NOTHING IS TRANSFORMED

Завжди з певною підозрою ставився до літературних вундеркіндів. Рання поетична зрілість має в собі щось перверсійне, хоч історія літератури нібито канонізувала те, що прийнято називати раптовим вибухом таланту. Натомість проза — це вже щось зовсім інше. Тому яскраві прозові дебюти до 30 років сприймаються як щось анормальне. Ні, не йдеться тут про ювенільну прозу 17-річних з усіма атрибутами талановитого тинейджерства, а про письмо зріле й переконливе, про оволодіння великою епічною формою, про стилістичну майстерність щонайвищого рівня.

Минулого року й без того багата американська література поповнилась іще одною прозовою віхою — романом 24-річного Джонатана Сафрана Фоєра «Everything Is Illuminated» (перекручена англійська фраза «Everything is clear» — «Все зрозуміло»). За неповний рік роман зробив карколомну кар’єру класичного західного бестселера: захопливі відгуки класиків і критиків, переклад 12 мовами світу, підготовка до екранізації. Можливо, невдовзі й до нас докотився б цей роман у російському перекладі, як це зазвичай з нами, постколоніальними, буває. А ми б узяли його і поклали його на книжкову поличку, як будь-який інший твір пристойної якості. Якби не одна обставина: дія роману відбувається в Україні. Я не знаю, у скількох творах сучасних англомовних письменників дія відбувається в Україні, хоч це, мабуть, питання моєї недостатньої освіченості. Особисто я не зумів пригадати жодного. Тож коли одна моя приятелька завзято радила мені прочитати «Everything Is Illuminated», я навіть не уявляв, яка захоплива пригода на мене чекає.

Пунктирний сюжет. Молодий американець Джонатан приїздить в Україну розшукати жінку, яка під час Другої світової врятувала його діда-єврея від нацистів. Хлопець потайки від своїх батьків приїздить з Праги до Львова, аби за допомогою спеціальної організації за кілька днів знайти на Волині потрібне село і віддячити українці за своє існування. Допомагають Джонатану двоє одеситів — молодий студент Саша, який знає англійську мову на рівні «хау-матч-вотчес», і його підсліпуватий дідусь-водій. Паралельно розкручується три сюжетні лінії: власне пошук, описаний жахливо покрученою англійською нібито від імені Саші, вигадана історія Джонатанового роду й листи Саші до Джонатана, написані після виправи на Волинь. Про сюжет більше ані слова — не хочу робити ведмежої послуги майбутнім читачам роману.

Автор запевняє: всі імена, особи і події в романі — плід його творчої уяви. Тож достоту невідомо, чи був автор насправді в Україні. Тож якщо не був, то звідки він черпав про неї інформацію? А якщо був, то яку країну він побачив? Фоєрове знання України — це дивовижна суміш неуважно прочитаної довідкової інформації з сайту www.brama.com (він знає, коли Україна прийняла Конституцію), бабусиних розповідей і найзагальніших західних стереотипів про Україну (жахливий побут і суцільне хамство). З подібним успіхом автор міг би перенести дію роману, наприклад, в Албанію, Росію чи Уґанду. Хоча ні, в Уґанду б не міг — з огляду на єврейську тематику. Одне слово, країна наша населена антропоморфними істотами, котрі: а) не можуть як слід вивчити англійську мову (твір більше ніж наполовину написано ламаною англійською); b) ненавидять веґетаріанців і євреїв; c) обкрадають іноземців у потягах і здирають з них удвічі більше за готель; d) хамлять, коли в них запитуєш дорогу; f) думають тільки про гроші... І все це пишеться з неприхованою симпатією до цих неповноцінних, але по-своєму милих людей. Як колись Кіплінґ писав про індійців або Конрад — про африканців. Поверховість, зверхність, міфологізування — усе досі в силі.

Сучасна Україна перетворюється на варварську країну — ідеальний хронотоп для розгортання романного сюжету, бо її дуже легко можна уявити якою завгодно. У Фоєра це crazy-mix Атлантиди, Ліліпутії і СРСР, приправлений іскрометною єврейською дотепністю і гумором. Ну й, звісно, традиційна демонізація українців: «На початку війни багато євреїв шукали в нацистів захисту від українців». Звідки Фоєр це взяв? Мабуть, там само, як і те, що наприкінці XVIII ст. Польща межувала з Україною.

Фоєр робить це не навмисне, а тому, що просто не знає іншої України, ніж вона існує в свідомості пересічного західного обивателя. Так само, як не знає більшої, незахідної, частини світу. Аж ніяк не збираюся закидати автору упередженого ставлення до моєї країни, та й позитивне враження від роману все-таки переважує. Питання в іншому: де моя країна була останні 12 років?