Потойбічні голоси

Переважна більшість тих, хто проживає на окупованих територіях, не бачать свого майбутнього в Україні. Багато з них порвали з Україною офіційно й одержали російські паспорти з маркуванням, яке ніхто у світі не визнає.

Росія вириває цих людей із корінням і пересаджує на свої економічні, культурні, соціальні й електоральні поля, удобрюючи пропагандою із зомбоящика. Цього року до першого класу підуть діти, які народилися вже в окупації. До вишів вступлять ті, хто соціалізувався й отримав середню освіту під наглядом двоголового орла й портрета Володимира Путіна на стінах класів. А більшість дорослих по той бік, як свідчить соціологія, бачать себе частиною Росії. Вони переконані, що Крим російський, Росія не агресор, а в Україні — внутрішній конфлікт.

Володимир Зеленський — перший президент України, для якого люди на окупованих територіях важливіші за самі території — закликав людей в окупації не дивитися РашаТБ. Але вони навряд чи сприймуть пораду від людини, рівень довіри до якої на окупованих територіях — у межах, нижчих за статистичну погрішність.

Попри всі зусилля України й партнерів знайти мирне вирішення конфлікту, збройна агресія триває, і кількість її жертв щодня зростає. Близько півтора мільйона людей із Криму й Донбасу стали переселенцями. Та чи всі, хто хотів виїхати, виїхали?

Нині на ZN.UA — показ прем'єрної серії українського мультфільму з соціального некомерційного проєкту «Всі, хто хотіли, поїхали?». Вийде десять документальних анімаційних короткометражок про людей, які залишилися жити на тимчасово окупованих територіях. Для когось ці історії, засновані на реальних подіях, можуть стати маяком. Але не таким, до якого треба йти, а манливим світлом потужного прожектора, що прострілює темну гладь людського нерозуміння або недорозуміння.

Про героїв і героїнь, зміст і форму проєкту ZN.UA поговорило з консультанткою проєкту, менеджеркою з адвокації Центру прав людей ZMINA Альоною Луньовою та продюсеркою Єлизаветою Сокуренко.

Альона Луньова

Єлизавета Сокуренко

— Багато хто виїхав із окупації, але потім повернувся. І радше тому, що їх не надто добре прийняли. Ще більше людей виїхало, щоби ніколи не повертатися. Чому ви вирішили розповісти про тих, хто залишився?

Альона Луньова: Важливо керуватися відповіддю на запитання «За що ми воюємо сім років?». У мене є гіпотеза, що українці скажуть: «І за людей, і за території». Ми вирішили показати тих, за кого ми воюємо. Адже в нас немає відповіді на запитання: «Що було б, якби всі залишили окуповані території?».

Єлизавета Сокуренко: Їхні голоси, зі зрозумілих причин, ми майже не чуємо. Передусім через безпеку. Ми не знаємо історій, як і чим вони живуть. Але це наші співгромадяни, і важливо, щоб їхні голоси звучали, а ми могли про них довідатися, не обриваючи зв'язку. За ці сім років люди по обидва боки кордону з тимчасово окупованими Кримом і Донбасом вичерпали запаси співчуття й емпатії. І цей емоційний кордон дедалі більше нагадує справжній.

А.Л.: У більшості тих, хто живе в окупації, немає жодних політичних причин залишатися. Фразу «Ну кому ми там потрібні?» я багато років поспіль чую від тих, хто так і не наважився виїхати на вільну територію України. Наша держава, на жаль, не може й ніколи не могла допомогти людям розпочати життя з нуля після їхнього виїзду з Криму або ОРДЛО. Про це слід чесно сказати. З іншого боку, прийнято вважати, що всі, хто вирішив залишитися жити на окупованих територіях, підтримали окупацію і саме тому залишилися. Ми показуємо, що це узагальнення несправедливе.

Трейлер

— Дослідження ZN.UA і Українського інституту майбутнього показало, що переважна більшість жителів окупованих територій уважають, що Крим  російський, Росія не агресор, а в Україні — внутрішній конфлікт. Як дивитися ваші мультфільми, знаючи, що люди по той бік бачать себе частиною РФ?

А.Л.: Я не згодна із твердженням про більшість. Будь-які кількісні дослідження на окупованих територіях мають свої обмеження, продиктовані питаннями безпеки. Якщо чесні вільні вибори там неможливі, то чи можлива чесна й надійна соціологія? Нашою цільовою аудиторією все-таки є жителі підконтрольних територій. Мультфільми покликані показати зокрема нашим чиновникам, що люди в окупації — це передусім люди. Важливо, щоб ті, хто подивиться мультфільми, побачили й зрозуміли абсолютно реальних, живих, різних людей, які живуть на окупованих територіях.

Є.С.: Ми хотіли показати людей, які з тих чи інших причин залишилися в окупації, серед мільйонів яких є й «любителі путіна» — їх показують російські ЗМІ. Є герої, котрі активно й привселюдно виявляють свою проукраїнську позицію, яка може коштувати їм життя. І про таких людей регулярно пишуть українські ЗМІ. А от історії простих людей зазвичай не показують. І ми вирішили заповнити цю лакуну.

А.Л.: Є криза емпатії й гуманізму стосовно людей, які живуть в окупації. В ЗМІ радше скажуть, що вони одержують дві пенсії, ніж те, що їм потрібна додаткова допомога.

Під час створення мультфільмів нам було дуже непросто знайти баланс між змістом і формою, між великою ідеєю й завданням зробити відео таким, щоб його було цікаво дивитися. Ми вибрали мультиплікацію і формат, який дає змогу розповісти реальні історії героїв безпечно для них. Мені здається, на такому людському рівні починається діалог і відкривається можливість зрозуміти іншого.

Перша серія

— Домінуюче джерело інформації для тих, хто живе за лінією розмежування, — «зомбоящик». Російська цілеспрямована політика намагається відірвати людей від України. З іншого боку — українська політика, прицільність якої під великим сумнівом.

А.Л.: Проблема не в тому, що в Росії є політика стосовно наших окупованих територій, а в тому, що в нас такої цілісної політики немає. І над цим потрібно працювати. А в нас проблема з відсутністю візії. Не хочеться думати, що наше вікно можливостей створити свою цілісну політику вже закрите. Хоча ще рік тому, коли в президента була висока легітимність, усе було б значно простіше. І йому слід займатися просуванням такої комплексної політики, а не шукати швидких рішень. Нині ж президент є досить поляризуючим суб'єктом, і важко уявити, як він зможе тепер об'єднати українське суспільство під спільними реінтеграційними прапорами. Водночас президент є найвідомішим українським політиком, зокрема на окупованих територіях. І ту довіру, яка залишилася до нього нині, потрібно використовувати для створення спільної візії і плану дій держави щодо переходу від війни до миру.

«Всі, хто хотіли, поїхали?» створено Центром прав людини ZMINA та студією виробництва відео RealStoriesProduction за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID.