ОЛЕКСАНДР МІТТА: «РОЗРАХУНОК РОЗРАХУНКОМ, А КІНО СТВОРЮЄ ІНТУЇЦІЯ...»

Фільм «Тайговий роман» Олександра Мітти отримав на «Кінотаврі» приз Президентської ради, а до цього навесні вісім вечорів телеглядачі, затамувавши подих, стежили за кантиленою трьох любовних історій. І треба сказати, що автору проекту телесеріал—кіно, на думку спеціалістів, перший удався більше. Може бути, тому, що з кіноверсії випали два потужних дуети — Олена Панова—Михайло Єфремов і Рената Літвінова—Андрій Панін. Проте повернення з «тривалої мовчанки» Олександра Мітти потішило більшість глядачів. Адже кожний його фільм — у пам’яті тепер уже поколінь глядачів. Від «Друже мій, Колько» (1961) і «Дзвонять, відчиніть двері» (1965) до «Сказ про те, як цар Петро арапа одружував»(1976) і популярного й сьогодні «Екипажа» (1979). Перед показаним на «Кінотаврі» «Тайговим романом» був фільм «Загублений у Сибіру» (1991).

Наша розмова з режисером — про те, як пройшли ці десять років і про повернення в кіно.

— Олександре Наумовичу, вас люблять і знають ваші картини. І раптом ви надовго зникаєте. Потім з’являєтеся з новою картиною. У цей же час виходить ваша книжка «Між пеклом і раєм». Це і є наше земне життя, наскільки я розумію?

— Так, це книга про те, як витягти весь потенціал з драматичних ситуацій. Для Росії це вельми актуально, тому що дуже багато фільмів і сценаріїв, досить людей, що розглядають конфлікти поверхово, а емоційне залучення глядачів дуже залежить від уміння зіштовхувати героїв у цих ситуаціях. По суті, це книга про технологію розвитку конфлікту. Вона набула популярності не тільки в професіоналів, але й у любителів кіно, що хочуть з більшим розумінням дивитися фільми. З кіно я пішов десять років тому, вважаючи, що в нову ситуацію навряд чи впишуся, став викладати. У мене була постійна робота в Німеччині, потім скучив і вирішив трішки познімати. Спочатку хотілося зробити одну картину, а вона вилилася в проект восьмигодинного серіалу. Я виявив, що за цей час став свідоміше працювати. Раніше зйомки завжди були пов’язані з великим стресом, з перевтомою — цього разу працював спокійно і грамотно. Так що думаю ще попрацювати в кіно.

— Можна поцікавитися майбутніми проектами?

— Так, звісно. Це великий фільм про загибель і відродження величезного металургійного заводу в Росії. Аналогів того, що відбувається в нас у країні немає ніде у світі. Заводи будувалися майже на рівному місці, біля заводу виростало місто. Це називалося — містоутворюючі підприємства, тобто завод — це місто. Завод умирає — місто вмирає. Оскільки економіка була плановою, ніхто не дозволяв таким заводам, навіть збитковим, гинути. Їх було безліч. Як тільки пішли перетворення, ці заводи, природно, померли. Міста перетворилися в живі склепи, і хто не зміг утекти, тільки що з голоду не вмирають. Я знаю міста на Уралі, де з’їдені всі собаки, де діти не знають, що таке шоколадки, які рекламуються щодня по телевізору, тому що ніхто їх не завозить — у людей немає грошей. Вони дивляться на них так, як ми в 50-ті роки дивилися на жувальну гумку. Природно, ці міста — розсадник безнадійності, злочинності, наркоманії. Дуже сумна картина. І от — величезний завод, що якось пережив трудності, стоїть перед дилемою: загинути або вижити. Потенційний майбутній власник може купити його дуже дешево, всі сподіваються, що він буде його модернізувати. Але часті випадки, коли купують, зупиняють виробництво й усе женуть на брухт. Це їхній заробіток — перегнати составами до Прибалтики і звідти брухт продати. І от люди намагаються якось відстояти себе. Усе виглядає як захист заводу, насправді це захист життя. І потім ситуація: люди, як раби, як худоба, переходять з одних рук в інші — людина купує завод, на ньому 5 тисяч працюючих, вона може їм дати життя, а може — смерть. На таку людину і дивляться, як на Бога. От така дивна середньовічна ситуація в сьогоднішній Росії здалася дуже плідною для дослідження характерів... Сценаристи — Зоя Кудря і Юлія Латиніна. За основу взято сенсаційний роман Юлії Латиніної «Полювання на ізюбра». Роман про технологію злодійства, про те, як усі від малого до старого, від бандитів до губернаторів розкрадають, розтаскують бюджетні гроші та маніпулюють власністю шляхом обрання, примусу... Загалом, злодійство в Росії стало нормою, навіть не нормою, а основою життя. Це найбільша в історії людства злодійська держава. Але я роблю зовсім не аналіз злодійства, а майже легенду про те, як люди все-таки можуть згуртуватися і перемогти.

