ПОГОДУ В СОЧІ І КІНОЖИТТІ РОБИТЬ «КІНОТАВР»

Довговагонна змія поїзда, рясно полита холодним дощем, нарешті переповзла з мокрого київського перону на не менш мокрий і холодний сочинський. Тьмяно світили ліхтарі крізь млу дощу й холодного туману, а завжди ошатні східці, що збігають до пальм і троянд привокзального майдану, здавалися сумними. «Не пощастило «Кінотавру», — похмуро констатував водій, що віз мене в «Жемчужину» — постійну штаб-квартиру фестивалю. Вранці сонце зробило нерішучу спробу пробитися крізь негоду і, посоромлене браком власних сил, сховалося. Море не підпускало до себе близько, йшло бурхливою хвилею до берега. Однак гості й учасники «Кінотавра» все прибували, проходили репетиції відкриття і телетрансляції, і синя зоряна доріжка запалювала свої срібні зірки, а сочинці та гості міста, всупереч негоді, активно розкуповували квитки на відкриті трибуни, що на майдані біля Зимового театру. На момент урочистої церемонії відкриття колективне прагнення свята перемогло негоду, дозволивши кінозіркам одягти наготовлене для такої нагоди вбрання, а ведучим — продемонструвати нову іпостась Ірини Понаровської: запаморочливі сукні від співачки-дизайнера, спеціально пошиті до «Кінотавра» в її ательє.

Втім, більшість, гадаю, дивилася телетрансляцію або впізнавала знайомі обличчя в програмах новин — тому не перераховуватиму ніжно шанованих імен у контексті святкової ходи, а повертатимусь до них у міру потреби, розповідаючи про фестивальні будні. Тим більше що до моменту грандіозного феєрверка в сочинському небі вони набирали обертів, чітко дотримуючись програми.

Відкрив конкурсну програму режисерський дебют Олександра Абдулова «Бременські музиканти», сценарій яких за мотивами лібрето Юрія Ентіна й Василя Ліванова написав Сергій Соловйов у співавторстві з режисером-постановником. Бажання поставити саме їх цілком зрозуміле — окрім того, що Абдулов вважає казку в нашому сьогоденні явним дефіцитом, саме в цій виставі, поставленій колись Марком Захаровим, він з успіхом грав роль Віслюка. Музика й події «Бременських…» викликали в Абдулові, як він сам зізнався, таку стійку ностальгію за юністю й такі асоціативні ремінісценції з приводу повторюваності доль, особливо у творчих династіях, що він викупив спектакль в театру у власну антрепризу й успішно прокочує його містами й селами донині. А потім роздобув пристойну суму грошей, яка дозволила створити оригінальну кіноверсію. Навіть в епізодах — акторський зорепад: сам Олександр Абдулов, Олег і Пилип Янковські, Михайло Пуговкін і Настасія Вертинська, Леонід Ярмольник і Олександр Збруєв, батько та син Лазарєви і Світлана Немоляєва, Юлія Началова, Андрій Макаревич і «На-на» в повному складі — легше перелічити незадіяних у картині вітчизняних акторів. На жаль, кольором, гучністю звуку, кількістю трюків і спецефектів сама робота досить невиразна як за формою, так і за змістом, а іноді просто нудна. Шкода. Судячи з висловлювань артистів, на зйомках панувала надзвичайна атмосфера. Але це свідчить про вміння Абдулова радше бути чудовим організатором, ніж режисером.

Лауреат міжнародних і вітчизняних фестивалів, володар «Тефі-98» Тигран Кеосаян, вибравши замість «великого» кіно успішне кліпмейкерство, віддав творчу перевагу жанру комерційної кіноказки. Ще вчувається післясмак від «Бідної Саші» та «Конвалії сріблястої», а на фестивальному екрані нова його робота — «Президент і його внучка». Вільна сучасна інтерпретація «Принца і жебрака» (сценарій Олени Райської), присмачена гучним «шлюборозлучним» процесом сценариста й режисера, прикрашена масою впізнаваних соціополітичних реалій, приправлена чудовими акторськими роботами Олега Табакова, Діни Корзун, Володимира Ільїна, Олександра Адабаш’яна та Наді Михалкової. Ця невигадлива картина, на мій погляд, не лише явний претендент на один із фестивальних призів, а й безперечний кандидат на місце в мережі перед- і післяноворічного святкового мовлення. Сам же Тигран— людина легка, приємна в спілкуванні, сповнена творчих планів, тому розмова з ним — у післяфестивальних публікаціях.

Один із найсерйозніших претендентів на головний приз ВРФ — єдиний, але дуже гідний представник українського кіно, фільм Кіри Муратової «Другорядні люди». Про нього вже докладно йшлося на шпальтах «ДТ» у матеріалі Сергія Тримбача. Я ж обіцяю читачам розмову з Кірою Георгіївною.

На час, коли вийде цей номер, фестивальна програма буде в зеніті. І не лише ХІІ Відкритого російського фестивалю, а й VIII Міжнародного, що стартував слідом за ВРФ. Щоправда, через судовий позов однієї з колишніх дружин не встигла з’явитися на його відкриття «м’язова» суперзірка ван Дамм, який прибуде лише 13 червня. Очікування зустрічі з зірками не зашкодить визначеному програмою фестивальному ритму, рухи якого я максимально намагатимусь передати в репортажах та інтерв’ю під час і після фестивалю.