ОСТРІВ АМАЗОНОК

Межа століть, що змінилися, позначила одну дуже важливу інтелектуальну тенденцію: депрофанізацію дискурсів, остаточне прощання з позитивізмом та іншими нащадками епохи Просвітництва, прямими й непрямими.

Так, більшість сучасних наук у пошуках нових сенсів існування звертаються до своїх сакральних «двійників»-прабатьків. Фізиків дедалі більше цікавить магія (не плутати з чаклунством і чорнокнижництвом!), астрономів — астрологія (не плутати з газетним неподобством, що розплодилося останніми роками!), хіміків — алхімія (саме сакральна наука, а не технологія переплавлення брухту на золото), математиків і лінгвістів — піфагорова нумерологія, літературознавців і культурологів — міфологія і метафізика.

Щось подібне переживає сьогодні й географічна наука. Так, сучасна позитивістська географія, якщо її розглядати не як інструментальний «додаток» до політичних і економічних дисциплін, а як форму світогляду, як спосіб описання світу, який відчуваєш, на чимало запитань, що виникають, у принципі не здатна дати відповіді. Позитивістська географія тяжіє до уявлення про повністю однорідну в якісному, онтологічному вимірі поверхню Земної кулі, чим спричинені різні загадкові явища — хоча б той самий Бермудський трикутник, що доводиться чи ігнорувати, чи оголошувати забобоном і фальсифікацією.

Сакральна географія говорить про неоднорідність Землі — про наявність «центру світу», «осі простору», про «сакральні» і «профанні» зони і навіть про «зачаровані місця». Симптоматичним видається і відроджений в останні роки інтерес до геополітики — проміжної між політичною та сакральною географією галуззю пізнання, а також нові наукові синтези у формі геоекономіки, «метафізичного краєзнавства» й цілком постмодерністською теорією географічних образів Дмитра Замятіна.

Книжка московської дослідниці Тетяни Фадєєвої «Крым в сакральном пространстве» присвячена дослідженню сакральної географії півострова і є чудовим прикладом «метафізичного краєзнавства» (саме в номінації «Краєзнавство» вона була визнана кращою книжкою 2000 року «Независимой газетой»). Автор свідомо ставить перед собою завдання за допомогою різноманітних аспектів сакрального знання дати свій варіант реконструкції картини світу. Попри величезну кількість досліджень про Крим, дана робота, безсумнівно, є новаторською — звідси її деяка мозаїчність і несистемність (утім, автор запрошує зацікавлених читачів до самостійного пошуку в позначеному напрямі).

Кримські «потаємні» визначні пам’ятки (а Тетяна Фадєєва є також знавцем Кримських гір, печер і автором пам’ятної, виданої ще 1970-го, а перевиданої 1998-го року в Сімферополі книжки «Тайны горного Крыма») дуже схожі, приміром, на англійський «Стоунхендж» — святилище «висячих каменів». Схожість не випадкова й не хаотична: в їх основі — цілісні уявлення про організацію священного простору, чимало «римується» із кельтською системою сакральних знань (мабуть, давня Таврида була частиною кельтського цивілізаційного ареалу).

Одним із підтверджень такої гіпотези є виявлене на стінах кримських печер штрихування, схоже на спіралеподібне розташування насіння «сонячної квітки». Соняшники, цей символ України й основа її сільськогосподарської контрабанди, — алхімічні рослини, адже вони повертаються слідом за сонцем і символізують «духовне золото» алхіміків.

Через насиченість різноманітними культурними традиціями й перебування в складі різних імперій Крим зазвичай називають «перехрестям культур» — недарма він лежить на відомому сакральній географії так званому Александрійському меридіані, по якому імпульси з Давнього Єгипту й Палестини передавалися в Київську Русь, а пізніше — й Московське царство. Саме кримський Херсонес — Севастополь має відношення до винайдення св. рівноапостольним Кирилом слов’янської азбуки («обрете ж тоу евангелие и псалтырь роуськыми письмены писано»), саме тут хрестили св. рівноапостольного князя Володимира, саме звідси поширився по Русі культ св. Клімента Римського, саме кримські, а також Каппадокійські печерні монастирі стали прообразом Києво-Печерської лаври, Антонієвих печер під Черніговом і печер Святогорського монастиря на Сіверському Дінці (у нинішній Донецькій області).

Проте найцікавіша тема книжки — це виявлення метафізичної природи кримського простору. І тут Тетяна Фадєєва доходить до цілком несподіваного висновку. Виявляється, Крим просто пронизаний знаками жіночого домінування — матріархату й фемінократії. Звідси й постаті місцевого культового поклоніння: Діва-войовниця — базиліса Херсонеса, «велика мати богів» Кібела, Артеміда, жриця Артеміди Іфігенія (яка «у Тавриді»), Цар-Дівиця, Біла богиня, Прекрасна Дама, Незнайомка російських символістів.

Простір Криму позначається не інакше, як «острів жінок», «країна амазонок», «місто дів», «царство жінок-воїнів». Сама Тетяна Фадєєва в «жіночій» посвяті Криму бачить лише позитивні сторони (утім, хіба можна чекати іншого підходу від автора-жінки?) — тому, із її точки зору, не жахлива Кібела, чиє ім’я навіть боялися вимовляти, а Софія, Премудрість Божа — ось символічний код Тавриди. Не випадково ж, на думку автора, більшість православних храмів на Русі присвячені саме Богородиці.

Крим наповнений стародавніми фортецями, які одночасно були й святилищами — місцем здійснення жіночих містерій. Таврида, як відомо, називалася «країною сорока фортець», «країною сорока вершин», «країною храму Діви». Адже сорок — потаємне число Софії, жіночого початку, Місячної богині, це числовий образ Універсума, який існує саме як еманація «Вічної жіночності». Немає потреби уточнювати, наскільки згубною для будь-якої цивілізації є інверсія, у результаті якої жіночий початок починає домінувати над чоловічим (на символічному рівні — це домінування Місяця над Сонцем). Витоки кризи «сучасного світу» в епоху «Калі-Юга» (чи по Гесіоду — «Залізний Вік»), що позначається ім’ям ще однієї кривавої чорної богині — індійської Калі, можна розглядати водночас як тенденцію до онтологічної деієрархізації, до тотального оскоплення, до загальносвітової фемінократії.

Істориків завжди хвилювало питання: чому Крим, що лежить на перетині цивілізацій, у доступні для огляду історичні часи завжди був не генератором культурних імпульсів, а сприймальним середовищем, не центром якоїсь держави (не рахуючи Кримського ханства — провінційного васала Оттоманської Порти), а околицею? Не формотворним сонячним початком, а місячним — підпорядкованим і залежним? Можливо, книжка Тетяни Фадєєвої дає ключ до розгадки: про яку державність у традиційно-сакральному значенні слова (а держава, як відомо, споконвічно утворюється з чоловічого союзу), про який вертикально-ієрархічний і вольовий дискурс може йтися щодо Криму, якщо в ньому з доісторичних часів безроздільно панує жіноча стихія? Який на символічному рівні сам є чи то прекрасним образом Софії, Премудрості Божої, чи то гримасою кровожерної Кібели, що загалом не надто й важливо.

Крим убиває будь-яку державність — в одному лише двадцятому столітті це відбувалося двічі: із Російською імперією, що витікала в еміграцію від Графської пристані Севастополя, і з Радянським Союзом, розвал якого був визначений у Форосі.

Втім, хіба не так обходилися з чоловіками амазонки?