ОБРАНІ ЧАСОМ І НАШІ СУЧАСНИКИ

Можна вигадувати пишні жалобні фрази, складаючи з них епітафію українському кінематографу зокрема і втраті духовності загалом. Однак, попри надзвичайно складне становище національного кінематографа, з’являються картини, які, на мою думку, стають певним «світлом у кінці тунелю». Найчастіше завдяки особистому ентузіазмові творців, хоч ані їхнє економічне, ані правове становище не можна вважати привілейованим.

Таким позитивним зарядом стали дві недавні прем’єри в Будинку кіно. Це фільми кіностудії «Контакт», очолюваної Ларисою Роднянською. Нові стрічки — продовження двох великих програм «Наш сучасник» та «Обрані часом», які давно вже заявили про себе. Ці дві картини, як і попередні, зроблені за підтримки Фонду сприяння розвитку мистецтв.

Роднянська не зрадила себе, запрошуючи до роботи над документальними фільмами провідних режисерів українського кіно. В ідеології «Контакту» — можливість виходу їх із простою бодай ненадовго і використання їхнього нерозтраченого творчого потенціалу задля кінцевої мети — якісного документального кіно.

Перша з них — «Sempere tire» малює ескіз до портрета великого українського актора сьогодення Богдана Ступки, продовжує серію портретів наших сучасників — Анатолія Солов’яненка та Миколи Мащенка. Причому, хоч на екрані присутній Ступка-міністр, стрічку цю не можна розцінювати як кніксен у бік державного мужа, адже створення її розпочалося задовго до формування нинішнього кабінету.

Робота над документальним кінопортретом артиста — справа складна й не вельми вдячна. Адже найповніше його індивідуальність самовиражається у створених ним на сцені й екрані образах, і є небезпека, що перед камерою буде одягнуто ще одну, не найбільш вдалу маску. Але органіка Богдана Ступки настільки пластична, що цього, дякувати Богові, не сталося. Значною мірою завдяки заслузі не тільки героя картини, а й автора сценарію та режисера Світлани Ільїнської, творчий метод якої в цій роботі — відхід у ряди вдячних глядачів, котрі радіють можливості спілкуватися з актором. Чистоту звучання кіноансамблю підтримує оператор Богдан Вержбицький і закадровий текст у виконанні Богдана Бенюка. Повноправним співавтором фільму можна назвати й дружину Богдана Сільвестровича — Ларису, яка надала для роботи над картиною чудову добірку з сімейного фотоархіву.

Не переказуватиму сценарного перебігу і характеру монологів героя. Приблизно у вересні фільм з’явиться в телеефірі, й широкий глядач матиме змогу оцінити його сам.

Друга робота «Контакту» з серії «Обрані часом» присвячена світлій пам’яті вигнаного з Батьківщини потомственого київського інтелігента, людини дивовижної долі, письменника, колись обласканого режимом і ним же знищеного, — Віктора Некрасова.

Фільм починається довгою, повільною панорамою відомого паризького цвинтаря, який став вічним притулком для багатьох наших великих співвітчизників від Буніна до Некрасова. Від останнього пристановища, ніби відмотуючи плівку життя назад, творці картини (режисер М.Мащенко, оператор С.Борденюк) простують паризькими вулицями, водночас згадуючи Київ, війну, заходять до улюбленого кафе Некрасова, спілкуються з його друзями, дізнаються про страшну таємницю таблетки, що полегшила смерть видатного майстра слова. Все це супроводжується повторенням режисерського прийому — подвійною експозицією. Спогади друзів, обличчя самого письменника проглядають крізь похмуру решітку комірок архівів КДБ. Фільм чесно й зворушливо-ніжно розповідає про свого героя, який живий, бо не вмерло написане ним, бо жива пам’ять про нього в серцях його друзів і близьких. Вони навіть п’ють із ним, ніби з живим, цокаючись із його келихом.

Студія «Контакт» тихо живе в самому серці Спілки кінематографістів України, займаючи одну невеличку кімнатку, напружено й багато працює, із завидною періодичністю запрошуючи на свої прем’єри. І неймовірно шкода, що цих робіт ніколи не було серед конкурсних та позаконкурсних переглядах фестивалів. А ці фільми могли б гідно репрезентувати українське кіно, практично відсутнє на фестивалях, нашу культуру та духовність. Не кажучи вже про те, що чимало цих стрічок могли б і мали б стати частиною шкільної навчальної програми — адже це портрети кращих представників народу. Чому цього немає, ми дізнаємося з розмови з Ларисою Роднянською в наступному номері «ДТ», а також отримаємо відповіді на інші запитання.