ПАМ’ЯТНИК СОБІ В ЕПОХУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Навіть побіжний погляд на державні свята України викликає якщо не занепокоєння, то здивування: скупчення в споконвічно хліборобській державі Дня Конституції, Дня проголошення Декларації про незалежність і, врешті, Дня самої Незалежності в напружено робочу літню пору неминуче наводить на думку про те, що народ у безпосередньому творенні цих подій участі не брав: не мав часу. Його ж воля до незалежності, проявлена 1 грудня 1991 року, в державні святці увійти не удостоїлась. Що святкувати, а що ні, вирішували політики. Тобто влада.

Чому так, я збагнула лише цього року, в розпал грандіозних приготувань до святкування десятиріччя нашої держави, коли з екранів телевізорів і з газетних сторінок почала просочуватися інформація про багатомільйонні витрати (в доларах, звісно) на монументи, постаменти, до- і перебудову, безконечні ремонти, озолочення, освячення, форуми, симпозіуми, конгреси... Все стало очевидним: влітку — це для того, щоб народ поменше бачив, як помпезно, втрачаючи відчуття міри та реальності, відзначає влада всіх рівнів свою незалежність. Саме свою, а не держави, бо держава наша, на жаль, сьогодні залежніша набагато більше, ніж навіть у момент свого створення. Свідомо ігноруючи такий стан речей чи, швидше, намагаючись його замовчати, приховати, абсолютно незалежна від народу, від громадської думки, від «один-у-полі-не-воїн» — опозиції — влада підмінює поняття і морем широким підготовчих робіт, святкових дійств та врочистих заходів, на які списується не менше море державних, себто наших з вами коштів, силкується переконати нас і світ, що відзначаємо-таки перший ювілей справді самостійної справді держави. Звідси — й шалене бажання відсвяткувати так, щоб світ ахнув і нарешті таки дізнався про Україну, в ці дні майже не схожу на ту бідаку, яка всі ці роки випрошувала кредити (і після ювілейних торжеств, без сумніву, знову візьметься за це звичне діло) у країн незрівнянно багатших, які, правда, не завжди дозволяють собі такий шик — стомільйонні меморіали — навіть при відзначенні значно солідніших дат своєї історії.

Боже збав, я не хочу очорнити прекрасну традицію свят, навіть якщо їх уже більше, ніж днів у календарі. І не хочу породжувати сумнівів у доцільності чи ні витрат на таке святе діло, як чергова річниця, нехай і десята. Але все одно не можу позбутися очевидно негативного впливу старого ленінського постулату про свято як привід проаналізувати зроблене і побачити всі недоліки — з тим, щоб у будні їх виправити.

Почати можна просто з відремонтованого столичного залізничного вокзалу, тобто з транспорту. Бо про нафто-газо-електропроблеми, з яких середньостатистичному українцеві зрозуміло тільки, що світло вимикатимуть і далі, хай лише настануть холоди, не писав хіба що лінивий. А от про дивовижні зигзаги залізничного сервісу, котрі торкаються мало не всіх простих смертних, крім хіба що власників персональних службових авто, в пресі практично не згадувалось. Чи то преса пересіла винятково на автомобільні колеса, чи то пише лиш про те, що цих вельможних користувачів дармового бензину тривожить. А залізниця в три останні роки робила кроки дивовижні. Мало того, що ввела мораторій на свободу пересування начебто вільних громадян, продаючи квиток на поїзд винятково за пред’явлення паспорта. Так і всі інші свої проблеми вирішує тільки за рахунок пасажира. Згадайте: два роки тому, в 1999-му, скільки списів було зламано навколо студентських пільг на проїзд! Їх безкінечно відміняли, урізали, виставляли все жорсткіші вимоги, давши можливість Президенту заробити очки на поновленні і навіть розширенні цих традиційних (до речі, для дуже багатьох держав, а не лише для нашої) студентських прав. Та не минуло й року — і залізниця раптово пішла на безпрецедентний, навіть для заможних держав, крок: взагалі відмінила плату за проїзд для всіх (!) дітей до 16 років. Де ж узялися кошти, про катастрофічну нестачу яких залізничники волали на всіх перехрестях як до, так і після цього широкого жесту, безнастанно підкріплюючи свої слова все новими й новими підвищеннями цін на проїзд? Зекономили, мовляв, працювати почали краще, — невиразно промимрили автори ідеї на запити широкої громадськості, і громадськість враз заспокоїлась і взялася масово споряджати своїх неповнолітніх чад у поїздки по рідній країні. В ті кілька місяців дармового катання значно зросла кількість провінційних екскурсантів на столичних вулицях, а найдешевші в Україні хмельницький і чернівецький базари знемагали від вимог вибагливих київських малоліток. Ще б пак: доїхати з Києва до Хмельницького було дешевше, ніж з Троєщини на Хрещатик! При цьому юним мандрівникам створювалися мало не царські умови: діти моєї київської подруги, приїжджаючи в гості до нас у Хмельницький, на пред’явлення учнівського отримували в касах тільки купейний вагон. Зате в цей же час пред’явники студентського мали право проїхати за півціни тільки в загальному вагоні, а за купе вже доплачували за повним тарифом. Нині ж пасажир, щоб переспати ніч у поїзді, змушений викладати за постіль по 6—8 гривень. Що, знову погано стала працювати залізниця? Чи ті бюджетні кошти, якими, за мимолітними повідомленнями ЗМІ, виявляється, таки компенсувалася нечувана щедрість господарів колій і шпал, призначалися зовсім не для пасажира?

