ПЕРЕМОЖЕНА ІСТОРІЯ

Нові оперети зараз з’являються рідко, так само, як нові опери. Мабуть, важко додати що-небудь до існуючого золотого фонду й потіснити класику — занадто висока планка. Тому, коли до «Сільви», «Циганського барона» чи «Принцеси цирку» все-таки приєднується новий попутник, не варто радісно поплескувати його по плечу й радіти з приводу поповнення компанії. Це «співтовариство» має бути бездоганним.

Мюзикл «Софія Потоцька» (музика О.Костіна, лібрето
А.Дмитрука, режисер-постановник народна артистка України О.Камінська), яким закрився сезон Київської оперети, розбавив класичний репертуар цього театру. Тому вимоги до нової роботи були такі самі, як до старої «Маріци» чи «Циганського барона». Драматичні спектаклі ставлять частіше, у такому випадку можна посилатися на експериментальний характер постановки. До «Софії Потоцької» — першої режисерської роботи Ольги Камінської — це виправдання застосувати, на жаль, не можна, тому й доведеться судити спектакль за вищим розрядом.

Розпочну я, втім, із ложки меду, за яким йтимете бочка дьогтю. Відразу скажу, що Ольга Камінська (Софія Потоцька) свою вокальну партію веде чудово, хороший — у вокальному плані, звичайно, а не в художньо-ідеологічному — і князь Григорій Потьомкін (народний артист України С.Павлинов), привабливий Потоцький (заслужений артист України С.Бондаренко), хор зворушливо співає «Варшаву», але лібрето для мюзиклу вибране, м’яко кажучи, невисокого польоту, а русофобська тенденція разом з політизованими штампами буквально нависає над режисурою.

Останнє пов’язане з тим, що українська історія переживає нині період нової міфологізації — з’являються герої на годину і новоспечені володарі дум. Ми вже встигли міфологізувати всіх гетьманів разом, а тепер взялися за польських магнатів, яким пощастило мати в Україні земельні володіння. Спрацьовує модна тенденція: поляки — гарні, росіяни — погані, і в результаті графу Станіславу Потоцькому приноситься в жертву людина, яка зробила для України, зокрема для її півдня, незрівнянно більше, — князь Григорій Потьомкін.

Насправді, якщо Потоцькому ми зобов’язані однією Софіївкою, то Потьомкіну — всією колишньою Новоросійською губернією. Якби Григорій Олександрович не відчув до півдня України дивну любов, не було б ні Одеси, ні Миколаєва, ні Херсона, ні нинішнього яблука розбрату — Чорноморського флоту. До речі, саме Потьомкіна запорізькі козаки панібратськи охрестили Грицьком Нечесою і саме він усіляко вигороджував перед Катериною непокірливу Січ. Та всі заслуги ніщо перед політизованою тенденцією — і ось Потьомкін з’являється в «Софії Потоцькій» із балалайкою, яку він, мабуть, за все своє життя жодного разу не брав до рук, у червоній сорочці й оточений замість російської армії табуном циган. Словом, такий собі Гришка Распутін.

Мені заперечать, що справа не в тому, чи грав Потьомкін на балалайці, а в тому, що балалайка — художній прийом. Нехай так, але тоді ще гірше — прийом-то, м’яко кажучи, неоригінальний. Вже краще б Григорій Олександрович відібрав у якого-небудь цигана скрипку й зіграв на ній що-небудь таке розгульне! Та ні — штамп є штамп — росіяни дурні, крім балалайки, нічого не розуміють, інша річ освічені польські аристократи на кшталт Потоцького...

Та це ж мюзикл, знову заперечать мені, тут усе має бути весело й, головне, — ніякої глибокодумності. Крім того, автор лібрето й режисер мають право на власне осмислення історичних подій. Нехай так, але коли замість осмислення наштовхуєшся на цілу низку політизованих штампів на кшталт схожої на базарну торговку Катерину, мивоволі стає сумно. І добро б це було художньо переконливе, та ні — вся друга дія мюзиклу, починаючи з появи Потьомкіна й Катерини, здається колосальною натяжкою, художнім прорахунком. Втім, і перша дія злегка попахує серіалом «Роксолана» — не кращим досягненням вітчизняного кінематографу.

Софія Потоцька — красуня легендарна, до того ж останній, доброчесний, період свого життя провела в Умані, отже, може потіснити Роксолану й зайняти своє місце на українському олімпі. Мюзикл, мабуть, переслідує цю мету, але сцена з невільницьким ринком і танцюючою там грекинею Софією нагадує про продану Настю Лісовську. У стамбульських сценах головна героїня взагалі мало індивідуалізована й схожа на Роксолану. У результаті про Софію можна говорити, лише починаючи з польської частини спектаклю й лінії графа Потоцького. Втім, останній персонаж зайво ідеалізований. Для мюзиклу, жанру, який поблажливо ставиться до людських слабкостей, Потоцький надмірно шляхетний. Втім, ця шляхетність художньо спрацьовує в пісні про Варшаву — одному з найгарніших і зворушливих місць спектаклю.

Проте, як свідчать сучасники, Станіслав Потоцький не був зразковим лицарем. Свою дружину, красуню Софію, він просто-напросто купив, а Потьомкін любив легендарну красуню не на жарт, через неї втратив придворний фавор і, за деякими відомостями, був отруєний за вказівкою ревнивої і властолюбної імператриці Катерини. Втім, за поширеною думкою, мистецтво має право злегка пом’яти музі історії спідницю. Припустимо, та навряд чи варто надавати це право політизованій тенденційності в подачі подій і персонажів.

Так, Потоцький приніс у дарунок Софії чудовий сад, але Потьомкін — справжній герой цієї історії, — як свідчать сучасники й найближчі нащадки, збирався кинути під ноги останній представниці давнього грецького роду відроджену Візантію, її мрію і пристрасть, за що і помер посеред степу, дорогою до свого улюбленого Миколаєва. Втім, це вже сюжет для оперети високої, класичної планки. Сподіватимуся, що в інші, кращі часи, коли політика не нависатиме над культурою, цю оперету (чи мюзикл) на українській сцені все-таки поставлять.

На фото: Софія — нар.арт. Ольга Камінська, граф Потоцький — засл. арт. Сергій Бондаренко.