ПОВЕРНЕННЯ ДО ПРОБЛЕМИ ЕМАНСИПЕ НА ЗЛАМІ СТОЛІТЬ

Понад сто років тому емоції публіки були надто розігріті скандальною, із погляду соціуму, історією дружини-лялечки Нори Хельмер, створеною драматургом Генріком Ібсеном. І хоча не можна сказати, що суворий норвежець був затятим прихильником фемінізму, який тоді лише зароджувався, проте для апологетів цього руху його п’єса на довгі роки стала, як то кажуть тепер, знаковою.

Століття пролетіло в перипетіях кривавих війн, політичних, соціальних і технічних революцій. Жінки досягли великих успіхів у «вирівнюванні» своїх прав із чоловіками — особливо «успішно» в країнах, де спочатку переміг, а потім почив в Бозі соціалізм: вони можуть самі ростити дітей, утримувати чоловіків, забезпечуючи їм захист прав альфонсів у суді, працювати на найтяжчих роботах, обирати й інколи як виняток бути обраними. Все назване вище, робить болісні духовні пошуки Нори знайти саму себе дещо несучасними. Адже навіть сучасні лялечки, які затишно влаштувалися за спинами «нових» чоловіків, чітко виконуючи свої обов’язки, не забувають про свої права й інтереси.

Отже постановнику ібсенівської п’єси в театрі ім. Маяковського Леоніду Хейфіцу для втілення в життя цього задуму, вважаю, були потрібны й мужність і свіжі ідеї. Саму по собі роботу можна назвати масштабною — хоча б через присутність у ній театральних зірок першої величини, заради яких, в основному, глядач і відвідує театр. Саме дійство в мене особисто роздратування не викликало, проте до самого фіналу я так і не вирішила для себе, про що, власне, цей спектакль. Хіба що про витоки драми бідної Нори Хельмер, якщо вбачати їх у жорстокому розчаруванні в усьому чоловічому роді(в особі її чоловіка). Адже саме такий крах ідеалів і послужив, певне, благодатним грунтом для прориву до емансипе.

Сценографія Юрія Устинова одночасно проста й мудра, вона відповідає сьогоднішньому баченню п’єси Ібсена. Сцена не захаращена реквізитом, але на ній безліч задушливих болотних портьєр, що розділяють її на різновеликі сектори, які не дотичні один до одного — у них можна заплутатися, але сховатися не можна. У такому обрамленні навіть щасливий і спокійний на початку дії дім не справляє враження затишної та надійної фортеці.

Існуючи в жорстких рамках нечітко сформульованого (чи незрозумілого мною) надзавдання, актори найчастіше виступають лише статистами, які виконують вихідні арії. І Нора, якою її грає Євгенія Симонова, хоча й залишає дім, чоловіка і, головне, дітей, існувати сама все ж не зможе. Чи загине, чи знайде в собі сили повірити комусь ще, побудує наступний ляльковий дім. Як завжди, надзвичайно милий і чарівний Ігор Костолевський — Торвальд, але фінал спектаклю виявився для нього, на мій погляд, трохи важким. А безумовна удача спектаклю Крогстад — Еммануїл Віторган. Створений ним образ настільки яскравий і незвичний для нас, наскільки неприйнятне «виховання почуттів» ідеями фемінізму.