Опудало Чайки

Днями, проходячи повз театр імені І.Франка, я побачив напис (на паркані), який повідомляв - «Чехов. Чайка. Табаков. Хабенський».

Того вечора, виявилося, «мимо проезжал» орденоносний склад МХТ. З комерційною гастроллю.

Ціновий максимум за один квиток на душу не байдужого до Чехова інтелігента - до 300 євро, якщо парою - всі 600. (Після першого задушевного акту з залу ретирувалося людей зо двісті.)

…Ну от ми й зустрілися, аби поговорити на тему: чужий провал - своїм наука!

Залітна ця «Чайка» має формальну прописку в підвалі. У московському Театрі-студії О. Та­бакова.

Але оскільки «великого» мис­тецтва має бути багато (й скрізь), постійно грають цю річ (із червня 2011-го) на сцені великій, історичній. У Камер­герському - в МХТ імені А.Чехова.

Заглядаю туди (іноді) під час професійних вилазок до Біло­кам’яної. І регулярно (безнадійно) шукаю там чогось «великого». (Мистецтва, напевно?) Яке, якщо й бачиться, то частіше на відстані. Скажімо, з дистанції наших провінційних «осик» (око ж не дуже замилене).

Отож, на мою думку, МХТ, де дають новоспечену «Чайку» (а є в репертуарі й стара - «єфремовська»), за останніх років десять втратив не тільки голосну «А» у первісній радянській абревіатурі (МХАТ: «академічний»)… Тут глобального семантичного переосмислення (в руслі модної нині «неології») зазнала вся культова абревіатура. І сам цей театр (у його нинішньому образі й подобі) я сприймаю як щось єдине й неподільне: Московське Хазяйство Табакова (МХТ).

Це - «неспокійне хазяйство» з безліччю філій і підрозділів. Із «підвалом» на Чистих прудах, з кількома сценами в Камергерсь­кому, з перспективами відкриття нових майданчиків (і навіть навчальних закладів).

Непогане в людей «життя в мистецтві», нам би їхні масштаби.

Головна людина в такому «хазяйстві» (бізнесі) - уславлений «ЗавХоз» (нижче зрозумієте до чого цей образ) і популярний улюбленець публіки з чеширською усмішкою кота Матроскіна.

Коротко кажучи, людина у всьому заповзятлива. З менеджерським натиском, упевненою ходою у високі кабінети, артистичною чарівністю (наповал уб’є всіх підряд - від кремлівського принца до останнього жебрака). Звичайно ж, з незаперечним педагогічним даром запалювача «зірок». І, як я наївно вважав, із необхідною на цій посаді історичною пам’яттю...

Кому, як не йому, побожно пам’ятати: геніальна «Чайка» А.Чехова для «базису» і «надбудови» МХТу (з усіма сакральними наслідками, які звідси випливають) - те саме, що Біблія для православної людини.

А тепер намалюймо собі таку дивовижну картину. Уявімо, буцімто Біблію - перед осклянілим поглядом ревного вірянина - вирішили «обіграти» в рамках телепередачі «Наша Раша» заслужені клоуни РФ Галустян і Свєтлаков…

Перейнялися? Сподіваюся, анафемою нагородили цих боговідступників і хамів посеред храму?

Тоді мені з вами по дорозі! Слідом за вбитою («підло», як в автора) безневинною пташкою «Чайкою».

* * *

Гадаю, не варто уточнювати в деталях, що в «європейській версії» МХТ не передбачається ні російського чаклунського озера, ні садиби Соріна.

Іншої чеховської «реалістичної докладності» не передбачено теж. Люди «завхоза» нас, не питаючись, закинуть в архітектурну подобу «совдепівського» Будинку культури. Шафа, столи, стільці, спеціальні скатертини (начебто щойно закінчилися партзбори).

Для більшої розмитості дивного «хронотопу» заведено хвацьку шарманку з пісень «різних народів». Від Зикіної («Течет река Волга») з хрущовських 60-х - до групи «Ласковый май» («Белые розы») з бандитських 90-х.

В перебігу дії пролунають також «Милая моя…», «Пусть тебе приснится Пальма-де-Майорка» (співає не Шуфутинський, як стверджував дехто, це авторське виконання Ігоря Крутого: наполягаю як освічена «жертва» масової культури).

У такий сценографічний спосіб герої дійства нібито застрягли «між»… Між безчассям совка й новоросійською нерайдужною реальністю.

У пропонованих екстремальних обставинах персонажі раніше поетичного тексту - у підступній «інтерпретації» МХТ (реж. К.Богомолов) - і проявляють себе іноді цікаво, але частіше - неадекватно.

Вони не розмовляють, а верещать або щось бурмочуть собі під ніс (теж не розчути в партері!).

Вони не рухаються, як нормальні люди, а екстатично кривляються ніби душевнохворі (ще, правда, без потреби часто бігають по залу).

То босоніж, то у взутті - вони ж з невідомою метою - вилізають на шафу, на стіл... Там-таки - тупцюють або читають монологи («Люди, львы, орлы и куропатки…»).