— І як завжди у вас яскраві характери?

— Так, насправді моя мета — розкрити характери в таких от типових ситуаціях і показати крайнощі, до яких може дійти людина, — і підлості, і героїзму.

— Це знову буде подвійний проект: телевізійний і кіно?

— На жаль, змушений це робити, тому що єдиний покупець у Росії — телебачення. Вони дають гроші. Але їх цікавить тільки серіал. Таким чином, я беру гроші на серіал і в ці рамки вписую картину, потім шукаю інші гроші на завершення проекту. Можу обійтися без приватних грошей, а тільки використовую гроші каналів і держави.

— Чому ж вас навчив цей перший телекінопроект?

— Так, навчив, навчив! Я вважав себе вже «розраховувачем» високої кваліфікації, можу побудувати проект та ідеально його реалізувати. Поки викладав у Німеччині, напевно, півтори сотні таких проектів провів. Але, знаєте, коли чуже оперуєш, усе нормально, а коли на тобі ріжуть, якось трішечки складніше виходить. Для мене несподіванкою було те, що я як дитина почав бігати за яскравими іграшками, що навколо мене були розкидані, намагався їх затягнути до проекту. Але все-таки ми серіал зробили дуже щільно, чітко, за світловим графіком — день у день, година до години, я був задоволений собою. Але коли став з серіалу робити кіно, виявилося, що це непросто, тому що мова кіно зовсім інша. У серіалі мова словесна, вербальна, у кіно — індивідуальних образів, і енергія кінематографічна зовсім інша. Боротьба з серіалом відняла багато часу, і я вже думав, що провалився з фільмом, але якось виплив, вийшла досить емоційна картина. Тепер здобув досвіду, буду чіткіше, жорсткіше відокремлювати все це від самого початку.

— А от коли «відпадають» цілі лінії, це не прикро?

— Почнеш шкодувати — загинеш. Просто в серіалі була одна ідея — ідея жінки в коханні, три жінки, що по-різному через любов вирішують свої життєві проблеми і стають міцно ногами на землю, а в центрі фільму один характер — буцімто злодія (насправді навіть незрозуміло, злодій він чи ні), який грає Гуськов. Фільм про те, як звір у людині перемагає людину. Не так послідовно і яскраво, як це зроблено в картині Джека Ніколсона, але досить чітко. І ця роль, цей характер, як на мене, зацікавив дуже багатьох. У всякому разі, Гуськов одержує компліменти з усіх боків.

— Ви завжди дуже чітко вибирали акторів на ролі й багатьом дали дорогу в життя, у кіно. Чи збираєтеся запрошувати когось повторно в наступний проект?

— Ну так, я з Гуськовим збираюся продовжувати. Крім того, що я режисер, а він актор, ми ще з ним і партнери. Не люблю цю роботу, але треба нею займатися — я і продюсирую свої картини. Почав працювати з продюсером, у якого була репутація, досить швидко зрозумів, що він просто краде. Ця ситуація в Росії, на жаль, і кіно не обминула. Люди замість того, щоб робити картину і вкладати все до останнього рубля в якість фільму, заробляють на власному бюджеті, роблять фільм гірше, тому що це практично єдиний засіб заробітку. При завершенні картини всі права йдуть від тебе. Ти не можеш, як в усьому цивілізованому світі, зробити гарне кіно, а потім багато років використанням прав повертати гроші. Працюю як наймана людина: канал дає гроші, а потім забирає всі права. А кіноверсія — наша, ми все ділимо навпіл. Але кіно в Росії маленькі гроші збирає. Наприклад, серіал подивилося 70 мільйонів — це гарне число. І рейтинг був високий. Але відразу з’явилися піратські касети. Я, наприклад, хотів послати картину до Америки, а мені кажуть, що фільм уже подивилися. Виходить, знову не можемо ніякого прибутку одержати. Кінофільм же дивиться набагато менша кількість глядачів — 50—70 тисяч. Як ви розумієте, копійчаний прибуток. Але оскільки люди ми небагаті, то й цьому раді.

