Нові музеї придумало життя

Чи доводилося вам бачити наслідки землетрусу в горах, коли на місці знайомої стежинки раптом виникав непереборний завал із корчів і каменів, а звичну дорогу перекрила шаленіюча річка, яка невідомо де й взялася? У горах, як і після потрясінь у громадському житті, потупцює людина біля виниклої перепони, почухає потилицю, позітхає про колишнє й візьметься нові шляхи шукати, ну і старі, коли можливо, розчищати. Куди ж дітися, життя триває... Це у мене така передмова до розмови про музеї. У нас, коли хтось ще не знає, зараз справжній музейний бум. Але до цього потрібно було дожити.

Втрати

Для всіх наших музеїв із приходом 1990-х настали сумні часи. 1991-го державних музеїв, їхніх філій і відділень, а також заповідників було на території України близько 460. Ну а якби хтось тоді склав єдиний музейний список, включивши до нього музеї та музейні кімнати, котрі існували на громадських засадах — у школах і вузах, у лікарнях і колгоспах, на заводах і фабриках, — то число це, мабуть, зросло б до 25—30 тисяч.

Після зміни ідеологічних віх (у тому числі і з закриттям ленінських кімнат) на базі лише частини громадських музеїв було створено музеї історії сіл, етнографії, військово-історичні і, у відповідних випадках, літературні та художні. Решта канули в Лету. Про деякі і шкодувати не варто — у них небагато було пізнавального. Але, як водиться, не обійшлося і без втрат. Була, наприклад, у селі Золотонішка (Драбівський район) найцінніша колекція живопису примітивістів (більш як 500 робіт), зібрана народним художником Іваном Лисенком. Розлетілася по світу. Відтік експонатів із музеїв проходив різними шляхами. У роки реформ деяким людям довелося пошкодувати про раніше подаровані особисті колекції та речі: ордени, картини, книги, рушники тощо, які мали історичну та художню цінність, раптом набули привабливої ринкової вартості. Колишні власники стали писати заяви: «У зв’язку з тяжким фінансовим становищем прошу повернути дарунок»... У ці ж роки багато музеїв було обікрадено. Повідомлення про пограбування музеїв не часто потрапляли в сюжети теленовин: «дрібне». До речі, і в міліцейській статистичній звітності немає графи для подібних злочинів. Яскраво характеризує загальне становище розповідь померлого 1999 року Юрія Скобелєва, хранителя ялтинского Будинку-музею А.Чехова: «Іноді сигналізація спрацьовує о другій-третій годині ночі, мені телефонують із міліції: «У нас знялося з охорони... пального немає, машини вислати не можемо». І що робити — біжу в темряві через півміста... Буває, по три рази за ніч збігаєш. Одного разу ледь голову пляшкою не пробили...» 1994-го Дім-музей Чехова пограбували (вкрали ікону, вази). 2001-го у Сорочинцях пограбували музей М.Гоголя, вкрали прижиттєві видання письменника. Цікава деталь: повідомлялося, що сторожа було поміщено грабіжниками в коло, накреслене крейдою... (Як вам нові гоголезнавці?!) З районних і сільських музеїв активно викрадали нагороди, монети, ікони. Деякі музеї обкрадали по кілька разів, у с. Сагунівка, наприклад, — тричі. Оббиті залізом двері в кращому разі рятували від протягів. Директори найчастіше зберігали найцінніші експонати у себе вдома — від гріха подалі. При «розгромі» колгоспів музеї, що раніше перебували на колгоспному опікуванні, перевели на баланс сільських рад. А сільради, котрі ніколи не були багаті, стали й зовсім, за висловлюванням голови сільради с. Моринці, «бідні, як церковні миші». В абсолютній своїй більшості сільські музеї було відключено від опалення й електропостачання. При цьому ремонти в них — навіть найнеобхідніші — не проводили. Експонати заливало дощами, вони заморожувалися, відтавали і знову заморожувалися, гинули. Відомою мірою пощастило тим громадським музеям, яким удалося отримати статус «народного». Вони забезпечили себе штатним наглядачем. Деякі музеї почали здавати якісь свої приміщення в оренду. Наприклад, у кількох кімнатах Будинку Максиміліана Волошина в Коктебелі цілодобово працювало кафе.

До списку втрат слід внести, певне, і музеї, що існували при заводах і фабриках, нові власники яких виявилися не схильними до сентиментальності. У Черкасах (я часто посилаюся на черкаський досвід, але можете не сумніватися — це характерно для всієї Україні) таким чином загинули два цікаві музеї.

Виживання

На стику століть у нас почався активний процес, якщо висловитися точно, заповідникізації. Музеї загальної спрямованості чи територіальної приналежності стали об’єднуватися в заповідники. Причина проста: фінансують їх, на відміну від більшості музеїв, не з місцевих бюджетів, а з бюджетів міністерств. Таке фінансування в середовищі музейних працівників вважають більш надійним і престижним. Не останню роль у справі заповідникізації зіграла, як це, мабуть, і має бути при переділі власності, зацікавленість міністерств, академій, управлінь, комітетів, бізнес-структур. За 12 років кількість історико-культурних заповідників зросла у нас ледь не втричі. Зараз у списку Міністерства культури 61 історико-культурний заповідник (було 22). Крім цього, у нас тепер 588 територій і об’єктів природного значення. До їхнього числа входять 21 біосферний заповідник, 32 природні і дендрологічні парки, 17 ботанічних садів, 292 заказники. Статус їхній неоднорідний. На прикладі Черкаської області заповідникізація виглядає так. До двох раніше існуючих (Шевченківського і Чигиринського, котрі набули статусу національних) додалося ще п’ять заповідників, які мають статус державних. Ще один заповідник, ландшафтний, фактично перебуває у приватній власності і один належить Київському університету. При цьому є ще й заказники, і Національний дендрологічний парк в Умані.

