Короткий курс реальності для просунутих

Вийшла-от минулого року така собі книжка «Пісьма братана» такого собі Жені Галяса, і, загалом, провалилася. Хоч мала бути сенсацією і переворотом у літературі, а на обкладинці гордо значилося «вже 1 000 000 копій». Тільки яку літературу вона мала перевернути — українську, російську чи якусь середню — незрозуміло. Чи мала спочатку витворити, а потім уже перевертати свою, окрему літературу, яка б писалася гопниківським базаром в українському трансліті? Ну, перебазарили й годі. Бо книжка насправді нудна і не дуже добре стилізована, а про мову, здається, там якраз насамперед і йшлося. Це український варіант розвитку подій.

Але є ще й інший, польський сюжет, за яким 19-річна провінційна дівчина, переможниця воєводської олімпіади з польської мови і літератури, замість того, щоб готуватися до випускних іспитів у школі, пише роман з життя гопників рідного Поморського краю і наступного дня після виходу книжки прокидається літературною зіркою. Вмикає телевізор, а там високочолі критики сперечаються про її витвір. Закордонні видавництва добиваються прав на переклад, а журналісти не дають спокою навіть на вихідних і канікулах. Сюжет правдивий, дівчину звати Дорота Масловська, а роман має назву «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором». Галас довкола книжки, з усього видно, виник не на порожньому місці, бо її наклад у Польщі справді вже перевалив за сто тисяч, а якщо додати закордонні переклади, то зашкалить «нє па-дєцкі». Недавно польсько-російський фронт дійшов до наших територій, і харківське «Фоліо» видало роман Масловської українською.

«Польсько-російська війна…» — це три дні з пропащого життя Анджея Хробаківського на прізвисько Сильний, двадцятилітнього мачо районного масштабу і, як з усього випливає, дилера амфетаміну. Протягом
трьох днів він підчіпляє трьох дівчат, одну з яких позбавляє цноти, двох інших виганяє, при цьому його безперестанку «глючить» від порошку, і він постійно кляне росіян, вірніше, ruskich, як у Польщі класу «Б», країні базарів, вокзалів і пивбарів, називають усіх, хто приїхав із-за східного кордону, з українцями включно. З-поміж інших знаменних подій — крадіжка «вокі-токі» у касирки з Макдональд­са і фінальна сцена в комісаріаті поліції. Цікаво? В тому-то й річ, що, якби йшлося передусім про «сюжетну канву», «анімалізацію персонажа», «образ героя на тлі його життєвого шляху» та решту «трахомудства», з якого єхидно насміхається у власному тексті Масловська, то справи були б набагато гірші, ніж у Жені Галяса.

Але йдеться у «Війні…» про дещо інше. Сильний, чий монолог і становить роман, — це конструкт, метафора, лінгвістичне опудало, набите телерекламою, політичними слоганами і побутовою ксенофобією, а зі спини таємно підключене сотнями кабелів до літератури. Його можна вимкнути, як екранну голову, що розмовляє — так, власне, і робить авторка, — але це єдине, що можна зробити, бо перепрограмувати, підкласти інший текст, змінити словник — неможливо. Масловська це знає, Масловська свідомо вирощує свого гомункулуса. «Його глибина дорівнює довжині його стравоходу, він знає дослівно два слова: «так» і «нє», зате в різних відмінках, та ще й у різних, бл(…), правописах». Персонажа нема, є витолочене місце; резервуар, куди злито всі хвороби польського суспільства; рухомий білборд із вицвілою політичною агітацією і клаптями облич героїв ток-шоу. Таким є Сильний, який, лежачи в стані коми, «каже» до Масловської, яка його створила і поступово ліквідувала: «Може, те, що валяється тут на ліжку, це тільки мій представник у Польщі, може, це тільки така моя демоверсія? (…) Під моєю спиною тягнеться в глиб землі багатокілометрова підсобка, клуби дротів і транзисторів, не дивися, бо втонеш, не торкайся, бо втратиш руку». Тому що Сильний — це колективне фото, на якому обличчя злилися в одне, це «я, кожен із нас».

