ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ: «СЬОГОДНІ Я СХИЛЬНИЙ ДО ЕПАТАЖУ БІЛЬШЕ, НІЖ КОЛИ-НЕБУДЬ»

«…Так званий носій нової доби, який, присвячуючи свою «віршю» Володимиру Сосюрі, фактично топчеться по нашій національній гідності, по видатному поетові і його класичній поезії «Любіть Україну», пишучи таке:

Любіть Оклахому!

Вночі і в обід,

Як неньку і дедді достоту.

Любіть Індіану! Й так само любіть

Північну й Південну Дакоту.» (кінець цитати).

Це — витяг з підручника, за яким упродовж останніх років опановували першооснови журналістської творчості студенти-першокурсники Київського інституту журналістики.

Першокурсники — народ у своїй більшості сумлінний. Підручники читають уважно, а дещо і запам’ятовують. Строфа з «Любіть Оклахому» запам’яталася всім, одразу й залізно — і стала «хітом» мого колишнього курсу. Найбільш «просунуті» студенти швидко відшукали й поширили в маси і повний текст вірша, що належав тому самому крамольному поетові, який так безсовісно «топтався по нашій національній гідності».

Ім’я цього поета — Олександр Ірванець. Автор не менш «народних» сатиричних віршів «Панама-мама» та «Ода гривні», а крім того, і прозаїк, і драматург, п’єси якого ставилися, зокрема, у Німеччині. Соратник Юрія Андруховича і Віктора Неборака по славнозвісному творчому об’єднанню Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Незмінний учасник усіх українських літературних тусівок, найбільша з яких — щорічний Семінар творчої молоді в Ірпені, що проходить «під патронатом» видавництва «Смолоскип».

Ще не вмерло
Бу-Ба-Бу!

— Широка громадськість дізналася про вас тоді, коли ви разом з Юрієм Андруховичем і Віктором Небораком створили Бу-Ба-Бу. А що являв із себе Олександр Ірванець як поет до цього?

— Я працював учителем у середній школі № 24 міста Рівного, писав вірші. На той час — до 85 року, коли народилося Бу-Ба-Бу, — я був просто молодий поет і щиро вважав, що я найкращий у себе в селі, тобто в Рівному, — так воно, власне, і було. І саме тоді я вперше потрапив на семінар творчої молоді в Ірпені — і побачив, що в Україні є досить багато поетів, які пишуть так, як я, і навіть краще за мене. Там же я познайомився з Юрком Андруховичем, і це була перша точка відліку, з якої потім почалося Бу-Ба-Бу. Навесні ми возз’єдналися ще з Небораком… це було дуже давно, 1985 рік, ще до перебудови.

— Бу-Ба-Бу створювалося як об’єднання суто епатажне, спрямоване на виклик. Як ви оцінюєте цей етап свого життя тепер? Як «хлоп’яцтво» чи набагато серйозніше?

— Звичайно, серйозніше. По-перше, для нас це була нормальна література. Ми — кожен зокрема і всі утрьох — розуміли, що ця ситуація дикої фальшивості в українській літературі не може тривати довше. А якщо ми працюватимемо, вдаючи, що цього не існує, то теж приречемо себе на животіння у неіснуючому світі, творення для неіснуючого читача. І ми почали писати, не оглядаючись на те, чи будуть наші речі колись надруковані, чи ні. Два роки після створення Бу-Ба-Бу проминуло на рівні кухонь, на рівні просто читання один одному — і це, можливо, був найкращий період існування нашої групи. Кожному з нас вистачало двох читачів, слухачів. Ти вже відчував, що твориш не в порожнечу. З часом на цих кухнях стало прибувати народу, і всі сприймали нашу творчість досить вдячно. Коли відбувся перший вечір Бу-Ба-Бу у 1987 році тут, у Київському Молодому театрі, ми вже мали попередньо підготовленого свого слухача. Я часто повторюю одну фразу Віктора Неборака, під якою готовий підписатися сто разів: «У 18—19 років мені дико не вистачало віршів, які б мені хотілося читати. І тому я почав писати такі вірші сам». Це найчіткіше пояснює і мою, і Вікторову, і Юркову тогочасну позицію.

