Франик, 31.03.2007

Ну от — повернувся, і саме вчасно! Ми знову на Майдані.

Мені страшенно хочеться стояти там, серед тих, за офіційною версією МВС, «15 — 20 тисяч», яких насправді разів удесятеро більше. У мене гора невідкладних справ, я мушу писати відразу кілька термінових текстів, і для цього мені слід перш за все заспокоїтися й почати думати «про вічне», а я не відходжу від телевізора, і всього мене переповнює цілком щасливе відчуття — нічого не втрачено, ми є. Ми знову там, де й повинні бути, — у центрі боротьби за свободу і власну гідність. Зрештою, і «свобода», і «гідність» — це лише різні назви чогось одного.

Владі час — як би це висловитися доступними їй словами, щоб вона краще зрозуміла? — їй давно час «зав’язувати» зі спробами власних мітингів «на підтримку». Вони й раніше оберталися для неї переважно всілякими конфузами й наколотими апельсинами — не той клас у промовців, не ті обличчя (перепрошую, не обличчя — щось інше), а також відсутність інтелекту й харизми плюс цинізм ненаситного вовка, що так і вилазить з-під на халяву пошитої овечої шкури «об’єднувачів країни». Все це видно аж надто добре і неозброєним оком, а озброєним телевізійною технікою — у стонадцять разів виразніше. Їхні американські специ (якщо такі справді були) виявилися пройдисвітами — вони так і не навчили їх ані жестикуляції, ані артикуляції. Можливо, вони, ці шустрі американці, і справді дуже старалися, але матеріал виявився не той, відпрацьований совковий матеріал — частково парткабінетний, частково зонний, в обох випадках генетично нездатний до публічної дії й жахливо безнадійний щодо будь-яких технологічних upgrade’ів (якщо тільки не вважати такими дорогі пластичні операції). Так, мітинги ніколи не були їхньою стихією, і вони їх завжди відверто побоювалися, втираючи нам на кожному кроці через посередництво своїх таких же нехаризматичних рупорів, що «слід не мітингувати, а працювати». Вони й раніше всього цього не любили і, мабуть, знали, чому.

Але цього разу вони мають особливо жалюгідний вигляд. І це не дивно — кому як не їм усвідомлювати, що «нет уже того энтузиазма» і що скільки не замовляй рейтингів, результати виборів будуть для них явно не тими, у яких вони так самовіддано самі себе переконують. Тому вони щосили вдають. Оце вдавання, наче все йде добре і наче в них насправді чудовий настрій, цей дешевий комсомольський запал із його викопним, ще брежнєвським фальцетом і фальшем, це патологічне невміння вільно говорити мовою країни, в якій живеш і якою (о горе нам!) керуєш, ця рабська скутість думок і спазматичність жестів, ці кічово-танцювальні групи на тлі телекартинки, ця попса, що так і звивається в черговому вірнопідданчому екстазі, — ну хіба це не видає їх із усіма тельбухами, хіба це не бестіарій приречених?

Ну так — і врешті «гвоздь програми», прем’єр. Він кланяється присутнім на площі прихильникам із граційністю «русского баріна», що схиляється перед власними кріпаками. Браво!

Владо, ніколи більше не виходь на свої псевдомайдани, — це розвінчує тебе остаточно. Ти здатна лише мавпувати, але це в тебе виходить по-мавп’ячому.

А тим часом великий Майдан залишився самим собою — красивим і щирим. Я не про людей на сцені — хоч і вони цього разу заслуговують на повагу вже бодай тому, що знову вийшли на неї разом і одночасно, долаючи свої егоїзми і — дай Боже! — вибачаючи одне одному. Але я про «людей натовпу» — телекамера ловить їхні обличчя, вони страшенно різні, проте всі страшенно гарні, молоді, і старі, і всякі. Це вже вдруге Майдан дає нам змогу пережити якийсь абсолютний феномен: ось наче стоїть «натовп», «масовка» — понад сто тисяч «людей юрби», а насправді юрби немає — кожен є собою, індивідуумом, єдиним і неповторним громадянином своєї єдиної і неповторної країни. І з ним уже нічого не зробиш, владо.

Я повторюю: вони дуже краси­ві. Я знаю, чому. Вони знову підсвічені надією, що повернулася.

Я знаю, що сьогодні я патетичний. Це виходить само собою, такий уже день — цей перший день Удома.