ОДЕРЖИМИЙ КІНО

Ретроспектива Олександра Сокурова, що пройшла в «Кінопалаці», — справжній бенкет для любителів кіноделікатесів. А вже подароване ним спілкування можна сміливо трактувати як дар долі. Сам Майстер — спокійна гідність і мудра толерантність, зовсім як і його роботи, про які так багато писало «ДТ». І, звичайно, мало часу, так мало часу на розмову, стільки тем залишилося за кадром. Однак ми домовилися поставити в кінці не крапку — три крапки і зустрітися після найближчої прем’єри.

— Знаю і люблю ваше кіно, багато писала про ваші фільми. Таке яскраво індивідуальне, авторське кіно — це не лише інтелект, уроджена інтелігентність, а й добра освіта. Звідки?

— Це Горьковський університет. Річ у тому, що по батьковій лінії у мене робітничо-селянська родина з міста Горького. Після випускного вечора сказав батькам, що хотів би мати справу з мистецтвом або історією. «Ну, з історією— ще гаразд, але краще б ти був лікарем. З мистецтвом не треба. У нашій сім’ї навіть із вищою освітою нікого не було». Жалкую, що далеко не все, що хотів, я встиг отримати в житті. Ці проблеми мали бути розв’язані набагато раніше, ніж я на них наштовхнувся. Зате це привело мене до дуже простого висновку: ні в кого просити допомоги, слід усе робити самому. Коли чітко усвідомив це, зрозумів —шляху назад немає. Було також зрозуміло, що потрібно спочатку пройти загальну схему. Людина, яка створює якісь твори, виходить із ними на дуже широку аудиторію. Добре розумів це ще школярем, слухаючи радіоп’єси, які дуже любив. Це було одне з головних захоплень, відчував — не сам слухаю: в іншому будинку сидить людина, незрівнянно розумніша, і теж слухає. Академік, лікар чи викладач вузу. Розумів: існують поверхи, необхідна базова освіта. Мене, людину провінційну, історична романтика вабила більше, хоча насправді освіта мала бути філологічна. Вивчення історії, тим більше в радянський час, було тяжким процесом, і цензури багато.

— Як і коли почалося кіно?

— Змушений був піти на вечірнє відділення, щоб якось заробляти на життя. І пішов працювати помічником режисера на телебачення. Не думав про кіно, мріяв бути режисером на радіо. Однак там не було вакансій, і я потрапив на телебачення. Ось так усе почало здійснюватися. Мене затягнуло це все, любов людей, які допомагають мені на всьому моєму шляху, досі не можу без замилування згадувати їх. Хоча життя було важке, бракувало грошей, я недоїдав, ніде було жити, не мав прописки — усі сюрпризи радянської дійсності були мої. Некомфортно. Однак у мене стільки вкладали люди, які працювали редакторами, асистентами, старші від мене віком, — це певною мірою дуже швидко поставило на ноги. Ніби я сидів у човні, а хтось напинав вітрила.

— Коли ви відчули повну самостійність і незалежність від чужих знань?

— Коли сиділи з Тарковським у його монтажній (він монтував «Сталкера») і розмовляли після перегляду мого фільму. Він сказав, що я не повинен нікого слухати. Сказав слова, які геть не відповідали дійсності, що я унікальний, що в мене якісь видатні здібності та інше. Я відчув творче, фахове звільнення, але тривога за недосконалість художнього результату не зникла. Не погодився з його високими оцінками. На той час не бачив жодного його фільму, хоча вчився вже на четвертому курсі ВДІКу. Там його картини показувати не дозволяли, а в Горькому не дозволяв обком. Тінь його особистості важила багато, але його фаховий авторитет був недостатній. Бо я знав, чого хотів, і оцінював, що вийшло. Багато помилок наробив через невміння, а не через скромні умови створення картини. Та коли вийшов увечері з монтажної, раптом відчув — вільний. Він наче камінь із мене зняв. Потім подивився його картини і зрозумів, із ким розмовляв.

— У багатьох ваших картин дуже потужна літературна першооснова. Однак вони далекі від першоджерела, бо насамперед — це ви. Чому саме ці твори, чому Шоу, чому Флобер?

— Намагаюся починати роботу над задумами, які мають довгу історію, про які багато думаю, повертаюся до них. Взаємини з Флобером дуже тривалі, із сьомого класу середньої школи. Сидів удома сам і слухав радіоверсію за романом Флобера «Мадам Боварі». Був вражений почутим.

— А роман ви знали?

