Перестати боятися, продовжувати

Якось патріарх німецької літературної критики Марсель Райх-Раніцкі закинув молодим польським письменникам — тому поколінню, яке входило в літературу на межі 80-х і 90-х, — такий собі неоруссоїзм, потяг до безлюддя, необжитості й віддаленості, що мали становити альтернативу постмодерній «столоченій галявині». Для Раніцкі поза культурою було саме лише глухе ніщо, шум у вухах і викликання будд із власного пупа, тому єдине, на що, як йому здавалося, можна сподіватися — то якась ялова гомункулоподібна література, що не витримала б і найменшого повіву вільних вітрів критики й ринку. Раніцкі помилився.

Помилився, здається, не розуміючи очевидного і повторюючи класичну, власне руссоїстську хибу. Адже письмо — найпевніший шпигун, якого можна заслати на темні терени не освоєного культурою, бо воно завжди повернеться назад. Прокляття означування можна уявити і як неможливість закинути в кут навігаційні прилади, всі ті мапи й секстанти неуникного семіозису. Все блимає сигнальними вогнями, весь мерехтливий континент культури видний навіть із самого серця стихії, куди себе засилає той, хто пише, — так, у часи Руссо це ще не було таким очевидним.

Райх-Раніцкі з тим його кумедним острахом перед хвилею «аутистичної» літератури пригадався мені приблизно півтора року тому, коли вийшла дебютна книжка Тані Малярчук «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи»: спокуса розглядати цей текст як феномен своєрідного автономного письма була (і лишається) величезною. Текст, який виростає собі «просто з нічого», із плазматичного сну й неймовірно чіткого пам’ятання, зі сплутаного кореневища всіх речей, виразно побаченого з нерухомої, наглухо зафіксованої точки, де перебуває оповідачка (з в’язничної камери чи квартири), дійсно створює враження ґраційного самотворення, легкого, як дихання і простий жест. Далеке місто культури звідси, звичайно, також видиме, але більше скидається на блукаючі вогні. Корпус магічного реалізму, що з ним іноді споріднюють «Ендшпіль Адольфо…», — немовби Атлантида, до якої мав би причалити цей текст, а він натомість пропливає наскрізь.

«Я покинула писати роман, — каже оповідачка у прикінцевому епізоді «Ендшпілю…» — Думаю, коли нарешті замовкну, стану щасливою. Просто я боюся того, що можу написати». Очевидно, письмо також породжує демонів, і, можливо, не надто відмінних від тих, що й «сон розуму». І все-таки «треба прислухатися. Треба мовчати. Треба нарешті перестати (,) боятися (,) продовжувати» («Троянда Адольфо»). Це блискуча формула самозабутнього ризикованого письма, найбільше подібного на вакхічний танець чи гру на флейті, котра — як вважали греки — попри диво звучання, робить демонічно потворним обличчя того, хто грає. Продовжувати чи перестати? Що взагалі можна прогнозувати, прочитавши роман, який проходить свій «повний цикл», від спонтанного прориву мови до остаточного замовкання?

Таня Малярчук продовжила, навіть констатувавши перед тим бездомність і недоречність справжнього роману: на його вимогливе запитання сьогодні вже немає чого відповісти, та й немає кому. Я все-таки чекав наступної книжки — і отримав її. «Згори вниз. Книга страхів», видана у «Фоліо», — це повість і кілька оповідань, окреслених в анотації як «реанімація сюрреалізму в українській літературі» (так, ніби він у ній колись справді був). Але сперечатися хотілося б якраз не про сюрреалізм, а про дещо інше.

«Згори вниз» — це повість, яка значно більшою мірою, ніж попередні тексти Малярчук, позначена усвідомленням власної літературності. Це означає й те, що її легше впіймати в герменевтичну сіть: у текст, здається, від самого початку вписаний код його інтерпретації, щось на зразок прихованого файлу autorun на комп’ютерному диску. Бо якщо в «Ендшпілі…» тінь магічного реалізму лише вгадувалася, а міфологічне потрактування було одним із можливих і не менш ризикованим, ніж будь-яке інше, то в «Книзі страхів» усе очевидніше.