Ще ці «нечеховські» перевертні безглуздо заламують руки й часто розсувають ноги - без жодної користі для первісного сюжету кінця XIX століття.

Наприклад, в Ірини Мико­лаївни Аркадіної (після цієї етапної ролі остаточно припиняються давні дискусії обивателів щодо таланту М.Зудіної - «…дарна» вона чи «без…а» акторка) ніяк інакше не виходить порозумітися з Борисом Олексійо­вичем Тригоріним (К.Хабенсь­кий): цій жінці неодмінно потрібна поза «вершниці».

Ніні Зарєчній для більшої демонстрації своєї природної волелюбної натури доведеться добровільно, а не примусово скинути тру­си, потім розправити їх, як крила Чайки (вдалий, до речі, образ для завіси новітнього МХТ - «труси Зарєчної»…). Тим більше що й ця чеховська дівчина похапцем стане у відповідну «позу» пря­мо перед носом Трєплєва. Бо, мабуть, дуже поспішає на інше побачення - «Лошади мои близко!»

Тригорін, сальний цинік і несосвітенний серіальний паскудник, постійно заграє із залом, бо й ідентифікує себе з певним прошарком того ж таки залу - «В этом озере должно быть много рыбы?..».

Трєплєв - у спектаклі - очевидний нікчема і графоман із замашками провінційного «лоха».

Усі іншІ й усе іншЕ - у тому ж дусі: стьобу, вереску, шепоту й крику.

Істотний виняток із загальних правил - лікар Євгеній Сергійович Дорн (О.Табаков). «Завхоз» МХТ і представницт­вує по-хазяйськи. Начебто «доз­воляє собі» грати (особливо не перетруджуючись)…

В іншому, якщо поцілунки - то взасос (або поваливши когось на стіл).

Якщо «трагічне заламування рук», то чиясь п’ятірня обов’яз­ково ковзне між чужих промежин.

Якщо чеховський текст, то - очікуване - «впроброс», такою собі балачкою, поверхово.

Очевидно, щоб за дивовижною сценмовою цих так званих артистів ніхто-ніхто з нашої світської платоспроможної «тусовки» не розчув (і не розпізнав) чогось істотного? Передбаченого, власне, п’єсою «Чайка».

А, втім, навіщо взагалі все це чути й розуміти? Хіба не ясно?

МХТ запустив у політ свою « Чайку-нескучайку» - для розумово відсталих верств населення!

Для тих, кому не дано оцінити ані лірики стилю Зарєчної, ані первозданної «глибини» чаклунського озера Чехова.

Принцип «художність» (у колишніх координатах МХТ) з хазяйським розмахом замінено іншим (варварським) методом - «хамство» (у системі «цінностей» уже новітнього МХТ).

Хамство - у ставленні до автора.

Хамство - у підходах до високої культури і традицій колишнього МХТ.

Хамство - і в ставленні до освіченого глядача, якого свідомо втягують у «кримінальний», антихудожній контекст, який складається зі стьобу, «гегів», кривлянь (можливо, «інакше» вони просто не вміють грати?).

Ця нова «Чайка» з ха­зяйських надр МХТ (яка поверг­ла театральний Київ в естетичний шок) - про посередність, вульгарність і «розкладання», причому виконано це засобами театру, що вже очевидно розкладається...

Здавалося б, якщо в цих людей така фізіологічна відраза до творчості Чехова, до його слів та образів, то ставте й грайте - Прєснякових (з їхніми триповерховими матами).

Це хоча б співвідноситься із заданою «хамською» концеп­цією.

А у випадку з «Чайкою» - подібне - не мотивоване й не співвідносне.

Там (у Чехова) і «тут» (у МХТ його імені) існують різні представники роду людського.

«Ті», колишні, чехівські, не були (і не могли бути) відверто нікчемними, розв’язними, дурними.

Навіть у повсякденній мові тих, колишніх, інша музика й інший осмислений ритм. І «в головах» у них «звучить» не Ігор Крутой, а геній французького красного письменства Гі де Мопассан або великий громадянський поет Росії Некрасов.

«Ті» люди - читаючи, думають, осмислюють. «Ті» - не мародери з перекошеними фізіономіями. Їхні обличчя, душі й долі - окреслені в тексті.

Ось, скажімо, Аркадіна. Ніко­ли в житті вона не могла б скидатися на хтиву привокзальну «толку». Ірина Миколаївна - птах іншого польоту, з іншої «зграї». Вона напам’ять читає Некрасова. Хворими опікується «як ангел». Вона у ночвах миє дітей пралі. Причому не хвалиться своїми благодіяннями. І не з «борделя» вона їхала у провінцію, у Харків, а з престижного імператорського театру. Тому навіть у пунктирі найскладнішого образу проступають силуети великих актрис позаминулого століття - Лешковської, Савіної, Єрмолової.

