"Незгода братів"

Бандерівець і комуніст доживають дні на сусідніх ліжках, але в одній лікарняній палаті, і є підозра, що номер палати - "6". Остап Ількович - ветеран Української повстанської армії (сухорлявий, верткий, трясуться руки, спирається на палицю). Андрій Васильович - ветеран Червоної армії (страждає на задишку і зайву вагу, милиці й палиця - його друзі). Обидва - українці (Шемеля й Чумаченко, а не, скажімо, Іванов і Рабинович), обидва - діти однієї землі. Але, це ж треба, - діти різних історій. Точніше, однієї проклятущої Історії, яка, як Калібан, вдивляється в дзеркало Часу, скалячи зуби й суплячи брови, інколи лякаючись свого відображення.

У п'єсі "Слава героям" дуже модного нині драматурга Павла Ар'є два бійці згадують минувшину і битви, в яких вони брали участь. Сама п'єса датована 2012-м. Але тільки 2016-го текст зацікавив театри Києва, Івано-Франківська та Львова.

Ось і мені випала нагода словом і ділом здійснити, скажемо так, "децентралізацію" (хоча б на одній регіональній театральній ділянці). І з цією метою я спеціально поїхав до Львова на прем'єру "Героїв" (перед тим оцінивши київську сценверсію цієї п'єси).

У львівському спектаклі рушниця на стіні не висить. Рушниці - на сцені. Зброя - в руках героїв-фантомів. Вони стріляють з такою силою й потугою, що в залі можуть лопнути перетинки. Це - постріли з минулого. З неспокійних снів двох дідусів, яких грають без вікового гриму відносно молоді актори - Олег Стефан і Юрій Хвостенко (на мій смак, актори-лідери театрального Львова).

Facebook/Театр Лесі Українки

Постріли з минулого (у спектаклі Львівського театру імені Лесі Українки, режисер Олексій Кравчук) роздирають тендітну тишу сьогодення. Пробуджують зі сну. Оскільки сон - одна з композиційних і смислових особливостей цієї п'єси. На мій погляд, досить-таки тихої п'єси. На відміну від підкреслено гучних спектаклів - як львівського, так і столичного.

У Львові, наприклад, не пам'ятають чи спеціально забули, що таке piano у сценічному тексті, в акторській виконавській манері. Практично, всі репліки й діалоги подаються в холодний (як погріб) глядацький зал - на максимальному звуці, з підкресленим надривом.

Мабуть, це означає, що театральна мова, якою намагаються висловлюватися режисер і актори, перебуває на території гротеску, трагіфарсу. Тобто підкресленого перебільшення чи заданого відсторонення - від тематики і проблематики тексту.

Те, що відбувається на львівській сцені з бійцями та лікарями, - це десь, колись, із кимось. Тоді як колізія в Ар'є - це тут, зараз, із нами. Це не документальна драма, ніякий не Театр.doc, але публіцистичний градус сюжету визначає температуру нашого часу.

Facebook/Театр Лесі Українки

Надривно-гротескні постріли й добродушне баламутство всередині та навколо сюжету, очевидно, передбачають раціональний посил: мовляв, ця історія і ці герої-дідусі - вже наше минуле, з яким годилося б розпрощатися сміючись. І, до речі, зал регулярно сміється на цьому спектаклі - дружно, заливчасто.

І є над чим, над ким. Артисти постаралися, впакувавши репліки - у репризність. Акторські сюжети Олега Стефана і Юрія Хвостенка у львівських "Героях" сплетені з двох тем. Перша передбачає грайливий конфлікт одного з одним, а отже - і з Історією, яка розвела по різні боки барикад цих братів-українців. Друга тема - стосунки внутрісімейні, пов'язані зі "справою лікарів".

У персонажів-"дідусів", зіграних талановитими артистами, людські почуття й реакції перебувають у прямій залежності від неминучості бути або здаватися смішними. Один перед одним. Перед тією ж Історією - у вигляді Калібана, що кривляється перед дзеркалом.

Одягнені в секондхендівский "треш", вони майстерно відпрацьовують сцени перепалок, з'ясовуючи, хто кому друг, хто кому ворог. Усе це відіграно вільно, легко, іноді навіть блискуче. При цьому нюанси такої їхньої гри мало додають до вже стоптаних артистичних "чобіт".

