У популярному вислові головного лікаря московських тюремних лікарень Фрідріха Йосипа Гааза (1780-1853) "Поспішайте робити добро" інколи не знаєш, на котрому з трьох слів потрібно зробити логічний наголос. "Поспішайте" - бо в окремих випадках не встигнете? "Робити" - бо в балаканині і так усе навколо потонуло? "Добро" - само-собою, категорія вічна, і було б незле, щоб воно (добро) було ще й відчутним. Тому нижченаведена розповідь - про відчутність добра. Лише на одному прикладі.
Жила собі в Києві одна актриса. Працювала в театрі на Лівому березі. Знімалася в серіалах. І ще - успішно вела на ТБ шоу, в якому товсті стають стрункими ("Зважені та щасливі"). Багато в артистки турбот. Проте ця, що несподівано впала на плечі, у певний момент переважила чимало іншого…
У спектаклі "Корсиканка" у Київському Театрі драми і комедії на Лівому березі актриса Олеся ЖУРАКОВСЬКА грає Жозефіну. Бойову подругу колишнього імператора-узурпатора. Але не ту палацову музу, яка в ліжку його на ратні бої надихала. А іншу - простонародну, колоритну, майже рубенсівську жінку, що раптово зламала життя французького бранця. Тоді, коли Наполеон, "вспоминая минувшие дни и битвы, что лихо продули они", уже перебував у "будинку ветеранів сцени" на острові Святої Єлени зазнавши фіаско в "театрі воєнних дій". Скоряючись вказівному персту долі, у гаснучий світ чахлого народного героя і вривається фурією ця жінка. І починає все навколо трощити-ламати. Але водночас і будувати, і дарувати героєві останню надію. При ній Наполеон (актор Сергій Солодов) стає підтягнутим, бадьорим. Радим знову помахати шаблею, знову готовим до бою. А нью-Жозефіна облаштовує навколо "кумира" простір комфорту.
…На цей спектакль з участю Жураковської інколи неможливо роздобути квитки. Хоча постановці років десять, у залі завжди аншлаг. І особливо тепер, коли театральне реноме акторки підкріплене потужною телевізійною підтримкою СТБ.
Так, деякі сюжети-ролі, хай не прямо, але опосередковано, іноді (на свій лад) повторюються в житті. Довелося одного разу Жураковській потрапити в Пущу-Водицю, у Будинок ветеранів сцени. Де живуть або доживають колишні "наполеони" та "жозефіни" української культури. Придивилася вона до них, трохи розгубилася (можливо, жахнулася або сплакнула). А потім, засукавши рукави, стала вже на цьому "острові", у Пущі-Водиці, трощити і будувати. "Ламати" Систему.
Тільки за осінній період ця молода енергійна київська артистка на території Будинку ветеранів здійснила ряд наполеонівських подвигів. Замінила дах, вікна, проводку, перестелила підлогу, привезла чотири холодильники - тобто повністю перебудувала склад для продуктів (колись це були руїни). На черзі в неї (для оновлення, ремонту, перебудови) - кухня, внутрішні апартаменти старих.
(Фонди, спілки, профспілки, мінкульти й інші астральні субстанції за 22 роки незалежності, можливо, не зробили для цього Будинку стільки, скільки одна "Жозефіна" - за два місяці).
Кілька днів тому вона написала в соцмережі: "І знову Будинок ветеранів сцени. Я провела там увесь день. Зустрічала меблі й холодильники для складу, кухні, їдальні та медпункту. Встановлювала бойлер, раковину з тумбочкою, закуповувала ємності для зберігання, відра, лампочки, мило, рушники… Драїла вікна і… раділа, раділа, раділа. Як красиво в нас усе виходить: світло, якісно, чисто, просторо! Як радіють ветерани! Спасибі всім, хто допомагає. Залишилися фінальні штрихи…".
Я прочитав. Звісно, трохи заціпенів. (Стиснулося серце). І тут-таки згадав, як у червні сам вирішив зробити вилазку
в ті місця, ведений янголом
альтруїзму.