— У Бу-Ба-Бу вам надали титул Підскарбія. Що це мало означати?

— Ми всі троє маємо титули, які присуджували одне одному, коли кожен з нас долав межу тридцятиліття. Між нами невелика різниця: Андрухович народився у березні 60-го, я — у січні
61-го і Неборак — у квітні 61 року. Юрко на своє тридцятиліття дістав титул Патріарха — тобто за ним закріпили духовну владу в Бу-Ба-Бу, Неборак, уже останнім, отримав титул Прокуратора — юридичну владу, а я Підскарбій — це влада матеріальна, але не якісь грошові скарби, а, швидше, матеріальне втілення бубабізму. Я зберігаю наш бубабістський архів: наше внутрішнє листування, перші публікації в газетах, журналах, відгуки про нас, рецензії, — оце і є мій «скарб».

— Як ви спілкуєтеся зараз із Небораком і Андруховичем?

— Дякую за добре сформульоване запитання, бо деякі менш делікатні журналісти запитують руба: чи правда, що Бу-Ба-Бу померло? Я кажу: ні, в жодному разі! Ми спілкуємося, і доволі інтенсивно. Протягом останнього місяця ми зустрічалися у Києві і з Віктором, і з Юрком. Ми проводимо спільні виступи. Єдине — нинішній рік нам було перебито, бо Юрко мав дев’ятимісячну стипендію Фулбрайта в Америці. Але перед тим, 2000 року у квітні, було 15-річчя Бу-Ба-Бу, а сьомого травня ми провели свій ювілейний вечір у Львівській філармонії. Прийшло десь близько 600—700 людей, я навіть здивувався, що на бубабістів ще ходить стільки народу, нас не забули. Це було приємно. Є така німецька приказка: краще бути песимістом, матимеш приємні розчарування. Я у цьому сенсі песиміст!

— Епатаж і виклик — справа молодих? Наскільки ви спроможні на це зараз?

— Боюся, що сьогодні я здатен на це ще більше, і справа тут не в молодості, а в ситуації суспільній і внутрішньолітературній. На жаль, є дуже багато невтішних речей, проти яких хочеться протестувати. А протест, виклик і епатаж — це слова одного порядку, одного логічного ряду. Мене дуже багато чого не влаштовує в українській дійсності і літературі, тому сьогодні я схильний до епатажу набагато більше, ніж коли-небудь. Я усвідомлюю, що далеко не все на світі можна висміювати, але намагаюся якомога звузити це коло табуйованих речей. Я розумію, що не можна написати сатиричну річ про Холокост або про голод тридцятих. Але коли мені кажуть, що не можна сміятися над Чорнобилем… Вибачте, народ сміявся над Чорнобилем уже через тиждень після вибуху, тоді з’явилися дуже дошкульні народні віршики, частівки.

— А що вас сьогодні найбільше дратує у дійсності — літературній і позалітературній?

— По-перше, тотальна забріханість усього суспільства. Починаючи від літературних премій, — наприклад, коли дають Шевченківську премію того самого дня, коли біля пам’ятника відбулося побиття людей. Література просякнута фальшю — хоча зараз про це можна говорити, і це єдиний позитив, бо раніше мені б навіть не дали цього сказати. І те ж саме на рівні усього суспільства — коли ми довідуємося, скільки мільярдів доларів щороку перекачується з України на закордонні рахунки, а пенсіонери животіють на ті сорок шість гривень у місяць, і всі вдають, що так і має бути, що гроші, які хтось кудись перекачує, справді належать тим людям, — це теж забріханість, і мені прикро, що всі у своїй більшості змирилися з цим.

— Ваші найвідоміші поезії — іронічні, гостросоціальні. А як же інтимна лірика?

