ПАВЛО ЧУХРАЙ: «ПОЛІТИКА — ЛИШЕ ДРАМАТУРГІЧНА ДАНІСТЬ»

Останні ігрові фільми Павла Чухрая, талановитого сина талановитого батька Григорія Чухрая, відразу стають сенсаціями в кінематографічному світі. Досить згадати картину «Крадій», яка полонила Венецію. Розмова з Павлом Григоровичем відбулася на демократичному кінотаврському пляжі задовго до вручення йому головного призу, і йшлося не лише про його нову роботу. Адже Павло Чухрай — і сценарист, і режисер, і оператор, і просто дуже цікавий співрозмовник.

— Павле Григоровичу, як довго тривала робота над «Водієм для Віри»?

— Сценарій був написаний давно. Потім почали шукати гроші. У цей період став писати для американців, а коли знайшли гроші, почали знімати. Зупинили зйомки на чотири місяці, знову знімали, зупинили на 10 місяців... І так — майже чотири роки.

— Це оригінальний сценарій?

— Авжеж.

— Ви добре відчуваєте сьогоднішнє життя, проте, розповідаючи вічні історії про людину, про кохання, найчастіше використовуєте ретро-антураж. Навмисне?

— Не ставлюся до мистецтва як до спідниць. Ретро — це можна сказати про спідниці. Якби Льву Толстому, коли він писав «Війну і мир», поставили запитання про ретро, він би дуже здивувався. Я жив у тому часі, про який розповідаю. Ретро це чи не ретро — для мене не має жодного значення. Часто запитують: чому 1962 рік? Тому що в нас нині схожий час і «закручуватимуть гайки», як у 62-му? Відповідаю: ви, напевно, не дивитеся телевізор? Це завжди відбувається — і в 1962 році, і нині. Дивно, що люди так реагують. Ігор Кваша мені розповідав — їхав він одного разу у вагоні з однією начальницькою дамою та її чоловіком. Їй захотілося поговорити з людиною мистецтва. У розмові Кваша прохопився, що Маяковський застрелився. Дама була дуже здивована: «Як?!» А я ось так само почуваюся ніяково, згадуючи про смерть генерала Рохліна, про самогубство маршала Ахромєєва, про самогубство Пуго і т.п. Потрібно лише трохи порозмірковувати на цю тему, і все стає зрозуміло... Дивно, що весь час доводиться відповідати на політичні запитання у зв’язку з цим фільмом. Адже я прагнув, щоб це було лише якимось тлом, драматургічною даністю, не більше... Розповідав про людей, людську історію на цьому тлі.

— Де і як ви знайшли виконавицю на роль Віри?

— Нічого екзотичного не було. На проби привели нову акторку, я з нею познайомився. На перший погляд — дивна, чумова істота, худенький хлопчик у штанах. Щось мене в ній зацікавило. Мені був потрібен вибуховий темперамент. Ми познайомилися і розійшлися. Потім приходило на проби багато акторок, відомих, але все було не те — око сите, успішне. Ми запросили «новеньку» повторно. Вона прийшла — вже зовсім інша людина, поводилася інакше. І раптом з’ясувалося, що вона чудово підходить. Мені здається, вона чудово впоралася з роллю, адже це її дебют у кіно. Та й театральна доля в неї складна.

— Складається враження, що сценарій писався під конкретних акторів. Я маю на увазі Богдана Ступку...

— Мені завжди був цікавий цей актор, в усіх своїх попередніх роботах. У нього є характер, досвід радянських років, і багато речей йому розповідати не потрібно. Як з’ясувалося, ми справді знайшли контакт і чудово порозумілися. Я ніколи не пишу для когось... Єдина людина, яка була в голові, — Андрій Панін. Коли писав його персонаж, мав на увазі саме цього актора. Хоча потім були сумніви через велику кількість ролей, зіграних ним у серіалах. Та впорався з роллю він просто блискуче. Це актор, для якого хочеться писати, оскільки в нього зовсім не використаний діапазон.

— А чому ви вибрали дуже модного нині актора Ігоря Петренка?

— Це нині він модний. Коли ми вибрали його на цю роль, він ще не був таким, «Зірка» лише знімалася. Ми довго репетирували, а вже потім я подивився фільми, в яких він грав. Коли писав цю роль, дуже жалкував, що Машков уже старий для неї. Те, як реагував глядач на Машкова в картинах, як реагує на нього жіноча аудиторія, вважаю важливим. Актор має викликати в глядача якісь почуття. Це важлива складова кіно, що не повинна, звичайно, йти врозріз із задумом.

— Ви робите кіно для широкого глядача, проте берете участь у фестивальних «іграх»...

— Якщо говорити про «Крадія» — у нього дуже багато фестивальних призів.

