ПАРАЛЕЛЬНІ РЕАЛЬНОСТІ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Поки в парламенті емоційно з’ясовують, якого статусу надати багатостраждальній/крамольній російській мові, у країні люди цією мовою не лише спілкуються, а й творять. Інакше кажучи, пишуть книги — а дехто їх навіть видає, наштовхуючись при цьому на проблеми, обговорити які і була покликана акція, проведена нещодавно в Києві.

«Дні російської книги України» починалися цілком природно для такого роду заходу — із книжкової виставки. Усе як завжди: довгий стіл, не особливо густа розкладка видань мовою з невизначеним статусом, випущених останніми роками. Книги можна було погортати, прочитати кілька рядків. Деякі паперові обкладинки, щоб запобігти псуванню, любовно обгорнули целофаном.

Гармонію порушували високі книжкові стоси на лівому боці столу. На відміну від інших, ці книги були у твердих і яскравих обкладинках і їх можна було купити. Інтрига назрівала.

Другим пунктом програми стояла, звісно, конференція. Під гарною назвою «Російська література України: розуміння реальності».

— Яка вона, реальність?

Острови без мостів

Однією з головних проблем, що стояли на шляху власне розуміння реальності, виявилася неув’язка з дефініціями. Як називатися письменникам, котрі живуть в Україні, але пишуть, даруйте, мовою північно-східних сусідів? Російськими чи російськомовними?

Перший варіант ніби звучить гордо. За спиною починають маячити Толстой із Достоєвським чи хоча б спірний Гоголь. Із таким визначенням згодні і ті, хто ставить знак рівності між українською та українськомовною літературою. Приміром, відсутній, але цитований директор львівського видавництва «Кальварія» шанує таких комерційно успішних письменників, як Андрій Курков або Юрій Рогоза, але в жодному разі не вважає їх українськими. А видавати треба своїх. Відоме гасло про валізу і вокзал поки що не скандується, але...

«Російськомовні» — варіант компромісний. Начебто свої, але трішки не такі. Вони мають право на існування в багатонаціональній і демократичній державі. Звучить, щоправда, кострубато, багатьом не подобається. Тож і об’єдналися літератори за мовним принципом в Асоціацію російських і російськомовних (!) письменників України. Такий ось консенсус.

Та життя від цього легшим не стає. Грошей немає, видавати книги ні на що, письменники залишаються без читачів. Відомий у поетичних колах Володимир Каденко змалював ситуацію в російській (-мовній?) поезії в Україні як розсип геть автономних островів. На кожному острові — свої кумири-класики, своє вузьке коло читачів-шанувальників. А мостів між островами немає. І це сумно.

Втім, є й світлі моменти: наприклад, фестиваль поезії, що пройшов у Києві цього року. І збірки віршів, які час від часу виходять у видавництві при журналі «Радуга», в інших не дуже великих видавництвах столиці, у Харкові та деяких інших містах України. Кожен такий збірник, попри невеликий тираж, м’яку обкладинку і скромну поліграфію, — справжня подія. На своєму острові.

Із прозою ще гірше. Прозаїк, який пише недержавною мовою, може розраховувати хіба що на публікацію в тій-таки «Радуге». У Криму зі скрипом видаються журнали-альманахи «Брега Тавриды» і «Севастополь» (останній — лише для авторів-севастопольців!). Із великих видавництв регулярно працюють з «москалями» харківські «Фоліо» та «Клуб семейного досуга». Є, звісно, й інші, але це радше випадки епізодичні.

Стійкий комплекс неповноцінності підігрівають офіційні літератори. Кажуть, що раніше у списках кандидатів на вступ у Спілку письменників України половину «російськомовних» викреслювали залізною рукою. Зараз начебто менше половини... але це теж тільки кажуть. І від держави жодної допомоги — вона заплющує очі на існування письменників, які свідомо ігнорують її головну мову.

Дискримінація в наявності — волають росіяни та російськомовні. Треба щось робити. Треба об’єднуватися! Коли ми єдині, ми непереможні... напевно.

