ОСІННІЙ МАРАФОН «КИЇВ-МУЗИК-ФЕСТУ»

На другому десятку років свого існування наш головний міжнародний музичний фестиваль успішно стартував тиждень тому. Схоже, він входить у зону стабільності. Проте все ще побоюємося називати його традиційним. Якщо немає нічого постійнішого, ніж тимчасове, то в наш нестабільний час швидше діє інша закономірність. Тому в тому факті, що фестиваль відкривається в Києві вже вдванадцяте, усе ще відчувається елемент дива. Головний його творець, який породив таку чудову ідею і поклав чимало сил на її втілення в життя, композитор Іван Карабиць і цього разу виявився на висоті. Фестивальні програми вийшли насиченими подіями, у них розгорнута вражаюча панорама творів різних жанрів і стилів, які представляють музичну продукцію ледь народженого нового століття і багатого на плоди століття минулого.

Знаменно, що перший фестивальний день розпочався презентацією збірника наукових статей «Українська тема у світовій культурі». Його упорядник Маріанна Копиця на минулому фестивалі організувала представницьку міжнародну конференцію під такою самою назвою. Її учасники згодом переробили свої виступи на серйозні наукові дослідження, що й увійшли до збірника. Схоже, що зовсім не вузько зрозуміла українська тема превалюватиме й на нинішньому фестивалі. Українські музиканти лідирують у ньому не лише як хазяї. Вже перші концерти продемонстрували високий ступінь зрілості нашої музичної культури. Сьогодні в ній подолано штучно створений розрив з багатовіковими традиціями, які виникли внаслідок ідеологічних установок на боротьбу з релігією і заборони на створення і виконання церковної музики. Неділя в Києво-Печерський лаврі й «Хорова симфонія» у Михайлівському Золотоверхому монастирі склали немов фестиваль у фестивалі. Це був урочистий парад наших хорових колективів, церковних і світських. Змінюючи один одного, вони виступали на відкритому повітрі й усередині двох величних, нещодавно відтворених соборів, при цьому виконували, поряд із середньовічною і барочною православною музикою, духовними творами відомих майстрів минулих століть, твори на канонічні сакральні тексти сучасних українських композиторів. Інтерес до цієї сфери творчості зовсім не зводиться до наслідування моди. Композитори відчувають внутрішню потребу прилучитися до чистих, незакаламучених джерел нашої духовної самобутності, до того прошарку культури, в якому українська ментальність реалізує себе найглибше і найширше, у поєднанні з вищими цінностями буття і з духовним досвідом усього людства.

У розписах і фресках, в іконах і сяючих золотом іконостасах, у повсталих із руїн і небуття будівлях соборів, у звуках музики, які наповнюють простір храмів і винесені прямо на сходи й площадки перед будинками, ми споглядаємо відроджувану Красу. Її виганяли з наших сердець і нині виганяють оглушливим гуркотом агресивно-войовничої цивілізації. Проте їй і лише їй призначено врятувати наш світ, що йде до загибелі. Хорові концерти недільного фестивального дня наочно продемонстрували закладену в ідеї Божественної Краси об’єднуючу силу. Вона спроможна злити воєдино індивідуальну й колективну творчу енергію, зламати бар’єри між людиною та природою, між минулим і нинішнім, сакральним і профанним. Колись творчість майстрів церковного мистецтва було анонімною. Тепер канонічність, нерозривно пов’язана з цим видом творчості, хоча й не позбавляє творів авторства, та відводить авторській ініціативі зовсім іншу роль. Це можна було відчути й за тією музикою, що пролунала. У ній так чи інакше відновлюється розірваний зв’язок часів. Богдана Фільц, Віктор Степурко, Леся Дичко, Володимир Зубицький, Юрій Іщенко, Володимир Губа, Лариса Донник, Михайло Шух — усі разом вони немов склали новий союз українських давидсбюндлерів, послідовників давнього псалмоспіву, готових трудитися на славу Господа, як трудилися на цій ниві всі їх знамениті та безвісні попередники.