— У мене є досить багато ліричних, інтимних, еротичних творів. Колись Назар Гончар, львівський поет, казав, маючи на увазі мою зовнішність: «Ірванець — тонкий лірик». Так, мабуть, і є. Хоча останнім часом я взагалі пишу небагато віршів, і це в основному поезія гостросоціального спрямування. Зараз я зібрав це в рукопис, і, можливо, ця книжечка до осені вийде. Вона називатиметься «Вірші останнього десятиліття», мається на увазі останнє десятиліття минулого сторіччя. Там 29 сторінок і, відповідно, десь стільки ж віршів.

Рівне, Ровно
і Штутгарт

— Тепер ви звернулися до прози, зокрема великої. З чим це пов’язано? Поезія і проза — це два етапи у творчості літератора чи вони можуть гармонійно співіснувати?

— Зараз я пишу мало віршів і гадаю, що в майбутньому писатиму їх ще менше, але не зарікаюсь, що не писатиму їх взагалі. Думаю, щодесять років я настягуватимусь на якусь маленьку книжечку. Але є речі, які дуже важко описати в поезії. Вони вимагають або поеми чи роману у віршах, чого я ніколи в житті не створю, або роману у прозі, який я наважився створити і хочу написати ще один. Не все підвладне поезії, і тому кілька останніх років я поклав на драматургію і прозу.

У квітневому і травневому номерах журналу «Кур’єр Кривбасу» вийшов мій роман, який називається «Рівне-Ровно». За жанром це, якщо визначати банально, антиутопія. Хоча насправді я писав про те, що є насправді, і видумав зовсім небагато деталей. Наприклад, стіна, яка перегороджує місто і ділить його на два сектори: східне «Ровно» і західне «Рівне». Я чудово усвідомлюю, що зараз кожне місто і кожне село в Україні перегороджене і поділене на східний і західний сектори у широкому значенні, і навіть майже у кожній людині сьогодні є ця внутрішня стіна.

Крім того, я свого часу написав цикл «піонертабірних» оповідань, три-чотири з них були надруковані у журналах «Сучасність» та «Україна». Може, я колись ще повернуся до цієї теми. А зараз думаю над новим романом і працюю над новою п’єсою.

— Дві ваші п’єси ставилися у Німеччині. Розкажіть, як це відбувалося?

— В Лейпцигу і Штутгарті йшла моя перша п’єса, а зараз на сцені Штутгартського «Театр-Хаус» з певним успіхом іде друга, яка називається «Брехун». Якщо все буде добре, ця п’єса буде поставлена і тут, у Театрі драми і комедії на Лівому березі, протягом нинішнього року. А якщо все буде аж зовсім добре, ця ж п’єса буде поставлена восени в Люксембургу. Її повна назва «Брехун з Литовської площі», це центральна площа міста Любліна в Польщі, де і відбувається дія. Пізнього літнього вечора, майже вночі, там зустрічаються двоє людей з України, Він і Вона. Вона — звичайна «торботуристка», яка йшла з базару і заблукала у вузеньких вуличках «старого мяста», відбилася від групи, вийшла на цей центральний «пляц» і побачила чоловіка. Вона до нього звертається східноукраїнським варіантом російської мови, він відповідає їй по-польському, польська в нього добра, хоч і штучна, але жінка акценту не чує, і для неї він — іноземець. Вони весь вечір говорять. Тобто це представники одного народу, які сидять у чужій країні і говорять одне з одним чужими мовами — російською і польською. Врешті приходить поліціянт, який перевіряє документи, і в обох виявляються українські паспорти. Я не розповідатиму до кінця, нехай буде інтрига, може, хтось захоче побачити цю п’єсу.

— І якою ж мовою вона йде у Німеччині?

