ZN.ua
Дзеркало тижня не підводимо з 1994 року
Триває пошук

ПАРИЗЬКІ КИЯНИ

Це була особлива порода емігрантів. При слові «батьківщина» вони згадували південь колишньої Рос...

Це була особлива порода емігрантів. При слові «батьківщина» вони згадували південь колишньої Російської імперії: Київ, «мазепинские откосы», «огромный прокуренный зал, под названием Хлам» або, точніше, київський літературний клуб «Художники, Літератори, Артисти, Музиканти», Керч-Пантикапей і, звісно, Крим, де для них «обірвалася» вітчизна. Вони були уродженцями Києва, але більшу частину життя прожили в Парижі, а в історію літератури ввійшли як російські поети і прозаїки першої хвилі еміграції. Паризькі кияни становили собою особливу расу, клан, зі спільними спогадами і спільною тугою за «містом перського бузку» — Києвом.

Галина Кузнєцова, Марк Алданов, Юрій Терапіано, Олексій Ейснер, Анатолій Штейгер та інші паризькі кияни в «місто перського бузку» так і не повернулися. Поет Олексій Ейснер, автор рядка-афоризму «человек начинается с горя», щоправда, повернувся в СРСР, не витримавши ностальгії, але відразу ж потрапив у табір під Воркутою, а потім у казахстанське заслання. Після звільнення Ейснер жив у Москві, але віршів більше не писав — перекладав, займався журналістикою.

Поет-неокласик Юрій Терапіано, який закінчив 1916 року юридичний факультет Київського університету імені Шевченка, помер у Ганьї, поблизу Парижа, поетеса і прозаїк, остання любов Буніна Галина Кузнєцова померла в Мюнхені, всесвітньо відомий романіст Марк Олександрович Алданов — у Ніцці, поет Анатолій Штейгер — від туберкульозу в Швейцарії. Містом їхньої літературної слави став Париж, містом потаємних спогадів — Київ. Усі вони вважали свою еміграцію тимчасовою. Але, як з’ясувалося, в «дом, который срыт», повернутися неможливо. Олексій Ейснер думав, приміром, що повертається на батьківщину, а повернувся всього лише в тоталітарний Радянський Союз.

Галина Кузнєцова багато років провела в тіні Буніна й відома нам за нарешті опублікованим «Грасским дневником» і фільмом Олексія Учителя «Дневник его жены». Але за життя вона встигла відчути смак власної, не пов’язаної з Буніним, слави. Прозу Кузнєцової високо цінували Георгій Адамович, Роман Гуль, Лідія Червинська, Михайло Цетлін. Її збірка оповідань «Утро» і роман «Пролог» стали дзеркалом, в якому російська еміграція пізнавала себе, іноді — охоче, іноді — не з власної волі.

Як поетеса Галина Кузнєцова менш відома — за життя Рікі-тікі-таві, як називав її Бунін, видала лише одну збірку віршів — «Оливковый сад». У збірці цій найпривабливіша жінка російської еміграції пригадала про свою київську юність і навіть присвятила «місту перського бузку» вірш «Киев»:

«Город грустного детства,

Я слышу сквозь шум морей

Шелест ночного ветра

В листве твоих тополей…»

У Галини Кузнєцової були фіалкові очі й «мова з невеличкою заїкуватістю, що надавала їй ще більшої беззахисності та привабливості», як писала Ніна Берберова.

Фарфорова, чарівна, приваблива — ці лестощі або напівлестощі охоче розсипали Галині Миколаївні сучасники. Говорили, що Бунін за все життя по-справжньому кохав лише її. В літературному сенсі Кузнєцова вважалася його ученицею, яка незабаром, утім, випурхнула з-під крила вчителя.