— Ні. Це було дитяче враження, багато чого не зрозумів. Вразило, що жінка накладає на себе руки. Як це можна, як так? Невже у мами, батька чи моєї сестри може бути якесь іще життя, яке вони можуть залишити? Вона випиває отруту, попри те, що в неї дочка. Запам’ятав Флобера за цією реакцією: людина може піти, забувши про інше, викресливши. Наступного ж дня знайшов цей роман і обережненько прочитав. І дуже багато років думав, як би це все зробити. Не вірив, що це можливо. Потім уперше опинився за кордоном, мене випустили на фестиваль. Простував швейцарською вулицею, повз мене у відкритій машині проїхала жінка. Велика повна жінка, чорноволоса, за кермом сидів чоловік малого зростику, в сірій сорочці. Машина проїхала, і більше я її не бачив. Вирішив тієї хвилини: якщо я її знайду, то неодмінно робитиму фільм. І можете собі уявити — я її знайшов! Викладачка лінгвістики Гренобльського університету, мати двох дітей. Зовсім не схожа на мадам Боварі, звісно. Здивована моїм проханням, схвильована, згодна зніматися. Тільки ж не пропустять. Радянська цензура іноземних акторок не терпить! Цього не було навіть у Герасимова. Було пробито всі стіни — і зйомки дозволили, ми навіть гроші отримали. Як же здивувався, побачивши її, коли сходила трапом, — очей не відвести, диво неземне. Майже казка.

— Вперше відчула ваш інтерес до акторів у «Молоху», у кожній картині є дуже яскраві образи, але таке враження, що актори вас мало цікавлять...

— «Скорботна нечутливість» — фільм, у якому майже всі актори, сильні й різноманітні характери. У «Днях затемнення» — два актори, ця картина набагато складніша, ніж ігрова. Там багато хроніки. «Врятуй і збережи» — всі професійні актори, окрім Сессіль та одного молодого чоловіка. Але вона сама — твір мистецтва. Жодна акторка не змогла б зробити те, що зробила вона.

— Я кажу не про те, що немає імен, а про те, що ви вперше висунули акторів на передній план.

— Таке завдання, це не є якась програма. У деяких картинах потрібна була певна делікатність в акторському вираженні, різні персонажі — різні сфери дії.

— «Молох» і «Телець» — перші два фільми із задуманої великої серії. Можна дізнатися, хто наступний герой?

— Задумано чотири картини. Дві ми зробили. Героєм третьої буде імператор Хірохіто, він правив у Японії понад 60 років. Був у Другій світовій війні, разом з усіма пережив атомне бомбардування і наприкінці 80-х років помер. Цей персонаж говорить сам за себе. Дія фільму розгортатиметься 45-го року, йому виповнилося лише 43 роки, й американські війська захопили територію Японії. Вирішується питання: судити його чи не судити. Це інший бік життя, порівняно з іншими героями. Героям попереднім дісталася повна міра покарання, вся кара Божа. Гітлер мусив накласти на себе руки, а Ленін помер від найстрашнішої, найтяжчої хвороби. Зараз ми бачимо людину, котра скоїла не менше гріхів, але не заслужила кари Божої, прожила в пошані до кінця днів своїх. Й отримала навіть почесне, династичне ім’я. Але ж Японія була країною, що ввійшла у Троїстий союз. І, оскільки цей союз зазнав поразки, японський імператор мав би бути засуджений і розстріляний. Колізія зрозуміла? Картина четверта — за мотивами Гете і Томаса Манна. Завершальна сторінка. Дія відбувається абстрактно, у наші дні, у Відні. В надзвичайно гарному, гармонійному, ситому місті. Ніхто нікого не вбиває, нічого такого не скоює, однак відбувається дуже тяжка драма. Такий задум. Тому дуже важко відповідати на запитання по «Молоху» й «Тельцу» — це сторінки однієї книги, яка ще пишеться. Я просив своїх продюсерів — не випускати цих фільмів, показати всі чотири. Щоб глядач усе зрозумів. З об’єктивних економічних причин цього неможливо зробити. Однак увесь художній світ цього задуму остаточно можна відтворити, коли буде знято всі картини, кожна з них візуально доповнює одна одну.

— У трьох із них — цілком конкретні, більше того — «хрестоматійні» герої, через яких ви намагаєтеся показати те, що вас хвилює. На мій погляд, це деградація особистості, яка потрапляє у владу. Четвертий герой випадає з цього ряду...