…Гаразд коли б тільки "минаюча натура" - всі ці милі люди похилого віку тоді навіяли смуток-тугу. Але ж інше: очевидна занедбаність, явна недоглянутість… І якесь божественне сирітство струменить у погляді кожного з цих старих (ще влітку їх було чоловік п'ятнадцять, тепер - дев'ятнадцять). Серед них справді один "Наполеон" - народний артист України Анатолій Решетников, справжній боєць, маститий актор. Тримається богатирем, гордо й гідно, правда, трохи відсторонено. Є там, звісно, і свої чудесні "жозефіни" - колишні красуні провінційної сцени, які волею обставин опинилися поза рідними стінами, тут, під Києвом. Деякі з них можуть розповідати про себе (про романи, кавалерів, "украдені" або незіграні ролі) до світанку. Якщо тільки знайдеться слухач. У кожної (кожного) минуле розцвічене бурхливими фантазіями про нездійснене, а сьогодення - фантасмагоріями про сучасне.
Про старі речі кажуть "сточені міллю". Про деяких людей, вибачте, не хочеться казати "сточені життям", але так і є.
Обачно відвівши співрозмовника вбік, дідусі й бабусі скаржаться на побут і час. Нарікають: мовляв, хочемо повернутися додому, а дому ж немає.
Старий радянський Будинок ветеранів із фільму Миколи Губенка "І життя, і сльози, і любов" видається "раєм", порівняно з цим Будинком… Того червневого дня він здався мені "пеклом".
Не тільки рідні, а й "батьківщина" часто глухі, жорстокі або забудькуваті до них, старих, які животіють тут, часом тільки на квашеній капусті (і таке бувало). Бо холодильник або порожній, або зламаний. А дах або тече, або їде...
Випробування хворобою і віком - жорстоке катування. Не менш жорстока екзекуція - випробування убогістю, злиднями. Інколи навіть голодом. Кілька років тому в газетах з'явилися заголовки "Пристарілих акторів морять голодом!". Писали, що старим зменшили порції їжі. "Доїдаємо те, що залишилося на продуктовій базі, хліб беремо у приватника, булочки дають раз на тиждень, залишилися тільки запаси круп, але й вони кінчаються", - розповідали репортерам мешканці "пекла". НСТДУ ( у міру можливостей) просила грошей у Мінкульті, у фондах. Ступка давав благодійні спектаклі для "підтримання штанів". Роговцева фрахтувала машину з продуктами...
…Хто в 1959-му, коли велика українська актриса Наталя Ужвій "придумала" цей Будинок ветеранів (за прикладом Марії Савіної), міг уявити, що життя перевернеться? Будинок цей намріявся Ужвій не тільки як "останній прихисток", а й як місце зустрічі друзів, спільна "сцена" для колишніх, тихий притулок для гучних імен. Спочатку він був розрахований на 35 людей. І багато, дуже багато акторів-ветеранів, потрапляючи сюди, зустрічали вечір життя світло і тихо. Хто бував тут, згадає старий двоповерховий цегляний будинок, оточений деревами. У дворі - альтанка (там старі інколи "ганяють чаї"). Всередині будинку, що давно просить ремонту, на позір охайно, але тицьни пальцем - посиплеться штукатурка. Потрібна міні-котельня, просять заміни вікна й двері, сантехніка і підлога. Крихітні кімнати дідусів-бабусь теж давно потребують оновлення.
У злі 90-ті небо над будинком затягнули чорні хмари, навколо починалися соціальні негаразди. "Старість - це коли турбують не погані сни, а погана дійсність", - сказала б Фаїна Раневська.
Маючи патронат, будинок усе одно виявився незахищеним. Проблеми з грішми - одне. Проблеми з добротою й співчуттям (у нашій країні особливо) - зовсім інше. Влітку нинішнього року мені сказали, що будинок "недоукомплектований". Очевидно, чимало старих акторів, почувши про тутешні проблеми, просто побоялися сюди потрапляти.
- За великим рахунком, цьому будинку потрібні не тільки великі кошти, потрібна ще й людська увага, якою часто обділені старі, - розповідає Олеся Жураковська. - Ти запитуєш мене про мотивацію, як увійшла в моє життя ця історія… Та немає ніякої мотивації! Захотілося допомогти. Просто допомогти. Зробити добро... А як почалося? Ще коли в нашому театрі працювала Ада Роговцева, ми почули про проблеми цього Будинку. І Ада Миколаївна тоді зібрала гроші, накупила продуктів і відправила це все в Пущу-Водицю. Потім інші наші актори стали тут бувати. Керівництво театру завжди відгукувалося на проблеми Будинку ветеранів… І, розуміючи, що чекати від держави якоїсь допомоги - все одно що чекати з моря погоди, я через соцмережу звернулася до друзів із проханням допомогти цим старим. Потроху зібрали 200 тис. грн. Кожен жертвував скільки міг. Не обов'язково якісь "тисячі", хтось давав і по 40 грн. Відгукнулося 45 людей. Багато це чи мало? Не знаю, скільки є. Але кожна копієчка, кожна довідка про виконані роботи і кожна квитанція з будівельного супермаркету - все це в мене під контролем. Записано й зафіксовано. І якщо хто поцікавиться, до останньої копійки відзвітую, на що витрачено ці гроші.
