часів. Але далеко не всі вони були лише бюрократичними забаганками, спрямованими на утиск нещасного індивіда. Приміром, років 20—30 тому власник цінних зібрань картин, за умови надання їх різноманітним виставкам, мав певні пільги — міг отримати додаткові квадратні метри житла. У такий спосіб держава піклувалася, аби раритети не зникали з культурного обігу, не потрапляли на довгі роки до скрині чи сейфа. Розумно? Безумовно! Було розроблено цілу систему. Враховувалися всі видатні пам’ятки культури, які зберігалися в приватних колекціях, церквах, монастирях, навіть в окремих установах. Адже, скажімо, на деяких вокзалах можна було зустріти чудові картини чи мозаїчні панно, створені талановитими майстрами в 20—30-ті роки.

Якщо зібрання ставили на облік, чи дозволялося з нього що-небудь продати? Але держава залишала за собою, як би точніше висловитися, право «першої ночі». Інакше кажучи, могла раніше від інших придбати для музею відібрану фахівцями річ (за ціною, названою самим власником!). Після цього він вільний був продавати свою власність будь-кому зі співгромадян. Чиновники в хорошому розумінні відслідковували переміщення культурних цінностей. Припускаю, що комусь такий порядок може видатися сваволею, обмеженням прав. Зате якщо картину, гобелен або рукопис викрадали, реалізувати їх було нелегко. Такі речі виявлялися «засвіченими» — фахівці знали прізвища їхніх власників. Звісно, і 30 років тому чимало видатних творів живопису та прикладного мистецтва потрапляло за кордон. Та держава могла якось контролювати ситуацію. А що відбувається нині? За словами генерального директора Національного музею історії України спеціальні «шопи» у Франції, Італії, США й інших країнах тріщать від антикваріату, вивезеного з держав СНД, і зокрема з України. Правда, скіфського золота він не бачив, але наших ікон, картин та інших речей там скільки завгодно.

— Як ви думаєте, — спантеличив я Сергія Михайловича Чайковського нелегким запитанням, — чи існує спосіб запобігти витоку раритетів з нашої країни?

— «Витік» таких предметів можна зменшити, — вважає він, — але повністю перекрити всі шляхи не вдасться. На кожну дію державних органів існує протидія. Не хочу бути песимістом, але способу уникнути втрат просто не бачу.

Чайковський пригадав майже анекдотичний випадок. Якось митники в Чопі помітили на пальці в жінки, що зібралася виїхати, як ми нині говоримо, на ПМП, золоту каблучку з дуже коштовним каменем. Коли їй пояснили, що такі прикраси вивозити не можна, вона зняла каблучку й віддала одному з проводжаючих. А за кілька хвилин зіркі охоронці кордону помітили, як під час прощального поцілунку хитромудрий родич передав золоту штучку її хазяйці — із рота в рот. Оскільки відповідне попередження вона одержала, це виявилося вже серйозним порушенням закону. Каблучку конфіскували, а надміру спритну даму покарали...

Але повернімося до обліку художніх цінностей, історичних реліквій та інших рідкісних предметів. Ми будуємо демократичну державу. Система тоталітарного контролю над багатьма сторонами життя окремого індивіда в нашій країні відходить у минуле. Проте, на жаль, проблем не меншає. Зокрема й із контролем. Сьогодні мало не головним державним «оком» стали зіркі очі наших податківців. Розповів колекціонер кореспондентові газети про свої багатства, дивися — його вже взяли на олівець. Продала людина картину, а податковий інспектор уже тут. Що ж, він охороняє державні інтереси. Та тільки збирачеві від цього не легшає.

— Мені здається, у питаннях культури наше податкове законодавство треба істотно переглянути, — підкреслив Сергій Чайковський. — Я маю на увазі не продаж антикваріату. Тут якраз усе більш-менш зрозуміло. Але уявіть собі таку ситуацію. Митники передають нам конфісковані речі. Музей одержує їх начебто безкоштовно. Начебто, тому що ми потім повинні сплатити податок. А з яких статків? Щораз доводиться «метушитися» — звертатися до вищих інстанцій зі слізним проханням: звільніть нашу установу від сплати. Вдумайтеся, адже передати музею — те саме, що віддати державі. Ми ці предмети не збираємося продавати чи якимось іншим чином отримувати з них прибуток. Такий порядок підштовхує до того, щоб від подарованих речей відмовлятися.

— У цивілізованих країнах той, хто презентує музею художні цінності, на таку саму суму звільняється від податків, — підливаю масла у вогонь.

— Тому вони й називаються цивілізованими, — резюмує мій співрозмовник. — У нас деякі закони схожі на криве дзеркало. Ми давно вже за новий, розумний підхід. Проте далі намірів справа не йде.