Скільки таких епопей щодня твориться в усіх на видноті, не викликаючи жодних запитань в апатичного до краю населення, котре замкнулося на проблемах виживання настільки, що забуло, для чого виживає — хіба не заради людського життя? Втім, ні про що воно не забуло і, як це завжди було в нас заведено, трудиться по-чорному, щоб хоча б діти пожили по-людськи. А для цього дитині потрібна освіта, а для освіти, чи то пак, для диплома про неї потрібні гроші, і чималі. Добре, що хоч можна вибирати, де менше треба платити — вузів розвелося в нас хтозна-скільки. Всілякі там рівні їхніх акредитацій-атестацій для непосвяченого — темний ліс, і люди віддають дітей в науку в новостворені інститути, акредитовані за другим рівнем, не підозрюючи, що це — ті ж технікуми, тільки з сумнівним дипломом і ще сумнівнішим рівнем викладання. Філії найрізноманітніших столичних навчальних новоутворень скоро дійдуть до найглухіших сіл, оскільки для них, виявляється, не потрібні ні «оступінені» наукові кадри, ні керівники, які хоч трохи вловлюють різницю між колгоспом і вищим навчальним закладом. Профанація вищої школи набула гротескових форм — але кого це цікавить, крім одурених і ображених на весь білий світ горе-спеціалістів з дипломами «міжнародного зразка», якими щороку поповнюється українська армія безробітних?

А кого це, власне, може цікавити в суспільстві, яке постійно дурять — трасти, політики, влада, екстрасенси, просто пройдисвіти — і так само постійно перевіряють: податкова, КРУ, міліція, прокуратура, вищі інстанції, громадський контроль? І з одного, і з другого є, очевидно, добрий зиск, інакше з чого б найактивніше будувалися в наш не дуже сприятливий час саме податкові служби, митниці і банки? Не встигло відгриміти новосілля в одному з найновіших у Хмельницькому приміщень таких от служб — обласної податкової адміністрації, — як праворуч біля входу на ньому з’явилася гранітна дошка з написом: «Цей будинок збудований у 2000 році при безпосередній участі голови...» — і далі прізвище керівника цієї державної служби на Хмельниччині. Їй-Богу, я теж вважаю, що іноді деяким спорудам і цілим вулицям варто присвоювати імена людей, завдяки ентузіазму, таланту і праці яких ці об’єкти і вулиці з’явилися. І то, присвоювати не після їхньої смерті, а таки за життя, щоби гордився чоловік, і діти його, і внуки плодами власної праці та вдячною пам’яттю людей. І, коли б за безпосередньої участі того ж керівника виросла в котромусь з міст чи сіл області така ж гарна будівля школи, музею чи бібліотеки, і вдячна громада тут же прикріпила дошку з іменем благодійника — питань, мабуть, не виникало б (хоча релігія стверджує, що добро тільки тоді справжнє, коли непоказне і безкорисливе). Але, коли наслідувати згаданий приклад, то на кожній хаті в селі треба б писати ім’я хазяїна, що її збудував. Хоч, звісно, власна хата і державна установа — не зовсім ідентичні речі, насамперед за джерелами фінансування. Та що ж залишиться наступнику цього голови, який приміщення вже спорудив, доклавши до цього, без сумніву, організаційних зусиль, клопотів і нервів? Якщо подібні традиції в цій установі збережуться надовго, то важко навіть уявити, як там років через двадцять буде тісно від меморіальних (а як же їх ще назвати?) дощок: «Спасибі ім’ярек за нові сходові марші... місце для куріння... грати на вікнах...»