— Для вас важливо зробити кіно, яке оцінить глядач, чи фестивальні нагороди для вас теж важливі?

— Вони для мене не надто важливі. Важливо, щоб картина жила, щоб її бачив глядач, і не лише в нашій країні. Фестиваль у цьому сенсі дуже допомагає. «Крадій» не без участі преси став відомий у багатьох країнах. Може, я б на цей фестиваль і не поїхав, якби це не було важливо для продюсерів. Зовсім не переконаний, що ми щось виграємо. Не дуже приємно, але я до цього готовий. Що буде далі з картиною? Побачимо. Можливо, вона когось зацікавить. Я вам так скажу — фестиваль у Каннах, «Оскар» — це дуже важливо. А решта — так собі. Хіба ще Венеція, хоча ця картина не венеціанського фестивалю. Щоб моя картина претендувала на «Оскар» за кращий закордонний фільм — по-перше, має бути сприятлива політична ситуація, а по-друге, дуже досвідчений продюсер.

— Дуже приємно бачити на фестивалі фільм, знятий спільно з Україною і за участі нашого актора Богдана Ступки.

—Ми з Богданом на зйомках розмовляли виключно українською. У дитинстві я розмовляв українською мовою дуже добре, до шести років зростав в українському селі. Це дуже важливий для мене етап біографії та внутрішнього світу. А якщо говорити про стан українського кіно, вважаю, все налагодиться: з’являться кінотеатри, буде більше власної продукції, виникне потреба в ній, я в цьому переконаний. Усе пов’язано, неможливо працювати у вакуумі.

— Чи є перспектива продовження подібної спільної роботи?

— Не знаю. Все залежить від задуму. Найбільш болісне для мене — на чомусь зупинитися. Вибрати щось із тих п’яти-шести тем, що є. А далі вже визначаєшся в пошуку союзників, партнерів, колег. Робота з Роднянським дуже для мене важлива й цікава.

— Чим, на ваш погляд, є сьогоднішній кінопроцес, і в якому ключі він може розвиватися?

— Є об’єктивний процес. Кіно 60—70-х було більше пов’язане з культурною традицією, ми не такі були далекі від XIX століття. А головне, що і в Європі, і в Америці, і в Росії інтелігенція та інтелектуали відігравали велику роль у соціальному й політичному житті. Цей герой пішов. Нині час більш демократичний — у сенсі рівня спілкування. Єдине прикре явище в сьогоднішньому кінематографі — коли нам показують «Володаря перснів», розрахованого на 11-річну дитину. Не тому, що масовий глядач — це підліток, а тому, що навіть у 30-річного глядача — інтелект, індекс переживань і міркувань падає. Суспільство перебуває на рівні інтелекту 14-річної дитини. Те, як американці сприймали війну в Югославії та Іраку, свідчить, що це загальний рівень зниження культури. Неприємно, але закономірно. Це минає. Я не роблю таких фільмів, як робили Герман, Тарковський, — для мене чужа ця мова, але їхні роботи — одні з моїх найулюбленіших. Коли кажуть, що якась картина — невдача Германа, вважаю, така невдача — це стеля, до якої нам ще рости і рости.

— Можна по-різному ставитися до радянського кіно, але була дуже жорстка сценарна школа. Сьогодні в кіно відсутня мова, література. Куди ж поділася школа?

— Це просто — немає затребуваності. Іде школа, втрачаються традиції. Щойно з’явиться затребуваність — виникне школа. Можливо, зовсім інша. Не можна не враховувати і впливу телебачення. Воно відібрало в кіно левову частку тієї ролі, яку відігравало кіно в соціальному і культурному житті суспільства. У телебачення своя специфіка, свій підхід, своя динаміка, але поверховий погляд. Це все речі, з якими доведеться миритися. Наступний крок — комп’ютер. Ще страшніше, оскільки це гра. Для глядача, я маю на увазі. А що таке гра? Схема. Не страшно, коли вбивають. Не страшно, коли підривають. Якщо художник хоче, щоб суспільство думало, — має бути інший погляд на все.

— Сьогодні в нас на телебаченні дедалі частіше звертаються до класики. Це шлях до підняття загальної планки чи навпаки?

— Цим запитанням я теж переймаюся. Дуже важко дати на нього відповідь. «Ідіот» мені дуже сподобався. Приголомшлива роль Жені Миронова, дуже цікава робота в Машкова. Це один бік питання. Ось люди це побачили, але, на мій погляд, вони подивилися комікс. І втрати все одно будуть дуже великі. Звичайно, це набагато краще, ніж дрімучі люди, які не знають ні свого майбутнього, ні минулого. Проте не слід забувати, що телебачення як маскультура пропагує комікси.