На думку Сергія Михайловича, 99 відсотків українських збирачів приховують своє захоплення. Переконаний він і в тому, що в їх колекціях є дуже цінні речі, музейні раритети. Крім податківців, їхні власники бояться різноманітних економічних і політичних катаклізмів. Таких людей, трапляється, грабують, навіть убивають. І не лише в кіно (картина «Як украсти мільйон?» із незрівнянною Одрі Хепберн лише приємний виняток). Звісно, було б наївно сподіватися, що вони, дізнавшись про шляхетний вчинок Сергія Платонова, поспішатимуть передати частину власних скарбів музеям. Не поспішатимуть. Вони скоріше за все лише посміхнуться. Багато хто, але не всі. Хороші приклади заразливіші від поганих. Так, масової передачі картин, рідкісних монет або шедеврів ювелірного мистецтва в дарунок державі не передбачається. Проте серед збирачів є й такі, хто був би радий це зробити, але за однієї неодмінної умови: усі подаровані речі обов’язково мають виставлятися в однім місці. Інакше кажучи — у музеї, експонати якого отримані з приватних колекцій.

— У принципі це хороша ідея, — вважає заступник генерального директора Національного музею історії України Ніна Ковтанюк. — Таку установу було створено на початку 80-х років в Одесі. Природно, там можна побачити не лише археологічні раритети, а й картини, твори прикладного мистецтва, рідкісні книги, рукописи, унікальні архівні матеріали. Проте в нашій країні нині відбувається процес первісного накопичення капіталу. І, на жаль, багато хто розглядає такі цінності передусім саме як капітал. Під колекцію можна одержати значну суму грошей. Таку заставу охоче прийме банк або приватна особа. Музейні речі ніколи не дешевшають — вони лише дорожчають. Якщо полотна таких майстрів, як Рубенс, Ель Греко або Веласкес років 70—80 тому коштували не більше 100 тисяч доларів, то нині за них готові заплатити багато мільйонів...

— А по-моєму, — доповнює свого колегу Сергій Чайковський, — насамперед слід подумати про вже сформовану мережу державних музеїв. Хочу вам нагадати, що, приміром, основу нашого (а йому недавно виповнилося 100 років) також становлять колекції меценатів. Найцінніші експонати подарували свого часу Терещенко й Ханенко, а також такі відомі люди, як Бобринський, Лінниченко, Хвойка, Антонович, Мазаракі, Гізе й багато інших. Свою лепту внесли навіть члени царської родини. Скажу вам більше. Багато відомих музеїв за кордоном сформовані, в основному, з приватних зібрань. Для одного з них — в американському місті Канзас-Сіті два меценати побудували спочатку спеціальний будинок, який потім почав наповнюватися подарованими скарбами мистецтва...

У нас в Україні понад 500 різноманітних музеїв. Лише у Києві їх понад десять. А кількість речей, які купують для комплектування фондів, останніми роками зменшилася до мінімуму. То чи потрібно плодити нові, резонно запитує Сергій Михайлович, чи не краще подбати, щоб не знижувався рівень тих, що є? На його глибоке переконання, найвідоміші речі повинні зберігатися в національній скарбниці. В Україні це — очолюваний ним історичний музей. «Такі речі я кажу не просто як його директор, — підсумував Чайковський, — а як людина, що віддала багато років і сил музейній справі».

Отже, найцінніші раритети, унікальні предмети, подаровані колекціонерами державі, на думку Сергія Михайловича, насамперед мають поповнювати найбільші національні музеї й картинні галереї. Адже за рахунок меценатів створено навіть усесвітньо відомий нью-йоркський Метрополітен-музей. У центрі його величезного вестибуля знаходиться розкішна клумба. Щотижня всі квіти оновлюються. Гроші на це заповіла багата жителька міста.

...Так, багатьох наших колекціонерів ангелами не назвеш. Ці одержимі люди заради поповнення своїх зібрань нерідко готові на все. Вірно й те, що навколо їхніх скарбів крутиться багато всякої шушвалі — спекулянтів, темних ділків і навіть відвертих злочинців. У результаті, чимало найцінніших речей опиняється за кордоном. У тому, що ікону, створену в Україні кілька сторіч тому, побачать у Парижі чи Лондоні й віддадуть належне нашим видатним майстрам, нічого страшного, здавалося б, немає. Мистецтво належить усьому людству. Вірно. Але музейні цінності — надбання народу, що їх створив, країни, де були знайдені ці шедеври. Держава, яка тільки стає на ноги, повинна вжити всіх заходів для збереження своїх раритетів.

І все-таки перш ніж кинути камінь у збирачів, давайте подумаємо, а що, власне, у нас в Україні для них зроблено. Які пільги одержує сьогодні людина, що вирішила передати художні, історичні чи літературні шедеври своїй країні? Боюся, що жодних. Та що там пільги — дай Боже, щоб у нього через це не було неприємностей. Проте ми з надією озираємося навколо. Де ви, нові меценати? Написав це слово й замислився. Надто воно незвичне для наших вух. Якесь занадто старорежимне. Але, зважаючи на все, що свого часу такі люди зробили для України, хочеться вірити, що імена їх послідовників вимовлятимуть з такою самою повагою, з якою ми сьогодні говоримо про родини Терещенків і Ханенків.