— Мені це самому було дуже цікаво. Вони зберегли багатомовність, причому в досить своєрідний спосіб. Героїня спочатку розмовляє дуже поганою, штучною, рубаною німецькою, навіть окремими словами, допасовуючи їх одне до одного. А він розмовляє вже більш-менш. Потім вона розговорюється, починає говорити складнішими реченнями, навіть говорить про високі матерії, згадує кантівський імператив про зоряне небо і внутрішній лад у людині. Там є ще четвертий персонаж — «новий росіянин», отож поліціянт з «новим росіянином» говорять англійською. Це теж має під собою реалістичне підгрунтя, бо всі наші крутелики так-сяк, але вже англійську вивчили. Потім героїня біжить у телефонну будку дзвонити мамі і говорить російською, але там усе зрозуміло навіть німецькому глядачеві. Спершу вона кричить синові, що вже купила йому японський тамагочі з динозавриком — усі три слова зрозумілі. А потім каже мамі, якій обіцяла привезти мохерову кофту: я бачила таке, як ти хотіла, але нагадай мені розмір: XL чи XXL? Коли до цього доходить, німецькомовна публіка починає сміятися.

Молоді, яких «кайфово» читати

— Ви — член журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Що собою являє «молоде покоління»?

— Я п’ятий рік, якщо не шостий, — уже плутаюся, — у журі, тож можу відстежувати певну тенденцію. На цьогорічному конкурсі було дуже мало вартої уваги поезії, — не скажу, що її не було зовсім, — але дуже багато вартої уваги прози. Мене це тішить, тому що, як на мене, це ознака подорослішання нації. Молоді люди, напівпідлітки, зазвичай пишуть вірші, а проза — це ознака певної зрілості. Нинішнього року ми дали першу премію за повість «Піщана ріка» дівчині на ім’я Галина Логінова. Вона студентка третього курсу Києво-Могилянської академії, їй 21 рік, і вона написала суто побутову річ, але надзвичайно лірично, надзвичайно чуттєво. Звичайно, це буде перебільшення, але її можна порівняти навіть із Фолкнером. Повість не дуже велика за обсягом, але в ній відчувається епічність, розмах.

Взагалі, видавництво «Смолоскип», безперечно, робить дуже добру справу. Де в нинішні прагматичні часи молодий автор, тим більше якщо він не з Києва, не маючи грошей, може претендувати на видання своєї книжки? У «Смолоскипі». Якщо він отримає першу чи другу премію, в нього виходить книжка.

— Чи наявний у творчості нинішньої молоді оцей момент виклику, епатажу?

— У них немає такої гострої соціальної ноти, яка була у нас. Вони стали писати не те що мудріше, але чомусь більш завуальовано. Поки що я не маю цьому пояснення. Можливо, вони хочуть, щоб їхня творчість була все-таки літературою, а не голою публіцистикою. Тому якісь протестні моменти у сьогоднішній молодій літературі, зокрема поезії, закамуфльовані, їх треба роздивитися, прочитати, і тільки тоді розумієш, що поетові щось боліло і він про це сказав. А прямих звинувачень, заперечень у поезії молодих нема.

— Ви беретеся оцінювати чужу творчість. Який для вас основний критерій оцінки літератури?

— По-перше, все життя я просто ділив літературу на цікаву і нецікаву. По-друге, цікаво не про що написано — цікаво, як написано. Зараз є дуже багато молодих авторів, які пишуть на абсолютно занудні теми, але таким стилем, яким би пасувало писати гострі пригодницькі речі. Взагалі, одразу видно, коли молода людина пише з такою внутрішньою установкою: ось я напишу — і всіх здивую, усі прибалдіють! Як правило, з цього виходить пшик. Такі речі моїм внутрішнім спротивом відмітаються моментально. Але коли бачиш, що людина про це не думала, що вона взагалі ні про що не думала, що їй просто було «кайфово» це писати, а мені ще й «кайфово» це читати, тоді це і є — на мою суб’єктивну думку, яку я нікому не нав’язую, — вартісний твір. Таке трапляється рідко, один рукопис із 40—50, але заради нього вже варто читати оту гору тієї руди, в якій знайдеш золоту крупинку.