New wave в одній посудині. Чічкан, Тістол, Цаголов (та інші) — проект покоління

З цими художниками сьогодні напряму зв’язується уявлення про сучасне українське мистецтво. Багато їхніх робіт представляють Україну на різних міжнародних виставках.

Критики давно помітили, що так званій постмодерністській живописній хвилі найбільш властиві елементи провокації та мімікрії (бажання творити начебто живопис відповідно до інтелектуальних правил гри в бісер). Іронічне переосмислення культурних кодів і прихована гіркота, спроби прорватися «за» обрії та внутрішнє бажання залишитися «на» землі рідній — ці та інші шифри за бажання можна знайти в цілому ряді представлених на виставці картин.

А експонується їх близько півсотні.

Для цієї експозиції були дібрані роботи тих творців, які розпочинали свій шлях саме на переломному історичному перехресті. Кінець 80-х — початок 90-х. Тому на виставці немов і зустрілися досить загадковий для нас трансавангард і національні традиції (а саме українське бароко).

За словами куратора проекту Оксани БАРШИНОВОЇ, «нова хвиля» — це поняття міжнародне, такий собі європейський контекст «повернення до живопису».

— Європейське мистецтво та європейський модернізм наприкінці ХХ століття дійшли до ситуації мовчання, — каже куратор проекту. — Тоді було відчуття «кінця мистецтва» як величезного смітника смислів, із яким можна грати, працювати на широкому культурному полі. Художники почувалися вільно. Було відчуття, що нічого нового уже винайти не можна, а старе можна деконструювати, переінтерпретувати.

Звідси й назва — трансавангард — крізь авангард... На нашій експозиції можна уловити цитування, ігри зі стереотипами, штампами та іронічне їхнє переосмислення. Саме тоді, на зламі десятиліть, з’явилося концептуальне мистецтво, «мистецтво в голові». Так, уявіть, деякі художники пішли від зображувальності, комерційної складової. І живопис повернувся. Щоправда, трохи трансформувавшись після «смерті мистецтва». Це відбулося практично в усіх країнах, охопило і Європу, і Америку. Природно, наша хвиля з’явилася набагато пізніше за європейську — у середині 80-х. Власне кажучи, це повернення до живопису й було постмодернізмом.

***

Українській «Новій хвилі», на думку арт-експертів, властиве доволі складне витіювате явище — «вольова грань національного постеклектизму». Крізь цю «грань» і виражається гра стереотипів — як образотворчих, так і стереотипів сприйняття... Насамперед сприйняття національної історії.

У цьому ключі цікаве осмислення робіт Олега Тістола, Валентина Реунова, Марини Скугарєвої, Олексія Бистрова, Світлани Степаненко.

І все-таки, які загальні художні «закони» об’єднують усіх цих досить різних майстрів? Чи тільки історичний контекст, коли всі вони вимушено зустрілися?

— Об’єднує їхня очевидна близькість до трансавангардної лінії, до південної гілки мистецтва, — переконана Оксана Баршинова. — І практично в усіх роботах тема бароко. Бароко — як національний стиль у широкому розумінні. Це наскрізний стиль, який об’єднує і барочне мислення, і барочне сприйняття.

***

…80—90-ті — бурхливі, переломні часи. Громадсько-політичні барви тут яскраві як ніколи: перебудова, ривок у незалежність, старт кучмізму. І не буває такого, щоб художник був «вільним від суспільства». Саме суспільство ніколи не залишить його в спокої. Тому й постмодерністська свідомість в українських художників помалу визрівала в 80—90-ті. І виявилася у вигляді такої собі несподіваної нової хвилі, цілого прориву.

Для України та національної самосвідомості «кінцем історії», на думку арт-експертів, саме й став розпад СРСР. А перед тим Чорнобиль. Існує досить відома теорія літературознавця Тамари Гундорової про те, що український постмодернізм народився відразу після... Чорнобиля. Для постмодерністської свідомості характерне розчарування в ідеї технічного прогресу. А наш постмодернізм збігся з Чорнобилем як техногенною катастрофою і розпадом СРСР як кінцем грандіозної утопії.

Художники «Нової хвилі» саме належать до покоління, яке й зламало кісткову систему радянського мистецтва, вивільнивши простір для творчості.

У той час, як відомо, з’явилася безліч альтернативних інституцій, галерей, зухвалих арт-критиків, були колективні виставки. А програма — «Вольова грань національного постеклектизму», що виникла в 1987-му, — активно розбивала стереотипи. І сьогодні деякі роботи того періоду вражають. Тим паче в хрестоматійних залах Національного музею.

Нині, коли все дозволено і «все можливо», ми поки не спостерігаємо більш вагомого (знакового) явища, ніж покоління художників тієї «нової хвилі» з 80—90-х.

Ті художники і тепер «хазяї» художнього життя в нашій країні. Досить широко затребувані. Скажімо, Олександр Ройтбурд у 2001-му брав участь у великому кураторському проекті. Роботи Олега Тістола — у музеях Європи, Америки. А в нашій країні, до речі, є навіть свій музей-герой. Це Сумський обласний художній музей, який ще в 1994-му придбав роботи багатьох із згаданих художників, коли вони були немодними та невизнаними.