Мені, до речі, казали, що 2013 р. держава субсидувала на Будинок ветеранів 1 млн 380 тис. грн… Можливо, й так. Але важко уявити, куди (і на що) пішли або йдуть ці гроші… Коли бачимо те, що бачимо. А бачимо таке. Потрібно негайно замінити вікна в будинку, але навряд чи це вдасться взимку. Відпадає штукатурка. Душова кімната потребує термінового ремонту. У цьому будинку відчувається якась "цвіль", і цього відчуття треба позбутися. Тобто всередині будинку - ще непочатий край роботи. І я не маю наміру зупинятися. Дехто запитує: як реагує на мої дії директор Будинку ветеранів… А мені здається, він до кінця не розуміє, що взагалі навколо відбувається. І спостерігає за цими процесами з цікавою обережністю: що ж далі буде? Тим часом мені вже треба займатися кухнею, бо санстанція їх постійно штрафує. Я щоразу, коли туди їду, обов'язково щось везу. Ось перед зустріччю з тобою відвезла їм теплі речі, валянки на зиму, те-се (теж друзі допомогли все зібрати). А інколи на зйомках починаю про них розповідати… То продюсери спочатку слухають-слухають, а потім фрахтують машину з консервацією і везуть у Пущу-Водицю. І спасибі за це.
- До багатьох із них сьогодні приїжджають родичі?
- Приїжджають, звісно. До декого. Але ж і родичі є різні. Та найбільше мене тішить, коли до них приїжджають студенти театрального. Влаштовують концерти, поетичні вечори. Старі тоді оживають. Хоча, певна річ, між цими людьми, всередині будинку, не все просто. Є і дружба, є і внутрішні ревнощі - люди як люди…
- Як у тебе вдома ставляться до такого нового виду діяльності - будівництво, ремонт, добродійність?
- Послухай, ну я ж не на дачу собі збираю, не на ремонт квартири… Як ставляться? Розуміють. І мама, і сестра. Мій дідусь пройшов складний життєвий шлях, був контужений… Може, ще й тому я усвідомлюю, що таке старість, неміч, безпорадність. Чесно кажучи, не дуже хотіла на всі ці теми поширюватися у ЗМІ. Роблю собі і роблю. Мені що, якийсь "піар" потрібен? Не потрібен. Вважай, що це природний порух душі. Так і напиши. Просто вперше в житті мені довелося взяти на себе таку велику відповідальність - і за серйозну суму грошей, і за ремонти, і за конкретних людей. Просто так сталося.
* * *
Потім ще довго говорили про інше, перескакуючи з теми на тему. Актриса цікаво розповідала про своє трактування образу Наташі в чеховських "Трьох сестрах". Не те щоб виправдовує її, але намагається пояснити її дії, тактику і навіть кохання (до?) Андрія Прозорова. Згадали ми й хіт "За двома зайцями", який часто показують на ТБ, коли вона грала хатню робітницю Люську в самої Алли Пугачової: багато її фразочок тоді ж і пішли гуляти в народ, а саму Олесю на зйомках бутафорна стіна ледь не прибила.
І сьогодні в Жураковської справ сила-силенна. На першому місці, звісно, театр. Знімається у 250-серійному (!) фільмі "Поки станиця спить" (щось на кшталт "Тихого Дону"). Щільна зайнятість і на СТБ у "Зважених та щасливих" (тут я відважую комплімент, що навіть у цьому реаліті-шоу вона - еталон для наслідування: ніби сувора вчителька, серйозна дама, з якої всім треба брати приклад (вона сміється).
Тим часом мобілка тріщить. Телефонують будівельники, вона знову "поринає" у штукатурку, оздоблення, фарбу, сантехніку. Все те, що ще треба "зламати" у вигляді раніше закостенілої Системи в одному окремо взятому будинку. Вона поспішає робити…