Вечори в Межигір'ї, що змінили світ

Цей міжмузейний проєкт об'єднав рідко експоновані роботи з фондових колекцій Національного художнього музею України, Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України, Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

Скажу, що багатьом цей проєкт запам'ятається дуже особистісним і тонким ставленням до спадщини школи Михайла Бойчука. Відчувається разючий контраст зі звичним уже пафосом музейних експозицій з історії "бойчукізму".

Бойчук та його школа - тема нині популярна. І все ж таки таку виставку, як у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, що об'єднала кераміку, графіку та архівні документи, ви навряд чи десь іще побачите. Про бойчукістів та їхніх учнів, час і творчість - з любов'ю, як про дуже близьких і рідних людей, зовсім не пафосно зуміла розповісти кураторка проєкту "Межигірський керамічний технікум. Відлуння віку" Ірина Бекетова. Ми розмовляли з нею під голос прекрасної Квітки Цісик. І кожна її відповідь варта була окремого інтерв'ю. А для початку з'ясувалося, що цю виставку Бекетова присвятила легендарному києвознавцеві, історику й музейнику Віталію Ковалинському, якого вважає своїм учителем. Причина, через яку експозиція сприймається дуже особисто, прояснилася.

"За великим рахунком, наша виставка - про вчителів та їхніх учнів, - розповідає DT.UA Ірина Бекетова. - Ми хочемо донести інформацію про те, як бойчукісти - Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка, Оксана Павленко та ін. - вплинули на своїх студентів. І про те, як склалися їхні долі, як вони продовжили справу своїх учителів".

З Іриною Бекетовою ми розмовляємо, сидячи прямо напроти інформаційного стенда на початку експозиції на другому поверсі музею. Напроти нас - групове фото щасливих, сповнених життєвих сил молодих людей - студентів і викладачів технікуму в Межигір'ї. Окремо тут-таки розміщено фотопортрети з біографічною довідкою і навіть особистісною характеристикою кожного. "Мистецтво було його мрією, його стихією і покликанням" - епіграф до розповіді про Василя Седляра. "Промовте життя моє - і стримайте сльози…" - заголовок "біо" Оксани Павленко. "Дотепник і гуморист" - це про Миколу Цивчинського. Просто "Вчитель" - Михайло Бойчук. Через анфіладу залів, заповнених керамікою та малюнками бойчукістів, експозиція фінішує колажем з фотопортретів тих самих персонажів, із цитатою з вірша Миколи Вінграновського. Поруч - копії документів з кримінальної справи Седляра. На початку - життя, надії, творчість, у фіналі - трагічна смерть…

Цей міжмузейний проєкт об'єднав рідко експоновані графіку й кераміку з фондів музеїв. Навіть на супермасштабній виставці 2018 року "Бойчукізм. Проєкт "великого стилю" в "Мистецькому Арсеналі" малюнки Василя Седляра й Оксани Павленко демонструвалися не повністю. На нинішній виставці також - кераміка, яку можна побачити тільки у "Відлунні віку".

Як уточнює І.Бекетова: "У фондах Музею українського народного декоративного мистецтва керамічних "бойчукістських" робіт понад 80. В "Арсеналі" виставлялися 6–8 з них. А на нашій виставці - понад 60 робіт студентів і викладачів технікуму 1920–1930-х років. І приблизно стільки ж створених уже в зрілому віці колишніми учнями (у другій половині ХХ століття)".

З документів, представлених на виставці, - наприклад, копія листа 1930-х рр. Івана Падалки, де він пише про переслідування. Сторінки з щоденника Оксани Павленко: художниця описує метод викладання Бойчука. А ось іще, для довідки: під час підготовки виставки про Межигірський технікум було атрибутовано роботи Ілька Заїки. З'ясувалося ім'я автора раніше безіменних ваз - виявилося, їх створив Павло Іванченко. (Зверніть увагу, коли будете в музеї!)