У нинішньому проекті Національного художнього музею вони вже — і модні, і визнані. Причому кожна художня доля по-своєму драматична. Наприклад, художник Олег Голосій, роботи якого представлені у проекті, загинув у 28 років. Про нього кажуть, що це «Моцарт нової хвилі», неперевершена особистість.

Та практично доля кожного з майстрів цікава, зі своїми злетами і падіннями. Адже й час 80—90-х залишився в нашій пам’яті як час драм і романтики. Коли не було чітких меж між мистецтвом і життям. А був загальний «творчий процес», сповнений їхніми переживаннями та їхніми ж художніми хвилями.

«Сьогодні нас зробили «невивізними» художниками»

Безпосередні учасники проекту — Василь Цаголов і Олег Тістол. Вони відповіли на запитання «ДТ». Що, крім хронологічних рамок, об’єднує це художнє покоління? Яка ситуативна картина з того періоду найчастіше пригадується у зв’язку з нинішньою виставкою?

— Нас можна порівняти з бітлами в рок-музиці, — розповідає «ДТ» художник Олег ТІСТОЛ. — З одного боку, здобули досить якісну освіту за совку. Потім устигли відчути тиск у свідомому віці, і нарешті наприкінці 80-х реалізувалися як художники.

Ще нас можна порівняти зі стисненою пружиною, яка раптово випрямилася. У нинішньої порості художників ця пружина і не стискалася. Ми ж устигли відчути на собі і КДБ, і переслідування. До того ж бачили долі старшого покоління.

І якби нам не дали свободу, ми стали б дисидентами. Інша річ, наскільки суспільство було готове сприймати таких художників. Та виявилося, що суспільство готове. На перших виставках стояли величезні черги. Ті роки були цікавими, я їх сприймаю суцільним десятиліттям! Тоді з’явився центр «Брама», Центр Сороса. Все це було цікаво та захоплююче. Хоча жили бідно.

А вже в другу половину 90-х сталося культурне «конання» життя Києва. Цей період завершений — йдеться насамперед про останні чотири роки.

Нині об культуру витерли ноги. Адже нині це, по суті, перша реальна виставка, яку держустанова — Національний музей — нам запропонувала. З одного боку, це й радує, а з другого — вселяє жах.

Творчість цієї хвилі не розуміли чиновники. Та в 90-ті вони бодай не заважали... А погляньте, що робиться нині з пересуванням культурних цінностей. Є на митницях документ, надісланий з Мінкульту, в якому є список прізвищ 10—15 художників (нібито мільйонерів), до якого входжу й я... І це утруднює вивезення картин. Вони практично зробили нас «невивізними художниками». Не кажу, що чиновники мають нас розуміти, але нехай принаймні шанують. А оцінки арт-мистецтву повинні робити реальні експерти.

У середині 80-х я захоплювався українськими стереотипами, національною проблематикою. Та перша програма середини 80-х називалася «Вольова грань національного постеклектизму». Вона була ідеологічно протилежною постмодернізму. Хотіли створити нове українське сучасне національне мистецтво.

На нинішній виставці я представляю три дивом уцілілі роботи з того періоду. Вони зберігаються в різних колекціях. Це «Синай», «Кавказ» і найбільша з них — «Возз’єднання», в якій з допомогою напівміфічних персонажів показане об’єднання України і Росії.

***

— Не думаю, що в українських художників 90-х дуже багато спільного, та є одне, — жили ми в одному місці та в один час, — розмірковує художник Василь Цаголов. — Все-таки і стилістично, й ідеологічно ми різні. Наприкінці 80-х лише кілька художників були схожі одне на одного. Тоді мистецтво боролося з офіціозом. Усе робилося наперекір або на догоду владі. А вже на початку 90-х з’явилися фото, відео, перформенси. Тому сучасне мистецтво я зв’язую з цим періодом. Особисто в мене з’явилося відчуття свободи. Насамперед відкрився інформаційний потік. Художника не картали, якщо він займався скульптурою, фотографією, відеоінсталяціями.

Так, тоді сталося певне ламання стереотипів. Ми ламали як себе, так і оточення. У першій половині 90-х
у мене була живописна серія «Гума почуттів», відео «Молочні сосиски», інші роботи. Нині такі роботи не викликають шоку. Та й у ЗМІ інше ставлення до різноманітних нововведень. Ми перестали бути хлопчиками для биття. Та для цього потрібно було пройти цей шлях, довести свій професіоналізм і грунтовність амбіцій.

У ті роки в мене були виставки в різних країнах. Перше, що спадає на думку, це цікава експозиція різних художників у Стокгольмському музеї за назвою «Після муру». Всі роботи були пов’язані з падінням Берлінського муру.

За тих часів ми жили надголодь, в Україні нікому нічого не було потрібно, але водночас ми були визнані міжнародними експертами повністю. Інакше хто б нас запрошував за кордон? Тоді співробітничав із двома московськими галереями — «Реджиною» та галереєю Гельмана. Якби не ті майданчики, то про мене як про художника взагалі забули б.

На нинішній виставці представлена лише одна моя фотографія 1992 року — «Я дуже люблю свою роботу». Це постановочне фото з візуальним трюком, без комп’ютера. Ситуація змодельована з іграшок як кадр із фільму. Та вигляд має правдоподібний.