Рука Москви

Водночас у залі була присутня певна кількість письменників, котрі на життя не нарікають і ні з ким об’єднуватися для боротьби не хочуть. У них і так є все: книги, читачі, популярність і гонорари. Так-так, саме ті високі стоси книг на столі, згадані на початку. З палітурками, гарною поліграфією і великими накладами. Видані, зрозуміло, не в рідній стороні. У Росії.

«ДТ» уже цікавилося думкою найбільших російських видавців, готових співпрацювати з перспективними, на їхню думку, авторами, незалежно від їхнього громадянства та національної приналежності (№ 40, жовтень 2001). Приміром, московське
«ЭКСМО-пресс» відкрило цілу книжкову серію під назвою «Нить времен» — єдину для трьох (реально — п’яти) письменників-фантастів: подружжя Марини і Сергія Дяченків, Генрі Лайона Олді (псевдонім харків’ян Дмитра Громова й Олега Ладиженського) та Андрія Валентинова, теж із Харкова. Можна назвати ще чимало імен українських (?) письменників, які успішно видаються в сусідній країні.

Щоправда, книги не менш популярного Андрія Куркова одна за одною виходять у Харкові — і на виставці вони теж вигідно вирізнялися товщиною та твердими обкладинками. Проте ні для кого не секрет, що цей автор стрибнув найдалі: його видають і в далекому зарубіжжі!

Загалом, нам є що запропонувати закордону. Як результат — літературний «брейн-дрейн» (відплив мозків) у наявності. І що тепер? Ганьба зрадникам Батьківщини?

Парадокс у тому, що «зрадники» нічого не мають проти того, аби видаватися в Україні. Вони більш ніж «за». І навіть... українською мовою. І навіть власноручно зробивши переклад. І навіть застерігають у договорах із російськими видавцями своє право на це, обмеживши ексклюзив. Але...

Прецедент є: кілька років тому подружжя Дяченків видавалося у львівській «Кальварії». Проте найпопулярніші «класики жанру» не принесли видавництву очікуваного прибутку. Справді, лише щонайбільший патріот-гурман купить книгу українською мовою, коли та ж сама, але російською і у твердій обкладинці — майже удвічі дешевша!

Не налагоджена в Україні і система книгорозповсюдження: далі Києва і, в кращому разі, Харкова книги практично не доходять. А то й взагалі залежуються на видавничих складах.

А тим часом у Росії видавнича справа — третя за прибутковістю після нафтогазової та лікеро-горілчаної промисловості. У нас же, як усім відомо, задушене податками та митами книгодрукування потихеньку агонізує.

Природа, і тим більше економіка — не терплять порожнечі. І ось переконливі цифри від Генрі Лайона Олді: якщо річний прибуток української книги від українських читачів становив 5 млн. грн., то російські видавці з тієї ж самої аудиторії за той самий термін «настригли» 70 млн. То, може, припустив Олег Ладиженський, наші закони, що стосуються цієї сфери діяльності, лобійовані і проплачені тими ж російськими видавцями? Адже кому вигідно? Їм.

Щоправда, ведучий конференції Сергій Дяченко обурився: мовляв, і ти, Брут, вважаєш, що в усьому винні «кляті москалі». Доповідач поспішив запевнити: жарт. Хоча особисто він на місці «москалів» не поскупився б, заплатив...

Ладиженський навів ще один приклад — Асоціацію підтримки української популярної літератури, яка нещодавно видала солідну «Антологію українського жаху». Люди роблять хорошу справу — але чого варта сама ідея про те, що популярну (!) літературу слід підтримувати?! Практично скрізь, окрім України, вона здалася б абсурдною.

Письменники, які пробилися в Росію, не просять підтримки. Їм не потрібні західні гранти чи урядові дотації для самого лише задоволення побачити надрукованою свою книгу. Вони звикли одержувати за свою працю і талант гонорари, і не з панського плеча, а обумовлені реальним прибутком видавництва. Їхня популярність — явище логічне і природне. І, до речі, у Росії вона значно більша, ніж на Батьківщині. Книги тих-таки Олді рекомендують там до вивчення в гімназіях, за ними пишуть літературознавчі роботи... І нікого не цікавить, російські це автори чи просто російськомовні.