Київська гімназистка Галина Кузнєцова «приняла в себя печальный хмель, (…) Пустых церквей и старых укреплений», любила згадувати в еміграції про перський бузок київських старосвітських будиночків і солов’їв над «мазепинськими схилами». 1918 року вона закінчила гімназію, а 1920-го із Севастополя емігрувала в Константинополь. Батьківщина для неї, як і для багатьох інших емігрантів першої хвилі, обірвалася в Криму. 1921-го Кузнєцова опинилася в Чехословаччині, де навчалася в празькому Французькому інституті, а 1924-го в Парижі. У Парижі й почалося її літературне життя.

«И никогда ты к небу не был ближе,

Чем здесь, устав скучать,

Устав дышать,

Без сил, без денег,

Без любви,

В Париже…»

Так писав Георгій Адамович. Емігранти влаштовувалися в Парижі з труднощами: без внутрішніх сил, грошей і любові прожити було важко. Для багатьох із них Париж вичерпувався передмістями — Медоном, Пассі, Ганьї. Це було життя по той бік завіси: завіса впала в Росії, глядачі розійшлися по домівках, а актори залишилися за лаштунками зовнішньої або внутрішньої еміграції.

Життя після Росії, після любові, віри і, власне, після життя виявилося особливо важким для молодих літераторів, і Галина Кузнєцова не була винятком. Як і інші «молоді», які залишили колишню Російську імперію 18-го, 20-го або 25-го, вона намагалася дізнатися про батьківщину за допомогою письменників старшого покоління. Учителем Галина Миколаївна обрала Буніна й прожила біля нього, у Грассі, п’ятнадцять років. 1949 року вона переїхала в США, де працювала у видавництві ООН.

Поет Олексій Ейснер прославився своїм віршем «Человек начинается с горя». Його літературна доля справді почалася з горя — з еміграції. Ейснер народився в Києві 1905 року, потім навчався в Петербурзькому кадетському корпусі. Після громадянської війни разом із сім’єю емігрував через Новоросійськ до Константинополя, потім — у Югославію. У 30-х роках Ейснер жив у Парижі, де входив до літературного об’єднання «Кочевье», назване так на честь його власної поеми. Російський літературний Париж напам’ять цитував його рядки:

«Человек начинается с горя. А ты

Простодушно хранишь мотыльковое счастье.

Человек начинается…. Кратко. С плеча.

До свиданья. Довольно. Огромная точка.

Небо, ветер и море. И чайки кричат.

И с кормы кто-то жалобно машет платочком.»

У Парижі Ейснер, як і інший поет-емігрант Юрій Софієв, був професійним мийником вітрин і вікон. Літературної роботи для нього не було, як, утім, і для багатьох інших його сучасників, що згодом прославилися. Давид Кнут розфарбовував тканини, Ніна Берберова працювала друкаркою, Антонін Ладинський — розсильним. Література для молодих паризьких поетів перетворилася на хобі, на яке, однак, витрачалися основні душевні сили.

Коли перед Другою світовою вибухнула війна в Іспанії, Ейснер воював на боці республіканців і навіть був ад’ютантом генерала Лукаша (далося взнаки петербурзьке кадетське минуле). 1940-го Ейснер повернувся до СРСР, де спочатку був зарахований до робочо-селянської Червоної Армії в званні капітана (мабуть, за іспанські заслуги, як такий, що спокутував кров’ю), а потім, того самого 1940-го, коли ці заслуги забулися, засланий у табори. 1956-го, на хвилі викриття культу особи, Ейснерові дозволили повернутися до Москви з казахстанського заслання. Але віршів він більше не писав. Його літературна доля почалася і закінчилася горем — еміграцією і таборами.

Вірш Терапіано «Девятнадцатый год...» — булгаковські «Дни Турбиных», стиснуті до чотирьох строф. У ньому є і «тишина побежденной столицы», і «былое величье», і, звичайно, біла гвардія — «походы в холодной степи і раненье».