Оповідачка й тут розташована «екстериторіально», у просторі водночас замкнутому і безконечно відкритому — ним є глухе карпатське село, за останньою хатою якого лише гори та невиразний край світу, оповитий хмарами, — але її становище позбавлене драматизму і лоскітної двозначності, які зусібіч оточують Варвару, героїню «Ендшпілю…», з тим її дивним сибірським чи то засланням, чи самовигнанням, із галереєю святих ликів і вервицею спокус, із постійною каторгою рефлексії. Розпечену піч Варвариної камери-келії тут заступає зимівник, прихисток сплячих. І міфологічний локус повісті кортить так означити не лише тому, що героїня справді засинає на цілу зиму в заметеній снігом хаті, а через дивовижну, навіть моторошну рівновагу духу, якої їй вдається досягти. Адже «Книга страхів» — це насправді книга відсутності страху; якщо для Варвари «страх — це вміння», то героїня «Згори вниз» із її дещо інфантильною втечею «від людей» зізнається: «Тепер я відівчилась боятись по-справжньому. Мені зовсім не страшно. Я не боюсь ні вовків, ні котів, ні чогось іншого, зовсім іншого. Я для того і приїхала сюди, щоб позбутися свого страху». Якийсь майже автопсихоаналіз. Вочевидь, тепер ту чудову формулу з «Ендшпілю…» слід прочитувати як «треба нарешті перестати боятися, продовжувати». І я не певен, чи це найкращий модус письма, літературного письма. З цим можна сперечатись, але здається, що якраз подив і страх, ці больові точки, ці нервосплетіння ідентичності, провокують найризикованіше, а тому й найцікавіше письмо, до якого таким близьким був «Ендшпіль Адольфо».

Тепер, у «Згори вниз», про страх і подив мовиться як про дещо проминуле: не лякають ані годинник чи купи фотографій, які невідомо звідки з’являються в хаті, ані зграя котів, ані інша чортівня з досить традиційного арсеналу «діаболістичної» літератури. Чи можливе якесь справді цікаве свідчення з позицій такої фіксованої тотожності, що неухильно розмивається — власне, через її замкненість, ізольованість? Не певен. Але принаймні те, що ізоляція справді розмиває ідентичність, Таня Малярчук чудово розуміє: «Я прокидаюся зранку і довго не можу згадати, хто я. В моєму тілі поселилась навколишня природа, всі гори і горбики, кожнісіньке дерево, — і це я дуже добре пам’ятаю. Але хто я? (…) Щоб бути по-справжньому спокійною і щасливою, мені необхідно, аби природа витіснила з мого тіла ще й страх за те, що я не можу себе згадати».

Горнило рефлексії, стихія розбурханої свідомості — те, що раніше, в першій книжці, гнало письмо у вакхічному танці, тут обертається досить традиційною схемою. Гірське усамітнення для героїні виявляється лише поверненням минулого — подій і людей, які назавжди прописані в коді поодинокого буття: Франьо, Варка, чоловік Іван, усі вони нікуди не зникали, від них нікуди не вдалося втекти, їхня постійна присутність повільно, крок за кроком проступає крізь поволоку інакшості, і невідомо, в якому просторі відбувається їх оприсутнення — в посейбіччі? Потойбіччі? Хоча насправді крізь поволоку моторошного проступає лише чергова версія міфологічного «вічного повернення», eternel retour, і цей кістяк у повісті, здається, надто видимий. Кудись поділася властива для «Ендшпілю...» розпруженість і самозабутня стихійність письма, оголивши риштування побудови. Деякі образи прямо перекочували з попередньої книжки — як-от Франьо, який «мив корову у бані», чи Охрим — але тут вони якісь статичніші, чи, може, занадто рельєфні, і розчаровують, ніби переказаний сон.

У світу нема «найменшого, хай кічового, останнього розділу». Можливо, Таня Малярчук замикає повість у «правильну» структуру якраз усупереч цій настирливій безконечності, аби поставити крапку і почати з нового аркуша? Що ж, «перестати боятися, продовжувати», — хай буде так.

Таня Малярчук. Згори вниз. Книга страхів. Харків: Фоліо, 2006.