Розумне, добре, вічне

Однак перепрошую, панове! Ми ж вам про письменників, а ви нам про якихось фантастів...

Голова Всеукраїнського товариства російської культури «Русь», письменниця Валентина Єрмолова старанно підшукувала слова, щоб і висловити своє ставлення до такого роду авторів, і людей не скривдити. Все-таки у всіх оглядах літератури України російською мовою передусім згадують тих-таки Куркова чи Дяченків, саме ними пишається колектив... Але.

Фантастика, на думку пані Єрмолової, — література нового, молодого покоління. А смаки нашої сучасної молоді, як відомо, не вирізняються вишуканістю. Популярні, комерційні письменники змушені йти на повідку у цих смаків. А що має впливати на останні, як не ті ж таки книги?

Головне лихо нашої літератури, вважає доповідачка і багато її колег, у тому, що вона перестала бути «володаркою дум». Письменники більше не формують морального образу читачів, і це дуже зле. Досі не написано «програмного твору», який сколихнув би уми і враз посіяв би у них «розумне, добре, вічне». Хоча, може, і написаний уже, і лежить у когось у письмовому столі, безнадійно очікуючи свого часу...

А видають тим часом... самі бачите кого. До честі Валентини Єрмолової, із її вуст не пролунало жодного зневажливого епітета на адресу присутніх «комерційних авторів». Письменниця обурилася лише словом «бестселер», неодноразово поміченим нею на обкладинках модних книг. Виник новий жанр, назва якого походить від слова «продавати», — хіба це не ілюстрація падіння моральності у мистецтві?

(«Бестселер — не жанр, — пояснив із місця Дмитро Громов. — Це просто видавець пише, що книга добре продається. З рекламною метою».)

Однак пани фантасти звикли до того, що їх не сприймають як повноцінних письменників, зводять до рівня «літератури другого гатунку». І до захисту готові, дай Боже, озброєні до зубів. Сиплють гучними іменами: а ви знаєте, що Вальтер Скотт лаяв фантаста Гофмана? Що Біблія — це, не побоїмося сказати, чиста фантастика? Що Михайло Булгаков...

(Голос із залу: «Булгаков — соціально-психологічна проза!»)

...сам себе називав фантастом! І взагалі, яке мистецтво вважати комерційним, а яке — високим, показує час. Колись Гендель вважав Баха мало не примітивною попсою. А Шекспір — той інакше як на замовлення не працював...

Дискусія — і на конференції, і в кулуарах — була емоційною і безплідною, як усі дискусії. Кожен залишився при власній думці. Одні переконані, що добре живе і видається примітивний «маскульт», тоді як справжня література дискримінована і гнана. Інші — що перші є, власне, осколками соціалізму, час яких безповоротно минув разом із міфом про пропагандистську роль літератури в суспільстві. Вони нікому не потрібні, тому їх і не друкують. Їх не друкують, тому вони й сердяться, ось і все.

Епілог

Ви помітили? Тема російської мови в літературі України якось непомітно, сама собою відійшла в тінь. Але ж це була та сама єдина реальність, у якій існують у нашій країні і перші, і другі, — усі, чиї книги були виставлені на тій неоднозначній розкладці. Реальність, яку малося на меті збагнути.

Як з’ясувалося, ми маємо дві абсолютно паралельні реальності. Відмінні одна від одної навіть не так ідеологією, як наявністю-відсутністю комерційного успіху. А він же, коли розібратися, найчастіше не залежить від рівня письменницького таланту — принаймні за нинішніх реалій. Під яскравою глянсовою обкладинкою може ховатися і низькопробний примітив, і по-справжньому сильна річ. І в письмових столах ховають рукописи як графомани, так і невизнані генії...

Реальності існують паралельно.

І, підозрюю, не лише російською мовою.