ПОРУШНИК СПОКОЮ

«У літературній критиці для визначення вкрай обурливих за змістом драматургічних сцен часто використовують термін «ортоновський»».

Цитата з програмки

Британському драматургу Джо Ортону подобалося заперечувати основи і дискредитувати так звані культові ідеї. Так, у п’єсі «Ярмарок божевілля» перепало на горіхи «дідусеві Фрейду» та його послідовникам. Драматург ущент розтрощив «едипів» та всі інші оспівані Фрейдом комплекси, пройшовся по інцесту, обурливо повівся з усіма старими добрими традиціями британської сцени — одне слово, вчинив як жахливий баламут. А присвячений «Ярмарок божевілля» тим психіатрам, які інколи виявляються божевільнішими за своїх пацієнтів і намагаються знайти витончені пояснення «а ля дідусь Фрейд» для найпростіших і очевидних подій.

Прем’єра «Ярмарку божевілля» у перекладі Андрія Гасюка (режисер-постановник — народна артистка України Ірина Дука) відбулася на сцені театру «Браво». Фрейдиста лікаря Ранса зіграв Станіслав Боклан, а далекого від ідей «дідуся Фрейда» лікаря Прентіса — народний артист України Олександр Безсмертний. Художньому керівникові театру Любові Титаренко дісталася роль «домашньої мегери» — місіс Прентіс. Та найефектніше виглядав другорядний персонаж спектаклю — сержант Метч, якого іскрометно зіграв Олексій Вертинський. У мене, приміром, склалося враження, що Метч—Вертинський переграв усіх, у тому числі й подружжя Прентіс.

В інтерпретації Вертинського сержант Метч виявився абсолютно неординарним поліцейським, повною протилежністю тим бравим служителям закону, які зазвичай з’являються на сцені й кіноекрані. Його Метч був боязким, переляканим диваком, який охоче танцював під дудку двох психіатрів — Прентіса і Ранса. Потім бідолаха наковтався пігулок, турботливо позичених йому лікарем Прентісом, і безтурботно заснув, дозволивши іншим персонажам божеволіти без нього.

Щоправда, коли сержант Метч у такий спосіб вийшов із гри, публіка трохи занудьгувала. І не дивно — адже з найпершої хвилини своєї появи на сцені Метчу—Вертинському вдалося підтримувати в глядацькій залі бурхливі веселощі. Тому без свого улюбленця глядачі засумували й піднеслися духом лише у фіналі, коли незугара-поліцейський прокинувся після сну.

Власне кажучи, «Ярмарок божевілля» — це мелодрама навпаки. Тут є всі атрибути жалісливої історії: загублені діти, подружжя, які вічно сваряться, але в глибині душі люблять одне одного, лікарі, що зворушливо турбуються про благо пацієнтів, тощо. Та на спектаклі там, де нібито треба зітхнути й пустити сльозу, публіка безтурботно регоче. «Джо Ортон найближче підійшов до відродження на британській сцені духу бешкетництва, яскравої комедії, радості», — вважає Андрій Гасюк, який здійснив переклад п’єси російською мовою. І в цьому перекладач, звичайно, має рацію.

Загалом, із погляду консервативної критики, «Ярмарок божевілля» — просто обурлива п’єса. Та при цьому вона здатна викликати в публіки вибухи гомеричного реготу. Отож, поява «Ярмарку божевілля» на київській сцені — довгоочікувана й радісна подія. Залишається лише сподіватися, що це не остання зустріч із драматургією баламута і бешкетника — неперевершеного Джо Ортона.