— Зі зробленого вами є «улюбленці»?

— У принципі, вони всі улюблені. З іншого боку, завершуючи кожну картину, мучився — щось не вийшло. Як на мене, цей природний стан для художника, на сто відсотків фантазія ніколи не реалізується. Навіть такий геній, як Ейзенштейн, говорив, що в нього реалізується лише 30% задумів. І все-таки більше інших ціную «Дзвонять, відчиніть двері!» і «Гори, гори, моя зоря...» Тоді я працював інтуїтивно, не розуміючи ні себе, ні правил драматургії, зараз усе відбувається свідоміше, а таких яскравих успіхів немає. Знаєте, розрахунок розрахунком, а картину робить інтуїція — сумний досвід, до якого я прийшов. Уже так прорахував «Тайговий роман», щоб він не був схожий на серіал, а бачу там і тут стирчать «ірреальні вуха».

— Незважаючи на те що основний персонаж «Романа» Гуськов, це жіноча картина, яких раніше ви ніколи не робили, чому?

— Просто я озирнувся назад і подумав — скільки всього наробив, а справжньої картини «про любов» немає. Сумно стало і зробив відразу три; адже серіал, по суті, — три фільми з трьома героїнями. І далі збираюся так само працювати, тому що в Росії першокласні акторки. Жінка беззахисна, ранима, емоційна, і вона — найкращий партнер для режисера. Дуже багато першокласних акторок не мають ролей, гідних свого таланту. Хочу хоч трохи це заповнити.

— Будете відкривати нові імена чи кличете «стару гвардію», що з вами вже працювала?

— Не роблю принципової різниці, люблю працювати з акторами, що вже мають репутацію. З іншого боку, багато талановитих молодих акторок, яким необхідно дати шанс. Не по-господарськи впиратися в три-чотири прізвища. В «Екіпажі», наприклад, стала популярною акторкою Олександра Яковлєва. Вже було затверджено на цю роль талановиту акторку, коли я побачив у коридорі «Мосфільма» довгу здоровулю, що ридає, як дитина, — не затвердили на роль. Її емоційність мене вразила, вирішив спробувати на роль — і через дві години її вже було затверджено. І дуже добре зіграла! Лєну Проклову в кіно я привів у одинадцять років, Леонід Філатов став кінозіркою після «Экипажа», будучи вже досвідченим театральним актором, якого любив глядач. Але понад все пишаюся, що акторкою в моєму кіно стала Рената Літвінова — культова фігура, яку переставляли, як ляльку, використовуючи образ, що вона сама собі придумала.

— Ви багато експериментували в кіно, були «першопрохідником» багатьох спецефектів. Чи цікаво це нині, яким, на ваш погляд, буде кіно ХХI століття?

— Кіно буде розвиватися. Воно ні померти не може, ні стабілізуватися, оскільки дуже бурхливо розвиваються всілякі комунікативні зв’язки. Кабель зі скловолокна може доставити тобі додому біля двох тисяч програм — вибирай. Природно, це викликає новий сплеск активності. Чим більше життєвих осередків, тим більше завулків, куди може проникнути кіно. Люди хочуть візуальних історій.

— Ви багато працюєте з молодими кінематографістами. Яке воно сьогодні — молоде кіно?

— Не те щоб я дивився безнадійно на нове покоління, але людей з радикально свіжими ідеями щось не бачу, чесно кажучи. Багато ж ідей безперспективні та руйнівні. Проте все одно кіно в руках молодих, свіжі ідеї народжує тільки нова енергія. У Росії цього немає, а в Німеччині починається новий розквіт кіно: цікаві хлопці, дуже кваліфіковані, розумні, без провінційного протистояння американському кіно. Років десять тому було дуже модно протиставляти європейську й американську кінопродукцію. На мою думку, це маячня. Американське кіно інтернаціональніше, його дивиться цілий світ, воно глибше освоює тематичну спадщину. Хоча їхні картини найчастіше не настільки розумні, щоб не втратити глядача. І треба зауважити, що американці сьогодні — найглибші поціновувачі системи Станіславського.

— А як щодо того, що європейське кіно людяніше?

— Це неправда. У Америці так багато картин, різних, цілий океан — воно дає прийоми і серйозний розвиток конфліктів, і людських характерів. Я в жодному разі не применшую чеснот європейських режисерів. Кіно — живий організм, і в будь-якому варіанті у світової культури є тільки один шлях — загальний, спільний.