"У наших фондах зберігалися повоєнні роботи Прокопа Бідасюка. Я не знала, що він також був учнем технікуму, - з'ясувала це тільки під час підготовки проєкту, - згадує кураторка Бекетова. - Він був найстаршим у технікумі, учнем із селянської бідноти. Побачивши його, Седляр сказав: "Хай вчиться!"

Є в цій "виставковій історії" місце й для лірики. Незабутнє враження, за словами пані Ірини, на неї справили листи Василя Седляра, адресовані коханій жінці. Освідчення він підписував нетрадиційно й дуже поетично: "Ніжно-ніжно голублю тебе!"

На які твори в експозиції варто звернути особливу увагу? Цікаві самі по собі роботи 1920–1930-х років. Не можна сказати, що це шедеври, але речі дуже цікаві. Вони, як правило, безіменні. Кілька робіт підписані Павлом Іванченком, він викладав у технікумі. Кілька - Ільком Заїкою. Ось, мабуть, і всі автори. Ми можемо тільки припускати, що інші предмети теж створено не без участі педагогів".

У Межигірському технікумі на початку 1920-х вироблялося чимало кераміки. Свої тарелі, глечики, вази межигірці потім обмінювали на харчі: час був голодний. До музейної колекції роботи студентів надійшли ще 1925 року.

"Сьогодні кераміка бойчукістів, імовірно, зберігається і в музеях, і в приватних колекціях. Можливо, десь є й неатрибутовані роботи, - зауважує Бекетова. - Ви запитаєте, як їх можна розпізнати? Речі, створені в технікумі, як правило, підписані, зазначено місце виробництва. А пізніше, у 1922–1923 роках, на деяких з них почали проставляти штамп: "Вироблено в Межигір'ї".

Межигірський технікум було засновано 1919 року, рішенням ІІІ з'їзду Рад. Це був закритий заклад. Першим його директором став художник Левко Крамаренко. Перші студенти прибули з Глинської керамічної школи, потім - з Миргородської. Вчилися й місцеві діти: Ново-Петрівці завжди славилися своїми гончарями. 1921 року в Межигір'ї на допомогу в навчанні почали приїжджати соратники Бойчука - Василь Седляр, Іван Падалка, Оксана Павленко, Павло Іванченко.

"На початку 1923 р. Седляр офіційно став директором навчального закладу. Левко Крамаренко тільки зрадів: він був художником, а не керівником, - розповідає Ірина Бекетова. - З появою Седляра розпочався головний період в історії технікуму. "Учителі", викладачі головним чином організовували процес. Гончарним ремеслом бойчукісти Падалка, Седляр, Павленко не володіли, на відміну від Крамаренка чи Сагайдачного. Зате багато студентів виросло в гончарних родинах. Словом, старші й молодші, викладачі й студенти вчилися одне в одного".

Спілкування в технікумі було демократичним. Навіть харчувалися всі зі спільного казана. Були часи, коли тільки завдяки натуральному обміну на гончарний посуд у технікумі з'являлися крупа, борошно, інші продукти. Заради "хліба насущного" керамісти навіть самі їздили з товаром по селах… Технікум розміщувався на території колишнього Межигірського жіночого монастиря, де були земельні угіддя, студенти самі вирощували городину, доглядали за яблуневим садом. Це теж було відчутною продуктовою підмогою. Що цікаво: до 1922–1923 рр. у монастирі усе ще жили черниці. Вони допомагали "вченому люду" поратися по господарству, варили супи й борщі... Атеїсти-художники й Христові невісти уживалися дружно й мирно.

"Новаторський технікум на початку 1920-х можна порівняти зі школою Баугауз у німецькому Дассау. У 1926–1927 роках Бойчук, Седляр і Тарасенко подорожували Європою, побували в Німеччині. Організація роботи в Баугауз дуже вразила Седляра, після повернення він у лекціях розповідав про свої спостереження. А новаторство - це й справді було запитом того революційного часу. Згодом саме за нього бойчукісти, які палко дискутували з традиціоналістами-станковістами, й поплатилися.