Юрій Терапіано, випускник юридичного факультету Київського університету, 1917 року закінчив Військове училище прапорщиків, а влітку 1919-го вступив у Добровольчу армію. Як і молодший брат М.Булгакова Іван, що також воював у Добровольчій армії, Терапіано опинився в еміграції, у Парижі.

З Мандельштамом, котрий княжив 1919 року в літературному Києві, Юрій Костянтинович ще раз зустрівся у Феодосії, на останньому, кримському, етапі громадянської війни. Ця зустріч, як і спогади про колишніх літературних друзів — киян Ліфшиця і Маккавейського, описана у вірші «Девятнадцатый год». У ньому ж — і передчуття прийдешніх бід: «Аполлон Сребролукий (…) На новую жертву свой тяжкий нацеливал лук».

У Парижі 1925 року неокласик Юрій Терапіано став головою «Союза молодых поэтов и писателей». Можна сказати, що його літературна доля склалася щасливо: відомий поет, впливовий критик, тонкий мемуарист. Йому не пасувало трагічне кредо російської еміграції: «без сил, без денег, без любви — в Париже». Терапіано зберіг і любов, і силу, і віру. Грошей у нього, щоправда, не було, зате вранці він читав Гомера. Безсмертя душі не було для Терапіано нечіткою надією, а було незаперечною реальністю, так само як і безсмертя мистецтва. Він вірив, що рукописи не горять, а якщо і горять, то воскреснуть вчасно.

Ще один паризький киянин, поет Анатолій Штейгер, був невиліковно хворий на туберкульоз, але при цьому поспішав «жить и чувствовать». Пішки він обходив майже всю Європу, а у швейцарському санаторії, на останній стадії хвороби, так удало складав антифашистські листівки, що німці призначили за його голову велику нагороду. Опинившись в еміграції, у Парижі, Штейгер написав:

«Мне суждено на чинном

Pеre-Lachaise

Глядеть в чужое палевое небо,

И я тоскую… Мраморных чудес

Прекрасней поле

скошенного хлеба.

И этот холм, откуда поутру,

Лишь небосклон

слегка порозовеет,

Так ясно видны села по Днепру

И ветерок

благословенный веет…»

Анатолій Штейгер народився 1907 року в селі Миколаївка Київської губернії, родом він з обрусілого швейцарського баронського роду. Після революції разом із сім’єю емігрував до Константинополя, потім переїхав у Прагу і, зрештою, опинився в Парижі, але «бедную покинутую Украйну» так і не зміг забути. Втім, і не намагався. З дитинства Штейгер був невиліковно хворий, але жив цей засуджений на ранню смерть яскраво і гостро. Штейгера вважали невиправним бродягою: останні 15 років свого життя він провів у безупинних мандруваннях по Європі.

Штейгер писав так звані цвинтарні вірші:

«Как он, прощаясь,

не сошел с ума,

Как он рыдал перед

могилой свежей.

Но время шло. Он ходит

много реже.

— Забудь, живи,

молила ты сама»

Та на відміну від раннього Мандельштама, прогулювався цвинтарем, вірячи в «диво воскресіння». Мабуть, «бездны мрачной на краю» легше вірити в безсмертя, ніж на порозі щастя. Анатолій Штейгер прожив тільки 37 років, але, як говорив акунінський Фандорін, прекрасний і короткий вірш дорожчий, ніж вульгарний і довгий роман. Штейгер написав чимало віршів — чудових і коротких, як його життя.

Паризькі кияни — це не лише особлива раса, це доля, спільна для всіх хвиль еміграції. Київ—Константинополь—Прага—Париж або Київ—Німеччина—табори для «переміщених осіб» — Париж: цими маршрутами пройшло багато людей. Але дехто повернувся.

«Ну да, возвращается ветер

На круги своя. Только вечер —

Вот вечер сегодня другой.»

Так писав поет-емігрант «другої хвилі» Ігор Чиннов. Утім, і в цей, і в інший вечір, ми раді їхньому поверненню. І навіть посмертному.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі
Вас зацікавить