Пісня про батьківщину. Символ України Жолдак шукає в сортирі?

На цьому тижні режисер Андрій Жолдак — після вимушеної перерви, пов’язаної з його європейською і російською театральною діяльністю, — показав на батьківщині, у Києві (у галереї «Лавра»), прем’єру «Войцека» за культовою п’єсою Георга Бюхнера. І знову він підтвердив репутацію блискучого режисера-мислителя і режисера-монтажера, який не втомлюється «перечитувати наново» і яскраві досягнення європейських колег, і свої ж власні старі театральні тексти (у вигляді безкінечних цитат). Відмінність же прем’єрної роботи Жолдака — якийсь його прихований намір «образитися на батьківщину», яка, очевидно, не дає постановнику розгорнутися в усю широчінь експериментальних задумів.

Так, Жолдак справді ображений на батьківщину — і не приховує цього. Інакше важко пояснити побачене на прем’єрі «Войцека». Цей зразковий, із формального погляду, спектакль «українського вигнанця» (разом із Черкаським «академічним» обласним музично-драматичним театром ім.Т.Шевченка) водночас можна атестувати і як доволі-таки сумнівну особистісну сценічну філіппіку цього ж режисера — на батьківщині і про батьківщину.

Але почну з гарного. По-перше, чудово, що — Бюхнер. По-друге, помітна участь у цьому спектаклі (у ролі запрошеного критика й автора тематичних сцен) німецького філософа Карла Хегемана. Він, до речі, приїхав до Києва на прем’єру.

У технологічному плані новий спектакль Жолдака помітно відрізняється від його попередніх творів — у кращий бік. Пристойно грають актори з Черкас. Якби їм (Войцеку — Сергію Боброву і Марії — Вірі Климковецькій) трохи більше доводилося власне «грати», а не в пантомімі удосконалюватися, ціни б на їхню творчість помітно зросли. Але чесно попереджає на самому початку спектаклю іронічний напис, який з’являється на моніторі: «Андрієві Жолдаку набридло, як грають актори. І він увімкнув фонограму вітру, щоб їх видуло...» Усіх не видуло. Один залишився.

У тотальному режисерському театрі Жолдака за традицією є один важливий артист — він сам. І кому це не подобається — може грати/сидіти в залі як глядач в іншому театрі, у якого-небудь іншого Жолдака.

…І все ж, чому саме Бюхнер і чому в Україні?

У Москві, до речі, «Войцека» уперше поставили тільки в 2001-му. Трохи раніше знамениту драму побачила Сибір — завдяки Юрієві Бутусову. Таке пізнє «відкриття» на пострадянському просторі одного з найбільш популярних драматургів світу ті ж російські критики назвали «національною ганьбою». Адже з початку ХХ століття світовий відлік постановок цієї п’єси переходить у сотні (музику до кількох писали «культові» рокери Том Вейтс і Нік Кейв). За Бюхнером також знято два повнометражні фільми: більш відомим залишається «Войцек» Вернера Херцога з Клаусом Кінскі.

До слова, найпрестижніша щорічна літературна премія об’єднаної Німеччини теж має ім’я Бюхнера.

Мабуть, незавершену реалістичну драму з життя «маленької людини», яка збереглася в 27 фрагментах, Європа любить і за нев’янучу соціальну актуальність, і за те, що в п’єсі 1837 року молодий автор (у 24 роки помер від тифу) передбачив «драму абсурду».

На жаль, Київ без втручання іноземних культурних інституцій (теперішню прем’єру ініціювали посольство ФРН в Україні і Гете-інститут) навіть у 2008-му Бюхнера, напевно, не поспішав би відкривати. Хоча загалом історія «Войцека» в Україні налічує сьогодні аж дві постановки. Рік тому в Харківському театрі ім. Т.Шевченка, який ще пам’ятає Андрія Жолдака, п’єсу ставив один тамтешній актор. А почалася ж — і ніби закінчилася — вітчизняна «бюхнеріана» ще 81 рік тому, у 1927-му, коли, повернувшись із Німеччини, Курбас узявся працювати над «Войцеком». І тодішній Наркомпрос заборонив цю «небезпечну» творчість.

