ОРГАН, ЯКИМ ЛЮБЛЯТЬ

Востаннє я зловив себе на цьому, здається, навесні.

Крім неминучого пробудження природи, цьогорічна весна принесла нам давно анонсовану війну в Іраку. Котрогось вечора я майже бездумно перемикав канали телевізії — на щастя, в тому бранденбурзькому гніздовищі мандрівних поетів їх було не настільки багато, щоб остаточно поїхати глуздом — усього лише з двадцять. На MTV показували новий кліп Мадонни, American Life, я трапив саме на початок і більше не перемикав — не тому, що аж надто люблю Мадонну, а тому що на її тлі змінювались один по одному державні прапори країн світу. Спершу я вирішив, що це будуть виключно прапори держав, які ввійшли до антиіракської коаліції, але поява серед них німецького, французького і, звісно — куди без нього? — російського засвідчила більш
об’єднавчий підхід. Упродовж подальших трьох з половиною хвилин відеокліпа я напружено стежив за прапорами. Це було сильніше за мене — я дуже хотів побачити серед них український, і нічого з цим не поробиш. Тож коли врешті, на якісь частки секунди, тло телеекрану за Мадонниною спиною недвозначно блимнуло синьою та жовтою горизонтальними смугами (так, не румунський, не колумбійський, не венесуельський і не барбадоський, а наш!), я відітхнув із полегкістю: є. Ми є і з нами Мадонна!

Це був перший і вельми втішний висновок. Наступний за ним був значно невтішніший — виявляється, я все-таки патріот. Моя особиста свобода детермінована досить стійким узалежненням, від якого немає жодної терапії.

Дивно, але при цьому я страшенно не люблю ані самого цього слова — «патріотизм», ані будь-яких похідних від нього, воліючи вживати їх винятково у саркастичній чи комічній тональності. Натомість мені досі подобається така собі старовинна (чи не марксівська?) дефініція патріотизму як «останнього притулку негідників». Я далеко не певен, чи це справді був Маркс і чи я справді правильно його розумію. Бо я розумію це так, що кожен негідник, передусім негідник політичний, вдається до патріотизму як до нібито найвищого прояву моральності з тим, щоб замаскувати її, цієї моральності, цілковиту відсутність.

Я не люблю патріотичних пісень, віршів і маршів — це засіло в мені з радянських часів, коли такого добра було хоч прірву гати, а я з усіх можливих патріотизмів найбільше не любив саме радянського з його патріотичним вихованням. І особливо я ненавидів його у війську, де мене змушували співати саме тоді, коли я ледве волочив ноги. При цьому я й досі не знаю, як повівся б у випадку справжньої війни, про абсолютну неминучість якої (з американцями? китайцями? моджахедами?) нам щодня товкмачили комісари: загинув би в першому ж бою, здався би в полон чи дезертирував. На мій погляд, саме останнє вимагало б найбільшої мужності — ховатися в осінніх холодніючих лісах, ночувати в сіні, випрошувати воду і хліб у підозріливих і щомиті готових донести на мене селян... У будь-якому випадку це була б не моя війна і не про мій патріотизм у ній би йшлося.

І все ж, як бути з ним сьогодні — де його, цей патріотизм, розташувати, де йому місце на понятійній мапі світу? Чи це справді щось таке, що знаходиться на протилежному боці від космополітизму? І що таке ця patria, і хто насправді наш Pater? Тут, безумовно, оголюється в усій красі цілий ланцюг спокус — прирівняти патріотизм до націоналізму, а той у свою чергу до нацизму, расизму, сексизму.

Крім того, ці виклики сучасності: ця вкотре молода європейська ідентичність, що нею останніми роками аж тіпає від наповнення новими змістами й відчуттями. Що вона таке — новий різновид патріотизму («ми — європейці, Європа — наш спільний дім») чи, навпаки, його заперечення — те, що виростає понад етнічне, національне, родове, статеве, те, що все на світі глобалізує, універсалізує, уніфікує, нівелює? Але що таке насправді цей антипод, цей антипатріотизм — чи не патріотизм, власне, в його найщирішому вигляді? І чого в ньому більше — прагматичного? ірраціонального? Чи це не він диктує потребу відокремитися й відмежуватися? Я маю на увазі, наприклад, ці новозведені стіни, вкриті ще свіжою фарбою таки захисного кольору — там, відразу ж за лінією західного кордону України.

Так от, щодо неї. Що у нас нині діється з патріотизмом? Яких чергових метаморфоз він зазнає, що він може означати?

Бути з владою, позаяк саме вона у своїй риториці найчастіше вдається до цього поняття (і нічого дивного: «останній притулок»)? Бути проти влади, позаяк сама по собі вона «неукраїнська» і всіма своїми діями це поняття лише розмиває та дискредитує? Бути «за Україну в Європі», позаяк з двох лих вибирають менше? Бути «за Україну з Росією», позаяк ця мета є значно реалістичнішою, а отже більш відповідною національним прагненням? Бути «за Україну без європ і росій», позаяк насправді ми самодостатні, наша культура налічує не менше десяти тисяч років, і в нас є свій особливий Шлях Аріїв?

Наш український патріотизм — це така дивна сума і суміш взаємовиключних міфологій. Хоча швидше все-таки технологій. Іноді здається, що нами справді гріх не гратися — адже ми й досі не знайшли своїх відповідей на такі безнадійно застарілі виклики, що їх уже й викликами називати якось незручно. Але чи тільки ми?

За великим рахунком патріотизм аморальний. Його місце хіба що на футбольному стадіоні — там, де цілком виразно й однозначно, на рівні кольору
майок і трусів, видно «наших» і «їхніх», і «наші» обов’язково мусять перемогти, адже вони «хороші» вже виключно тим, що «наші».

Найбільший гріх терористів 11 вересня, мабуть, не в тому, що вони свідомо потягли за собою у смерть тисячі не готових до неї людей, а в тому, що вони пробудили в Америці демона патріотизму. Одним із побічних наслідків цього пробудження, поруч із війною в Іраку, став кліп Мадонни American Life, що так зненацька активізував у мені вже, здавалося б, рудиментарний орган, яким люблять батьківщину.