Та годі іронізувати. Радіти треба з того, що ще одна розкішна споруда прикрасила наше місто. В усякому разі, поважні офіційні особи саме таким аргументом парирують безневинні закиди журналістів та інших простих громадян про дивну для бідної України пошесть відпрохувати суперреспектабельні будови вже згаданих служб і владних структур. Що вдієш: архітектурні пріоритети говорять про країну все. Якщо колись на головному місці в українських селах і містах була церква, за радянських часів — універмаг, райком, клуб і школа, то нині — самі знаєте що. Воно й справді — на всіх же податків і зборів у доведеній до злиднів державі не вистачить. Хоча хто ж її до такого стану довів? Чи не ті, що займають у цих елітних будівлях найважливіші крісла у найкращих кабінетах?

Та не дай Боже не те що сказати — подумати так. Пам’ятна дошка, про яку тут згадувалось і яка, виявляється, зовсім не місцева ініціатива, а неухильна до виконання рекомендація згори, — зовсім не виняток, а просто-таки зліпок тенденції наших днів. Що б не відкривали сьогодні — чергову крамницю, музичну школу чи монументальний пам’ятник — рефреном у всіх виступах звучить безмежна вдячність начальникам, підначальникам, заступникам начальників і заступникам їх заступників за допомогу, сприяння, та й просто за згоду будувати, підписати чи бодай прийти на відкриття. І чим солодший єлей, чим грубіші лестощі, тим розчуленішим стає керівне обличчя, тим милостивішими кивки голови і тим більше шансів у палких дякувальників знову отримати згоду, підпис, сприяння. «Була оце на огляді мистецьких колективів, — ділиться колега, — і такий камінь на серці. І співають гарно, і танцюють... І майже стільки ж часу дякують — за костюми, інструменти, автобус на огляд, запрошення виступити... Не дай Боже когось забути — наступного разу нічого не дасть. За копійки дякують, хоч ці копійки десять разів відробили».— «То пусте, — відповідаю. — На один захід найвищий місцевий бонза взагалі не прийшов, але учасники у фіналі все одно тричі заспівали йому «Многая літа» — щоб передали, що пам’ятають і дуже-дуже вдячні».

Після всього цього думаєш: а службові обов’язки в цих керівників є? Чи в їхній перелік не входить усе те, що спрямоване на кращу діяльність доручених їм об’єктів і на краще життя людей, що залежить від цієї діяльності? Чи зарплату, і немалу, їм платять тільки за з’яву на робочому місці і протирання, себто просиджування, керівного крісла (а чом би й ні — ви багато бачили начальників, які б цілий день сиділи на роботі)? Чи, може, ми обираємо або нам призначають керівників зовсім не для того, щоб вони працювали? А — щоб протягом відведеного їм керівного терміну встигли вирішити власні проблеми, забезпечити дітей, гарантувати щасливе майбутнє внукам, прилаштувати родичів, друзів і дуже вдячних просто знайомих? Та й, зрештою, просто насолоджуватись життям — у численних зарубіжних (цілком офіційних, з законними командировочними) поїздках, на престижних курортах чи хоч, на крайній випадок, на презентаціях, святах і прийомах, яких розвелося сила-силенна у нашій жебраючій по світах Вітчизні?

В усякому разі, цю, другу, сторону їхньої діяльності ми бачимо повсякчас, бо вона лізе в очі зухвало і безкарно. А за решту — якою б скромною і непомітною та службово-обов’язкова решта не була — ми безнастанно дякуємо. Принижено. Запобігливо. Не як за належне — як за подароване, випрошене, видякуване. Не пам’ятаючи, що це ми дали їм право ставити підпис, давати згоду, вирішувати. Не усвідомлюючи, що це ми утримуємо їх — своєю працею, податками, хабарями, врешті-решт. Не розуміючи досі, що це ми найняли їх на роботу, і вони зобов’язані нам за це дякувати — працею, кваліфікованою і самовідданою, на благо народу і для добробуту держави.

Якщо ми цього не збагнемо — то вже в наступний ювілей незалежності (а ним можуть оголосити навіть 15-річчя державності) кластимемо квіти до прижиттєвих погрудь.