Facebook/Театр Лесі Українки

Сам спектакль, який починається заклично тривожно, ніби виштовхуючи з пітьми Історії силуети нещасних бійців Другої світової, поступово гасне, втрачає внутрішню енергію. Серцевина сценічного дискурсу, пов'язана з ними (двома), мимоволі роз'їдається додатковим "вапном". На перший план виходить та ж таки "справа лікарів". Бо в драматурга у п'єсі присутні: стерво-корупціонер-лікар (Ірина Зозуля, 40-45 років), російськомовна медсестра Ольга (трохи за 50), хороша медсестра Ганя (їй 31, вона внучка Остапа). Тобто основними в палаті мимоволі виявляються інші мешканці. Місце ветеранів, як завжди, - і в житті, і на сцені - на крайці сюжету, на межі Історії. Тому що вони, на жаль, - бідні вічні маргінали.

"Слава героям" - досить ризикована драматургічна спроба препарувати й синтезувати в одному тексті публіцистичну, ліричну та соціальну складові. При цьому, повторюся, сама п'єса (за внутрішніми ритмами) досить тиха, підкреслено камерна. Не на розрив аорти, а швидше - пошепки. Якимось ніжним, дитячим, ледь не інтимним доторком - до самої цієї теми.

І тут підходимо до головного параграфа звіту . Оскільки заради теми, власне, всі три театри за цю п'єсу і вхопилися.

"Тему не розкрито" (чи розкрито) - зазвичай саме так оцінюють шкільні твори викладачі. На жаль, можу повідомити, що на цьому прем'єрному прикладі - тему не розкрито.

Хоча сама тема заявлена в назві тексту, у розстановці персонажів. Навіть у черговості "снів" та лікарняних картин.

Facebook/Театр Лесі Українки

Тему п'єси Ар'є, можливо, найбільш об'ємно висловив би Арістотель приписуваною йому фразою "Найгірше - то незгода братів!". Як усі здогадалися, Андрій і Остап - імена-символи.

Цю ж заявлену драматургом складну тему на свій лад інтерпретував Б.Брехт, крилатістю з "Життя Галілея": "Нещасна та країна, яка потребує героїв".

Тематично й ідеологічно джерела українських "Героїв", їхній прискорений пульс - у пацифізмі. У людинолюбстві (а не людинокривлянні, як інколи бачимо на різних сценах). Одна з найбільш зворушливих, хай і наївних фраз у спектаклі: "Людина людині - людина". І, мабуть, сьогодні краще не скажеш, часто усвідомлюючи протилежне.

Драматургічному сюжету, виконаному впевненою, але іноді тремтячою авторською рукою, дивним чином вдалося уникнути пафосу, навіть якщо хтось із героїв і норовить вигукнути: "З яких пір українець українцеві ворогом став?".

У сценічному ж тексті, мабуть остерігаючись пафосних гримас у розкритті "героїчної" теми, саме й домінує зовнішня гротескна поза, необов'язкова естрадність.

Відтак, сценічний сюжет виглядає зовні сумлінним, поспіхом виконаним. І, на жаль, інфантильним.

Така інфантильність досадна й необов'язкова. Саме для заданої, але нерозкритої теми. Мимохідь проговореної, поквапом зіграної - недорозкритої.

Своїми "Героями" і львівський спектакль, і київський (про нього могла бути окрема розповідь) неначе прагнуть підбити риску під Історією у вигляді Калібана (для них не страшного, а смішного).

Але ви вже якось передчасно смієтеся, друзі мої. Рани - не зажили, опіки - не охололи. Проникливість драми П.Ар'є ще й у тому, що ця "палата" (не важливо, який там номер) - ще дуже довго не стоятиме порожньою, навіть якщо звідти винесуть у фіналі і цих героїв, і їхніх ровесників. Тут-таки в палату занесуть новітніх героїв - уже з нинішнього східного фронту. Таких самих Андрія й Остапа - молодих українців… Братів по крові, яких знову й знову розводить по різні лінії фронту жорстоке століття-Калібан.