«Польсько-російська війна…» викликала в Польщі бурхливі дискусії, причому академічні університетські літературознавці часто виявляли більше толерантності до тексту, ніж нібито андеграундні критики й апологети літературного «варварства», як-от Ярослав Клейноцький, який у рецензії на роман несподівано втілився в шкільного «пана від польської» і почав закидати авторці різні речі на зразок «пізнавальної мілкості» і «браку ідеї», що в його уявленнях існує собі цілком окремо від форми. Більше того: «чи мистецький портрет гопниківської ментальності нам справді потрібний? Адже коли вже хтось так хоче, то може познайомитися з представниками цієї субкультури в першому-ліпшому пияцькому барі за рогом». Ніби Галяса начитався, їй-бо.

Бо, хоч до «Війни…» міцно прилипнув ярлик «першого польського гопниківського роману», Масловська навіть і не збиралася малювати портрет субкультури. Сильний та інші герої, власне, не належать до жодної з них, їхній сленг і ідеологія — синтетичні і парадоксальні. Задекларований лівак-анархіст, Сильний водночас уболіває за очищення споконвічно польських земель від зайшлого кацапства, яке винне в усьому — від поганої погоди до смерті його пса. Всі баби — то замасковані кацапи, кацапи насилають вітер, щоб усе нафіг позривало, кацапи хочуть заснувати в Польщі кацапську державу, щоб шмуглювати палений кацапський «LM» і стрижні для автоматичних олівців. Але Масловська сама вводить в роман ключ інтерпретації, випереджаючи на іронічних півкроку переважно недолугу критику: «Як еволюціонує колективна галюцинація з погляду боїв із уявним ворогом — накресли графік відповідної функції». Це тобі завдання, якщо хочеш скласти іспит з реальності, не думай, що випускний. Адже ворог завжди знайдеться, якщо не все гаразд у власній голові. Цілковиту рацію, здається, все-таки має критик Марек Залеський, коли пише, що та польсько-російська війна — то насправді споконвічна внутрішньопольська «куряча бійка», війна на кораблі дурнів, який дрейфує між химерами соціалістичного минулого і дикістю ранньокапіталістичного тут-і-тепер. Звідки нам це знайоме? — хочеться на свій лад повторити одну з улюблених примовок поляків.

На цьому можна було б поставити логічну крапку і передати слово Сильному, який за базар відповість краще за нас, якби не потреба в коротенькій рубричці під назвою «труднощі перекладу».

«Польсько-російська війна…» — пекельно важке завдання для перекладача, і нічого з цим не поробиш. Насамперед через одну парадоксальну властивість мови, якою написаний роман: попри вже підкреслену її сконструйованість, синтетичність, вона звучить несподівано природно. Так справді міг би говорити хлопець зі спального району провінційного польського міста ранніх двотисячних, якщо б до його незатьмареної гопницької свідомості підмішати ще трохи обов’язкової шкільної лектури і природжену схильність до несподіваних асоціацій, форсовану кількома доріжками амфетаміну. Але він навряд чи вживав би слова на зразок українських «радше», «як стій», «отож-бо» й «достоту», яких у перекладі «хоч греблю гати». І, описуючи появу авторки Масловської в його, героя, свідомості, заледве чи сказав би, що вона «вигулькує межи простирадел». Я майже певен, що не сказав би, навіть «по приколу». Наприклад, тому, що так говорить Аля, сухоребра панночка з доброго дому і студентка економіки, яку він відверто зневажає. І куди подівся чарівний неправильний синтаксис, не останньою чергою завдяки якому Масловську підносять у Польщі мало не до рівня Селіна, гвалтівника «закостенілої французької»? У всьому цьому не допомагає навіть сленґ, який перекладачка — треба віддати їй належне — незле опанувала, аж настільки, що вводить його навіть там, де в оригіналі цілком літературний вислів. Словом, від сконструйованої, але природної і плинної мови оригіналу лишилася сама тільки сконструйованість. І не дуже хотілося б почути тут вічний контраргумент про «нерозробленість» тих чи інших шарів української лексики, бо той, хто «вигулькує», завжди може просто «виринути» чи «з’явитися», і текст від цього стане не менш літературним.

Наскільки природно звучить віршик про героїв Крут із вуст героя «першого польського гопницького роману», певно, варто залишити на розсуд читачів.