Зазначена тенденція до урізноманітнення видається втішною. Однак багато в чому важливими є деталі. А в деталі ми тут не вникаємо.

Серед державних музеїв у найбільш вигідному становищі в роки змін виявилися музеї персональні та національної акцентації. Таким музеям більш охоче надавали державну і, що суттєвіше, спонсорську допомогу до ювілейних дат. У рік століття Будинку Волошина перед ним, нарешті, розчистили від торгових наметів і упорядкували майдан; повідомляли і про дарунок у 35 тисяч доларів на музейні потреби. Показовою є ситуація і з черкаським музеєм «Кобзаря» (музеєм однієї книги), де до недавнього ювілею поета провели ремонт, вартість якого оцінюють у кілька сотень тисяч гривень. При цьому Черкаський обласний краєзнавчий музей, філією якого є «Кобзар», за висловлюванням працівників, «не живе, а виживає». Про це свідчить і його зовнішній вигляд. Білосніжний у минулому будинок оригінальної архітектури (побудовано усього 20 років тому) тепер посірів і вкрився якимись ядучими патьоками, у його зовнішніх вітражах є пробоїни, парапети біля нього розхитані, фонтан не працює. Це музей, який у певних випадках є візитною карткою області.

Напевно, нашій владі іноді здається, що музеї відрізняються від сміттєвих контейнерів тим, що «сміття» в них доводиться зберігати довго. Тому й витрачатися на це не потрібно. Середня зарплата в наших музеях — трохи більше 200 гривень. «У нас працюють, — поділилася спостереженням одна зі співробітниць, — або ті, хто не потребує зарплати, кого чоловіки забезпечують, або ті, кому просто податися нікуди». Це, звісно, не виключає відданості музейній справі. Однак випускники вузів тут не затримуються.

Та немає лиха без добра. Коли в головному музеї Черкащини закінчилися гроші для поїздок у райони, працівник музею (нині пенсіонер) Микола Бондаренко, котрий раніше доклав свої досвід і талант до організації в області багатьох музеїв, зайнявся тим, до чого колись руки не доходили. Так було організовано музей Василя Симоненка. А трохи пізніше — музей Першої міської лікарні, унікальний музей історії радіотехніки при Технологічному університеті, музей освіти... Музеї стали з’являтися (і відновлятися) у різних закладах; ми їх виявляємо всюди — у податковій інспекції й у психіатричній лікарні, у комерційному технікумі й в інституті підвищення кваліфікації. Відкривають і нові державні (комунальні) музеї. Таких на Черкащині тепер 46, 1991 року було 22. Один із чиновників від культури простодушно дав музейному буму таке пояснення: «Щоб було куди гостей вести. Приїдуть, а що їм показати? От їх і поведуть у музей». Так, ми вміємо порадувати заїждже начальство й інших гостей культурною програмою. Але відомо, що в основі музеїв, як правило, лежать приватні колекції. Так було при створенні державного музею «Кобзаря» і при створенні університетського музею історії радіотехніки, і при створенні картинних галерей. В часи змін, коли багато хиткого, люди охоче створюють музеї. Це не свідчить про їхній оптимізм. Просто приватні колекції перебираються під стійкіші дахи, ховаються за міцні засуви. У ряді випадків схожим чином створювали музеї й 1919-го.

Життя як новинка сезону

При зацікавленості «батьків» сіл (як і інших територій) музеї здатні не лише народжуватися, виживати, а й розвиватися. Тут обов’язково потрібно сказати про музей села Красенівка, у якому є зал Івана Піддубного. У музеї, який існує без штатного наглядача, заохочують дослідницьку роботу, котра стосується роду Піддубного. Річ у тім, що керівництво району вже кілька років поспіль ініціює проведення міжнародних турнірів на призи пам’яті видатного земляка. У серпні на два дні сюди приїжджають тисячі гостей. Музей у цей час практично не закривається. Нинішнього року він привернув до себе увагу і жителів самої Красенівки. Я чув, як красенівські дами, нагодувавши в їдальні гостей і хильнувши по чарчині, обговорювали — коли краще йти в музей «дивитися картину». Мова йшла про картину «Запорожець», написану Миколою Струнниковим. Це так звана «авторська копія зі змінами», створена на замовлення Д.Яворницького з портрета І.Піддубного 1906 р. Недавно полотно витягли із запасників Дніпропетровського музею і відреставрували. Воно оживило музей.

Однак найцікавішим явищем у нашому музейному житті останніх років, із моєї точки зору, стала поява приватних музеїв. Некомерційний Музей сучасного мистецтва (він же «Зондерзона», він же «Науково-дослідна мануфактура»), що отримала тепер ім’я свого творця, недавно померлого художника Валерія Мальського, діє в Черкасах три роки. Організовано музей і художньо оформлено у просторих приміщеннях ангарів (чи пакгаузів?) на промислово-аграрній околиці Черкас. «Зондерзона» (мається на увазі зона очищення від тупості офіціозу) дала притулок вільним художникам, музикантам, артистам і стала місцем проведення найнеймовірніших перформансів...

Втім, розмову про приватні музеї перенесемо на майбутнє.