— Я розумію ваше запитання. Перше — на прикладі відомих персонажів особливо очевидне: нічого поза людиною немає. Друге — влада не від Бога. У цьому не згоден із православною церквою. Третє — хочу сказати, яке велике значення характеру для життя людини. І четверте — незалежно від того, що робить людина в житті, у неї все одно буде людська історія. Саме на відомих людях рельєфно можна побачити історію людського життя. Є думка, що існує така грандіозна особистість, як Гітлер, і є думка, що існує така грандіозна особистість, як Ленін. Звідки ми знаємо про них? Знаємо результат їхньої діяльності, а всі вчинки пояснюються простими мотивами. Будь-яке вирішення глобального питання криється не в результаті глибокого вивчення проблеми, а в спалаху характеру. Багато рішень, які впливають на наше життя, прийнято тому, що хтось встав не з тієї ноги або чаєм гарячим обпікся, хтось когось дратував — заступник чи прем’єр-міністр. Немає історії, є людський характер. Ми мусимо до цього звикнути. Література про це говорить багато десятиліть.

— Судячи з ваших робіт, ви людина, з одного боку, впевнена у тому, що робить, з другого — перебуваєте у постійному пошуку. Тому задумливо невеселий?

— Трішечки помилкове уявлення і про мене, і про мої роботи. У картинах не так усе трагічно. Багато гумору завжди — солдатський гумор, та все ж. Ви розумієте, «у великому знанні — великий смуток». Тепер я і влаштований інакше.

— Вам сьогодні легше працювати?

— Непросте запитання. Важче, бо бачу — дуже багато людей навколо не працюють. Мало створюється. Важко бути у вакуумі. Це не відсутність конкуренції. У кіно не може бути конкуренції, кожен робить щось своє, усі різняться, не перетинаються. Однак існує гнітючий в кінематографічному середовищі настрій безробіття, неможливості створювати. За радянських часів у штаті «Ленфільму» було 50 режисерів, і більшість їх працювала. Розумію, доля людини у її ж руках. Режисери мають бути наполегливіші і в соціальній, і в економічній поведінці. Не можна ставити ультимативні, категоричні вимоги, слід розуміти, у якому становищі перебувають продюсери. Не можна працювати з тими продюсерами, яких ти не розумієш, а багато режисерів так чинять. Це велика проблема. Відчуваю також і якісний вакуум навколо себе. Якість, до якої наша група наблизилася, — результат наполегливої праці. Ми робимо зараз те, чого не роблять ніде у світі. З цією технікою, з цими образами, з такою якістю зображення. Звісно, є люди, до яких я відчуваю щонайглибшу пошану, — Кіра Муратова, наприклад. Грандіозна постать, до якої я ставлюся з пошаною і любов’ю. Чи Олексій Герман. Однак це люди нашого покоління, а хорошого, серйозного рівня у молодших поки що не бачу. Це мене турбує.

— Готові до того, щоб власну школу створювати?

— Ні. Переконаний, учнів потрібно мати у тому разі, якщо вони тебе дуже люблять і розуміють. Знайти таких людей і сформувати таку групу неможливо. Сьогодні в культуру приходять молоді люди, які не бачили моїх картин, не знають мене. Їхню увагу повністю переключено на західну практику. Їх не цікавлять ні Кіра Муратова, ні я. Запевняю вас, у залах зараз сидить те ж саме покоління, що сиділо й раніше. Але глядач дуже змінюється. Він стає кращим за автора. Автору ж дуже важко змінитися. Інколи неможливо.

—Те, що ви робите сьогодні, — не помста системі вивчення історії, яку вам було нав’язано свого часу?

— Що ви... Якби я хотів зводити порахунки з цією системою, яка знущалася з нас усіх, запевняю, кінематографічних засобів стільки, що каменя на камені не залишилося б. Я знаю стільки, а в документах ще стільки, що жодних проблем із цим немає. Цензури немає, ніхто за руку не схопить. Я цього не роблю, бо ще не зовсім зрозумів, який то був час.

— Раніше був опір металові ззовні, це давало сили для подолання. Сьогодні опору більше, але іншої якості. Звідки ви черпаєте сили?

— По-перше, з фізіологічної любові до роботи. Це риса моєї внутрішньої будови, до якої кіно не причетне. Був би я людиною іншого фаху, було б так само. Це потреба. А якщо така потреба існує, то немає іншого виходу. Не хочу, щоб повторювалися помилки, які я зробив. Оскільки зі мною поруч люди багато літ, це дає можливість з оптимізмом дивитися вперед. І останнє — дуже люблю технологію, професію в ремеслі. Із цих компонентів складаються моя стійкість і завзятість. Це дуже просто. Але на перше місце треба поставити людей, котрі зі мною. Решта — потім.