Сцена зі спектаклю |
У літні місяці театральний простір помітно порожнішає. Щоправда, старожили ще пам’ятають, що раніше літо було пов’язане з гастрольним періодом — таким напруженим і таким бажаним для акторів. Та нинішня театральна молодь про гастролі знає лише зі спогадів старших колег, і літо стійко асоціює з відпусткою.
Те ж саме стосується і глядачів, які надають перевагу чи то традиційним городам, а чи міським пляжам, а не театральним видовищам. За такого стану подій тим приємніше бачити повний зал на прем’єрному спектаклі, навіть якщо це лише невеличке приміщення Харківського будинку народної творчості, фактично не призначене для драматичного дійства. Театр Олексія Бойка, який працює в цьому приміщенні кілька років, спекотного липневого дня показував новий спектакль із трохи незвичною назвою «ДАДА», драматургічну основу якого склали середньовічні французькі фарси.
Творець цього невеличкого театрального колективу — актор і режисер Олексій Бойко, людина творча, яка перебуває в постійному пошуку, отже вибір подібного матеріалу для нього цілком виправданий. Крім інших особливостей, цікавих як для режисера, так і для акторів, фарс, як твір споконвічно майданний, створює можливості для роботи у відкритому сценічному просторі, не обов’язково насиченому сценографічними конструкціями. У цьому й привабливість, і складність роботи з подібним жанром: актор на майданчику може розраховувати лише на себе та на партнерів. Більше «сховатися» йому немає за ким. Втім, основний кістяк цього маленького театру становлять актори театру для дітей і юнацтва (чи, інакше — ТЮГу), які пройшли гарну школу творчого виживання у спілкуванні з маленькими глядачами, отже, ситуація «сподіватися лише на себе» добре їм знайома.
Фарс як драматургічний жанр склався в середньовічному театрі Західної Європи; це були комічні сценки, що відображали вдачу та звичаї середньовічного міста. Наскільки життєздатні сьогодні образи хитромудрого селянина, тупого дворянина, боягузливого ченця, наскільки можуть вони зацікавити сьогоднішнього глядача, особливо молодого (а в театрі Олексія Бойка постійно присутня молодь)? Що спільного мають ті, хто живе на початку ХХI сторіччя, із жителями середньовічного Руана? Режисер вирішує цю непросту проблему, об’єднуючи в спектаклі три фарси, які розповідають про стосунки між чоловіками та дружинами. І справді, що ріднить людей усіх часів, якщо не стосунки між статями, стосунки всередині сім’ї. Можна, звичайно, заперечити, що сім’я не зводиться лише до статевих питань, і це справді так, але як у самих фарсах, так і в спектаклі саме проблеми статі превалюють над усіма іншими. Дружина старого, яка мріє наставити йому роги («Брат Гільбер»), Лізон, яка зраджує своєму чоловіку Ноде з Дворянином, і той самий Ноде, котрий помстився супротивнику з його власною дружиною («Дворянин і Ноде»), а також дві дружини, які займаються переплавленням старих немічних чоловіків на сексуальних гігантів («Дружини, які вирішили переплавити своїх чоловіків»), — ось коло персонажів, які населяють французькі фарси. Без сумніву, усі ці питання й персонажі існують і сьогодні; проблеми вірності, зради, ревнощів, які мають загальнолюдську психологічну основу, не вмирають. Так само не викликає сумнівів і те, що середньовічний фарс розглядає їх відповідно до власного жанру, висміюючи й сексуальну млість жінок, і неспроможність їхніх чоловіків.
У спектаклі є всі засоби, щоб підкреслити фарсовість вирішення заданої теми: тут і квіточки на потаємних частинах тіла, і, здавалося б, ризиковані мізансцени, які імітують статевий акт, — усе, що заведено використовувати в подібних постановках. І все-таки чогось не вистачало, якоїсь родзинки, що приводила б усю структуру на ту останню грань, коли мистецтво викликає захоплення, змішане з незручністю, із бажанням закрити очі. Така найвища точка у фарсі припустима не менше, а, можливо, й більше, ніж у драмі, у цьому розумінні працювати у фарсі важче, оскільки виникає необхідність дотримуватися міри, балансувати на межі. У спектаклі «ДАДА» цього поки що не сталося, і не сталося насамперед в акторській грі, в якій відчувалася деяка скутість, несвобода, внутрішня закритість. Через цю несвободу легкість, настільки необхідна в комедії, а тим паче у фарсі, підмінялася криком, ненатуральною подачею тексту, можливо, і припустимою на майданчику, у реальній обстановці народного театрального розіграшу, та зовсім не в камерному приміщенні.
Думка про те, що в театрі все варто доводити до логічної межі, не нова. Прем’єрний спектакль напевно не показує до кінця всіх закладених у ньому можливостей. Третій фарс «Дружини, які вирішили переплавити своїх чоловіків», на сьогоднішній день здається найвдаліше вирішеним, як з режисерського боку, так і з акторського (Ю.Божко, Л.Вінівітіна, Ю.Суржко, А.Малий, Є.Сивокозова), найголовніше, що в цій частині прекрасно проглядається зміст, мораль, необхідна в такому жанрі, як фарс: людина, яка прагне отримати від життя більше й більше, найчастіше програє, порушуючи закони гармонії та любові. Якщо та захопленість, той радісний азарт, з яким актори зіграли останню частину спектаклю, поширюється на все, то театр від того лиш виграє. Театр — актори, режисер і, безумовно, глядач.