День в "українському Баугаузі" у "бойчукістів" минав так. Чотири години тривали теоретичні заняття, ще чотири - практичні. У технікумі було два факультети: художній і технологічний. Кожен студент закінчував обидва, бо Бойчук вважав, що художник повинен однаково добре володіти теорією та практикою, ремеслом і технологією. Вечорами всі збиралися на спільному "майданчику" - на "вечорниці". Тому ми й вибрали як музичний супровід виставки пісні Квітки Цісик. Адже всі бойчукісти й студенти були селянськими дітьми. Молоді, веселі, голосисті, співучі. На своїх "вечорах" вони багато жартували і обов'язково співали".

У межигірців був навіть свій "вертеп" - ляльковий театр. У нинішній експозиції представлено ляльки, створені їхніми руками. Художник-педагог Євген Сагайдачний у майстерні разом зі студентами теж особисто вирізав дерев'яні голови для персонажів вертепу. П'єси й сценарії писали самі, цим особливо вирізнялися Микола Цивчинський і Дмитро Головко. Найпопулярнішими в театральних постановках були сатиричні скетчі: молодь висміювала релігію, політику, світовий капіталізм. До речі, не слід думати, буцімто в колишньому монастирі вони жили самітниками. Хоча технікум був закритим навчальним закладом, туди часто приїжджали туристи. Тільки за літо 1925 року Межигір'я відвідало дві з половиною тисячі людей. І це - попри складність дороги: сучасних машин не було, добиралися на возах, а то й пішки!

"Освіта в технікумі була дуже ґрунтовною, - резюмує Ірина Бекетова. - Його випускники стали відомими інженерами, технологами, вченими, раціоналізаторами. Як художники уславилися Ніна Федорова, Пантелеймон Мусієнко, Дмитро Головко та ін. Я переконана, що створення подружжям Федоровою і Мусієнком "софійської гончарні" (експериментальна майстерня КиївЗНДІЕП, яка протягом 40 років працювала на території Софійського заповідника в Києві. - Г.П.) стало свідомою дякою вчителям - Седляру, Бойчуку, Павленко. Учителі-наставники не просто вклали в тоді ще зовсім юних людей знання - своїм прикладом у житті й творчості сформували їх як особистостей".

Документи і, що важливо, фото 1920-х рр. з життя Межигірського технікуму зберегли Ніна Федорова й Оксана Павленко. Попри небезпеку репресій. У 1980-х Ніна Федорова й Оксана Павленко передали свої архіви до Державного архіву-музею літератури та мистецтва, що на території Софійського заповідника в Києві. Завдяки цьому дарунку сьогодні ми й можемо відчути атмосферу 1920-х.

"Найцікавіше - це людські долі та взаємини між людьми. Адже біографії бойчукістів уже достатньо досліджено, документи та збережені творчі роботи - опубліковано. Наш музей 2018 року теж видав "свій" альбом-каталог, - уже прощаючись, констатує кураторка І.Бекетова. - Коли я заглибилася в епістолярій Седляра, була просто вражена тим, який пласт культури за ним стоїть. Про життя в технікумі він писав дуже докладно. Побут 1920-х, людські взаємини всередині творчих спілок, щастя порозуміння - і трагедії нерозуміння, суперечки й надії - усе, що відбувалося в цей бурхливий революційний час, стає об'ємним, оживає. Думаю, що публікація листів Седляра матиме ефект бомби, що розірвалася…"

Історичні матеріали, представлені на виставці, на думку кураторки, можуть стимулювати глядачів шукати ще більше інформації про "час змін" 1920–1930-х років і його дійових осіб - бойчукістів.

"А якщо немає можливості самим розбиратися - нехай запитують: ми охоче розповімо всім!" - чую на прощання. Паралельно "Відлунню віку" в музеї проходить також надзвичайно цікавий тематичний лекторій. Не проґавте!