…У «Войцеку» Жолдака черкаські артисти грають у прозорих підсвічених кімнатах-боксах (вони ж — відсіки космічного корабля, міліцейський райвідділ, їдальня тощо — у міру потреби) на різних рівнях висоти. Грають і в сусідніх із глядацькою залою приміщеннях. І голоси, і «картинка» у реал-таймі транслюється на одному з трьох плазмових моніторів. Або — на всіх трьох. Дія одночасно може розвиватися в різних «відсіках». Вона розширюється за рахунок ретрансляції відеороликів, доповнюється звуковим рядом. Музика цього спектаклю — від безкінечного плескоту води і ревіння турбін Шаттла на зльоті до англомовної естради, узагалі може вважатися ще одним самостійним персонажем цієї постановки. Причому більш живим і «реальним», ніж ті, яких грають люди.

Багатомірність жолдаківської картинки заворожує. Принцип «цитатності» часом переходить у нову якість. І режисерський асоціативний ряд, здається, і справді розширюється до безмежжя якогось космічного всесвітнього символу... «Але тільки — майже», як прямолінійно заявляв колись самопризначений трибун, рокер Костянтин Кінчев.

На відміну, скажімо, від «Гамлета», «Трьох сестер» або «Івана Денисовича», Жолдак «зрадив» собі ледь не в головному. Треба думати, не без впливу німецької сторони-замовника цієї постановки (а німці сприймають «Войцека» частіше як соціальну драму)? У Бюхнера у викладі українського режисера раптом з’явилася і подоба жорстко заданого «значеннєвого» — майже ідеологічного — «навантаження» (уже не тільки колишні асоціації).

Воно, це головне навантаження, подібно до селю, ховає тільки під собою і найкращі наміри режисера, і візуальні красоти спектаклю, про який сам же режисер заявляє, нібито це не театр «у чистому вигляді», а швидше — перформанс.

Проте під час перегляду місцями прочитується магістральний сюжет бюхнерівської драми: Войцек убиває Марію... І на всю потужність режисерської фантазії грають занадто явні квазісимволи — запозичені з Голлівуду, з класики сюрреалізму (сцена з поїданням людьми людини як обідньої страви) до, приміром, обплутування коханців однією мотузкою...

Водночас режисер пропонує і «власний погляд» — на сучасну Україну. Тут — не тільки «сюр»... Тут, приміром, і документальні кадри переклички в українському СІЗО, арешти наркоманів, свавілля ЗМОПу. У зв’язку з цим «українським поглядом» Жолдака в його спектаклі представлені актриси, які зображують, очевидно, вітчизняних повій. Є й актори в ролях відверто тутешніх чуттєвих міліціонерів, які захоплено лупцюють усіх гумовими кийками. Є сцена і з міліціонерами, що «онанірують»... І танок із синьо-жовтим нацпрапором під Вєрку Сердючку... Усе — наше, «наша Україна», одне слово.

І аби ні в кого не виникло сумнівів, що герої Бюхнера в Жолдака думають саме про батьківщину, артисти (знову і знову) кричать ослами, бекають, як вівці, а сценічні «люті менти» доволі натуралістично рохкають. Дуже весело — як у нас сьогодні!

…Коментуючи, після подяк німцям, причини «матеріалізації» в одному з прозорих боксів сортиру з унітазом (його, до слова, по ходу дії таки використовують за призначенням), Жолдак без еківоків пояснює: це — символ сьогоднішньої України! Адже країна тільки вчиться демократії, і тому нині «пісяє і какає» привселюдно: без шторок...

Якщо абстрагуватися, від власне Бюхнера, а переключитися тільки на Жолдака, то, гадаю, у всякої художньої кон’юнктури все ж повинні бути межі... Зрештою, і на наших площах і майданах час від часу знаходяться «експериментатори» крутіші за театральних — з унітазами і танками навколо національного прапора...

До чого б це розумній людині, яка гудить батьківщину за дрімучий провінціалізм (і особисто претендує на прижиттєву позицію головного «авангардиста» театру і ледь не єдиного представника України в європейському світі), дещо прислужливо додавати до цих їх «посудин» — ще й свою? Причому під лейблом мистецтва?.. Нехай і «потвора», але усе ж твоя батьківщина, громадянине режисер. Тому не ображайся і повертайся — нам нудно без...