ПОНІВЕЧЕНА ПАМ’ЯТЬ?

Як не дивно, але пушкінська фраза «Дела давно минувших дней...», що звучить як подих, у моїй підсвідомості сприймається швидше як заклик: придивіться, можливо, те, на що ми мимохідь наступаємо сьогодні, учора було чиєюсь долею, радістю чи болем. Адже, по суті, і викинуті на смітник шедеври живопису, й поламані хрести та куполи храмів, і зруйновані пам’ятники несли в собі ту невидиму єднальну нитку між минулим і майбутнім, обірвавши яку, ми втрачаємо щось дуже важливе, закладене в самому організмі життєдіяльності нації та народу.

Було б добре, якби помилки «революційно налаштованих мас» нині виправлялися винятково такими акціями, як відновлення Михайлівського Златоверхого й Успенського соборів, інших шедеврів зодчества, позначених потьмянілими від часу табличками «архітектурний пам’ятник», але на жаль — на місце колишнього варварства часто-густо приходить інше, не менш небезпечне своїм цинізмом.

Саме про це подумалося мені, коли, прогулюючись із друзями бульваром Лесі Українки (вочевидь, із найкращих намірів київська мерія вирішила чи то його розширити, чи то провести під ним якісь важливі підземні комунікації, чи то облагородити новим покриттям), побачила, як діловито, справно, не задумуючись навіть про ненормальність своїх діянь, будівельники закочували під товщу асфальту... плити з братських могил — тих самих, під якими спочивали тіла наших дідів, які віддали життя за своїх невдячних нащадків на полях Великої Вітчизняної.

Сірі, потемнілі від часу камені, із напівстертими іменами бійців, які матері та дружини, можливо, і понині шукають у списках без вісті зниклих, покірно лягали під гніт піску і бетону, без надії достукатися до черствих сердець одноплемінників, які завтра бадьоро крокуватимуть по уламках їхньої віри в те, що смерть на полі бою вже сама собою велична.

Можна, звичайно, припустити, що ці таблички на якійсь із братських могил були замінені на нові, що сучасним «зодчим» просто не вистачило ресурсів для нового будівельного матеріалу (чому б не використовувати «відпрацьований»?), можна, зрештою, дивитися на речі простіше, раціональніше. Але чого тоді будуть варті всі гучні слова сучасних державних мужів про історичну справедливість, про духовність, про входження України в третє тисячоліття сильною і могутньою державою, якщо обновлені міста та села цієї держави спочиватимуть на понівеченій пам’яті «покоління творців» і його повній байдужості до доль своїх попередників?

«Любов до отчих трун» — не вкладається в рамки здійснення обрядів і ритуалів у Дні поминання. Вони — своєрідний стрижень нашого світорозуміння й світовідчування. На Заході давно дійшли висновку, що навіть ворогам після смерті треба віддавати данину шани, доглядаючи з однаковим благородством за місцями поховань. Непогано було б перенести цю християнську традицію на вітчизняний грунт.

Що ж до виявленої «знахідки», то максимум, що ми змогли зробити (не зриваючи злагоджену роботу шляховиків, у яких, звісно ж, «горів план»), — перенести одну з надгробних плит убік, щоб байдужий кадр фотоплівки зафіксував побачене. А вдома, за іронією долі, у черговому випуску телевізійних новин я почула повідомлення: «В Ялті на міському цвинтарі вчора було зруйновано 80 могил. Міліція веде пошуки зловмисників».

Яке резюме з цього приводу варто зробити? Банально? Що зловмисники бувають вільні й мимовільні? Але чи варто? Колись дочка відомого російського письменника Корнія Чуковського Лідія сказала: «Чи справедливо вважати національною ганьбою те, чого не відчуває нація?»