Як же можливо вирішувати цю «партію» - хамськи, низько, буденно? Якщо сам текст стає дибки. Якщо кожна розумна репліка Чехова (не кажучи про підтексти) пручається в цьому спектаклі відверто дурному й розв’яз­ному «трактуванню». Язик тут не повернеться сказати - «режисурі». Оскільки це й не режисура зовсім, а невраховане нагромадження дурниць на основі шедевра.

Або ж просто - «сервірування» (як зауважив з іншого приводу нинішній «ідеолог» МХТ А.Смєлянський).

Такий спектакль справді виглядає з боку як «сервірування» репертуарного стола для окремих «медійних» осіб. Для Адмірала з «Адмірала», для Матроскіна з «Простоквашино». Деякі дурні ладні викинути 300 євро, аби побачити цих людей із телевізора - «наживо».

Отже, чого бажаєте на «друге»? Чехова? Зголодніли? «Ку­шать подано»! «Чайка» у вульгарному соусі…

* * *

Втім, системніша проблема криється не в меню, а в замовникові.

В улюбленцеві публіки - «завхозі».

Як же так виходить, що дуже досвідчена людина й прекрасний актор, який раніше чудово грав у досконалих спектаклях-оригіналах режисерів О.Єфремова, Г.Волчек, нині так нерозважливо відкриває історичну завісу (з чайкою) перед бездарною, демагогічною і пихатою «позірністю»?

Загадка природи й часу…

«Загадка», мабуть, іще й у тому, що провал «Чайки» в імператорській Олександринці в жовтні 1896 року ніби провістив народження МХТ - з тією ж таки «Чайкою».

А тепер - що (?) знову «загадка»: провал у «Табакерці» віщує художню смерть чоловічого МХТ - і знову той самий птах?..

«Розгадки» можуть знайтися лише у профілі широкої спеціалізації «завхоза».

За принципом - «у хазяйстві все згодиться!» - активна людина-підприємець поєднує «непоєднуване».

Усього з надлишком знайдеш у його багатому репертуарному «хазяйстві». Постановки-невдачі «за мотивами» західних класиків (Діккенса, Бомарше, Мольєра). «Капусник» на основі Островсь­кого («Лес»). Жвавий бульварний ухил (першопрочитання «великого» Р.Куні). Геніальна Ольга Яковлєва в постановках Шапіро. Збірна команда артистів-«мен­тів» (депортованих у МХТ з усіх театрів і серіалів). Брати Прєсня­кови у всій простодушній красі нашого життя. Героїня Горького у виконанні естрадної артистки, яка поза театром до печії рекламує засіб для чищення унітаза. Успішна нова російська проза (Шишкін та інші). Потрібна проза з-під золотого пера популярного кремлівського кардинала В.Суркова (спектаклю «Около­Ноля» я поки що не бачив, тому й не стверджую, чого там більше: творчості чи холуйства?).

…Поміж такого строкатого виробничого «реманенту» (в руках «завхоза») зовсім не дивне ширяння хамської «Чайки» з перебитим крилом.

Це в Додіна, у Фоменка або в Тумінаса такому «хамству» на сцені ніяк неможливо «ширяти в небесах». Оскільки ці люди зай­няті сценічним стилем, мистецтвом, пошуком сенсу (а не піар-кампаніями, щоб бути «у струмені»).

А тут прийшла людина. Сказала, що зробить «новий європейський театр» на основі «старого» Чехова (начебто «у струмені!»).

…І на перегляді не «струмінь» б’є по голові, а лізе в очі секонд-хенд («Товари з Європи»), затребуваний на сценічному Заході ще в позапозаминулих сезонах.

Окремий момент - чому таке затребувано - у них і в нас?

Напевно, первісний психологічний реалістичний театр уже остаточно «замордували» стьобом, зруйнувавши його дощенту, і попросту - вибору немає… Пам’ятаю, як журився на цю тему видатний український режисер Сергій Данченко: «…якщо в мистецтві візьме гору логіка тотального знищення, тоді… загине все…»). Дочекалися…

Очевидно: жодних сил і здібностей деяким знаним уже бракує для справжнього (повнозвучного, людського) театру. Усі «сили» - на серіали!

Тим більше що на театрі - у вільний від «мила» час - дехто, як і раніше, зайнятий небезпечною спецоперацією… Принизити (автора), вбити (п’єсу), випатрати (зміст). І згодом перетворити цей «трупик» на порожнє й мертве «опудало».

…Опудало ж простіше зіграти, ніж людину? Про опудало легше поставити, ніж про «життя людського духу»? Для просування в маси «театру опудал» не потрібні ні Товстоногов, ні Еф­рос, ні Станіславський…

Тут потрібен тільки заповзятливий «завхоз».

Тому і на гастрольній «вітрині» - за 300 євро - якнайсвіжіше опудало «Чайки»! А зовсім поруч - опудала таких самих випат­раних жертв: Майстра і Мар­га­ри­ти, Васси Желєзнової, Тар­тюфа, Чичікова, Гурмижської, інших…

Що тут скажеш тому (чи іншому) іноземному різникові (тим більше, з віддаленої дистанції моєї наївної і поки що романтичної театральної провінції)? Тільки одне - «Всіх не перестріляєш!».