Орієнтація на цінності, непідвладні часу, відчувалася в програмах симфонічного та камерного концертів, якими відкривався фестиваль. У першому з них було подолано номенклатурну тенденційність добору імен, які дісталася в спадщину від соціалістичного минулого. Всупереч міцно укоріненому києвоцентризму фестиваль відкривався творами корифеїв харківської композиторської школи Дмитра Клебанова й Валентина Борисова. Школа ця не була однорідною, хоча в цілому формувалася як альтернатива київській. Клебанов і Борисов і як педагоги-вихователі, і як творчі індивідуальності за життя представляли дві різноманітні, у чомусь суперечливі, тенденції всередині композиторської когорти харків’ян. Час ці розбіжності в чомусь згладив, хоча враження від їхньої музики, яка давно не звучала на столичних площадках, усе ж залишилися різними. Якщо «Дивертисмент» Борисова свого часу сприймався як нове слово у творчості навченого досвідом майстра, сьогодні вже якоюсь мірою потьмянів, особливо у святковому фестивальному контексті, то Чотири прелюдії та фуги для оркестру Клебанова, навпаки, пролунали дуже яскраво й свіжо. В них композитор розкрився з найсильнішого боку свого таланту як чудовий майстер оркестру, симфоніст, знавець поліфонії, до того ж справжній професіонал високого класу. Чотири контрастних за настроєм частини з’єдналися в цілісний цикл, в якому складна поліфонічна техніка використовується з віртуозною майстерністю й абсолютною творчою свободою. У характері образів можна було розчути родослівну Клебанова, що йде від живої бурливої атмосфери мистецтва 20-х років. Лірика та поглиблений драматизм непарних частин ефектно контрастували з гумористичною другою прелюдією та фугою, де хвацько пролунала майже дослівно процитована жартівлива українська пісня «Глибока криниця», і з віртуозним фіналом у дусі жартівливо-гротескного скерцо. Відчувалася близькість до балетної та театральної музики молодого Шостаковича і до балетних сторінок самого Клебанова, якому найбільшу популярність колись принесли його балети на сучасні теми «Лелеченя» і «Світлана».

Ретроспективна частина програми склала увертюру-зачин до другого відділення, в якому з нетерпінням очікувалася прем’єра Концерту № 3 для скрипки з оркестром Мирослава Скорика. Концерт присвячений його першому виконавцю, українському скрипалю, який живе в США, Юрію Харенку. Присвята цілком обгрунтована не лише високими якостями музиканта, а й характером твору. Скрипка відіграє в цьому одночастинному драматичному монолозі лідируючу роль. Її самотнім голосом — напруженим міркуванням, немов зверненим до власної душі, відкривається твір. Їй належить ініціатива зміни образів, раптових розривів, руху до трагічної кульмінації на кшталт траурного ходу. Стислий за формою концерт сприймається як цілісний глибокий твір, звернений до головних питань буття, до теми життя та смерті, до філософських міркувань про сенс людського існування. Добре відчули характер музики й у взаємодії із солістом вибудували її динамічний план диригент Микола Дядюра і керований ним симфонічний оркестр Національної філармонії України.

Програма першого симфонічного вечора ефектно завершилася другою сюїтою з «Дафніса й Хлої» — сповненого звукових розкошів античного балету Моріса Равеля. Фінал захоплено сприйнятого публікою твору оркестру й диригенту навіть довелося грати на біс. Проте, на мій погляд, Равель був більше схожий у Дядюри на Стравінського і Прокоф’єва епохи скіфів, ніж на рафінованого француза, який купається в імпресіоністичних тонкощах. Зовнішня сила та напруга явно превалювали над заворожуючою магією звучання, такою характерною для даного твору.

Продуману й змістовну програму запропонувала слухачам другого фестивального вечора «Київська камерата». Цей ансамбль солістів по праву отримав статус національного. Як жодний інший колектив, «Камерата» та її беззмінний керівник Валерій Матюхін ведуть репертуарну політику, спрямовану на підтримку всього найкращого і найталановитішого, на що багата сучасна українська музика. Вони грають цю музику не через нав’язаний ззовні обов’язок, а справді через глибоку внутрішню потребу. Такий підхід позначається й на виборі програм, і на якості виконання. Цього разу концерт був побудований так, щоб слово «камерний», яке було присутнє в назві творів і визначило їх виконавчий склад, мало значення якоїсь наскрізної ідеї. Воно означало зануреність в себе, у тишу викоханого Творцем природного світу — подихи землі, шелест і сплески, коливання вітру, який розгойдує високу гілку, пісні, які в передранковій прохолоді наспівують пробуджені від сну польові трави… Був у цій музиці зовсім не схожий один на одного авторів і напружений прорив із виру часу у позачасову вічність, із суєти — у несуєтність. Мимоволі згадувалися програмні образи Третьої симфонії Малера — що розповіли квіти, що розповіли звірі, «Три ангели співали», «Райське життя». Віталій Губаренко в 4- й камерній симфонії для віолончелі та струнного оркестру, Ігор Щербаков у «Покаяному вірші» і «Dreаmstring», Валентин Сильвестров у «Гімні 2001 року», Євген Станкович у Камерній симфонії №9 для фортепіано і дванадцяти струнних, Володимир Загорцев у Камерному концерті №6 для флейти, фортепіано та струнних (фестивальна прем’єра) — кожний по-своєму намагався знайти свій шлях до Краси, до тієї небесної Музики, існування якої єдино виправдує недосконалу музику земну.

Камерний концерт під управлінням Валерія Матюхіна показав можливість сприймати твори українських авторів поза їхньою прив’язаністю до контексту. Це не була ні демонстрація досягнутого, ні виставка нової продукції, у цьому концерті не було нічого, що мало б характер ангажованості. Це була просто музика, яку хотілося слухати, забувши про оголошені дати й біографії авторів.