НЕСПОДІВАНИЙ СТРАВІНСЬКИЙ

У рамках ХІV Міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону» київської організації Національної спілки композиторів України відбулася творча акція, для якої непросто знайти жанрове визначення. Група київських музикантів і артистів на чолі з режисером Євгеном Курманом за підтримки Фонду сприяння розвитку мистецтв поставила спектакль «Історія солдата» Ігоря Стравінського. Цей твір композитора не має багатої сценічної історії, хоча окремі музичні номери виконуються часто. Вперше «Історію солдата» поставив сам Стравінський та його однодумці — Рамюз, що написав лібрето, і диригент Ансерме 1918 року в Лозанні. Спектакль цей, побудований на єдності музики й слова, прозвучав тоді як творчий експеримент маестро. Основною своєрідністю задуму стала ідея зробити оркестр із семи музикантів безпосереднім учасником спектаклю. Оркестр розміщувався на сцені, брав участь у подіях, взаємодіяв з акторами. У цьому спектаклі вкотре підтвердилася слава Стравінського як першовідкривача, що прагнув охопити всі наявні форми та способи музичного викладу. Він інтуїтивно або методом експерименту винаходив нові композиційні прийоми, знаходив інші моменти музичної виразності у використанні поліладу, поліритму, політембру. А особливо в комбінуванні незвичних зіставлень тембрових груп Стравінський досяг принципово нового звучання. «На вибір інструментів для «Історії солдата», — писав композитор, — вплинула одна дуже важлива подія в моєму житті того часу — відкриття американського джазу. Ансамбль інструментів у спектаклі схожий на джазовий ансамбль тим, що кожна група інструментів струнних, дерев’яних, мідних, ударних представлена як дискантовими, так і басовими різновидами. Самі інструменти ті ж самі, що в джазі, за винятком фагота, який заміщає в мене саксофон».

Оркестр в українському першопрочитанні «Історії солдата», а це київський ансамбль ARCHI під керуванням Ігоря Андрієвського, що виступив і диригентом-постановником, як і в Стравінського, — одна з головних дійових осіб. Вихід музикантів (Н.Сиваченко, Д.Третяк, Л.Милявський, В.Цюцюра, Ю.Корнілов. А.Головко, Д.Ульянов) вирішений театралізовано, всі вони у стилізованих костюмах, у строкатих головних уборах, а диригент — взагалі в клоунському ковпаку з дзвіночками. Під мелодійний передзвін крихітних дзвіночків вступає оркестр, казка розпочинається...

Мала сцена київського ТЮГу на Липках, де ставився спектакль, фантазією художників Катерини Корнейчук і Олексія Вакарчука перетворена на справжній російський лубок. Відверта умовність сценографії з «посадженим» різнокольоровим деревцем, гілки якого прикрашають яблука та пташки, з дерев’яними відрами на коромислі, з обов’язковим атрибутом ярмарків — шарманкою, яскравим ряхтінням клаптевих полотнищ, попри свою театральність, сприймається як реальність. Вочевидь, через угадані, виявлені і втілені в ній моменти справжнього, істинного, джерел культури.

У сюжеті, взятому з російських казок Афанасьєва, повідана історія Солдата, у якого Чорт зміг хитрощами забрати душу. Скрипка, продана Чорту, виступає тут метафорою потаємного, душі. У спектаклі діють три персонажі — Солдат (Володимир Пшеничний), Чорт (Олександр Безсмертний), Царівна (Ірина Лановенко). Вони зображують своїх героїв, при цьому чергуються ще й у ролі читця, що побіжно коментує події. Кожен образ сприймається як якась схема, каркас певного характеру — такий собі веселий хлопець, відчайдушний солдат, багатоликий, підступний біс-спокусник, типова російська красуня — казкова царівна. Але простір кожного з цих образів неймовірно багатий, актори насичують його колоритними нюансами, він переконливий побудовою внутрішнього проживання, мальовничістю палітри відчуттів. Це не казкові олов’яні іграшки, а живі, справжні герої.

Визначивши жанр спектаклю як казку, що читається, грається і танцюється, Є.Курман поставив перед собою завдання збалансувати всі складові спектаклю. Музика, слово, хореографія, пластика, художній простір перебувають у стрункій взаємодії. Усе органічно й виправдано, переконливо й мотивовано. Музика камертоном задає тон цій історії, мораль якої виходить за рамки суто російської, а сприймається як загальнолюдська. Музика виразна, ілюстративна, інколи іронічна, перейнята духом емоційної імпровізації, вона точно передає настрій кожного сюжетного ходу. Оркестр продемонстрував тонке розуміння музики Стравінського. Точність виконання, одухотворена злагодженість ансамблю, в якому кожен музикант виступав солістом, стала справжньою удачею спектаклю. І не лише в музичному сенсі, адже музикантам доводилося активно реагувати на драматургію, діяти як актори, а в І.Андрієвського були навіть діалоги і монологи.

Домагаючись цілісності співіснування всіх компонентів спектаклю, режисер винахідливо переносить у сценічну дію метафори, закладені в казці. Так, Солдат, що став багатим, не живе власним розумом, ним, як маріонеткою, керує Чорт. Отримавши назад скрипку, Солдат уже не може грати на ній, як колись. Так, якщо вже розтратив себе — не обізвуться струни душі, нічого «не зіграєш», навіть якщо тобі повернуть інструмент. Чорт багатоликий, він перевтілюється то в червоноармійця, то в Червону Шапочку, кривляється з диригента, чіпляється до музикантів, дражнить глядачів, розгулює з сачком на метеликів — та чи метеликів?

Спектакль, попри закладений у матеріалі певний момент концертності виконання, вийшов повною мірою театральним, насиченим емоціями, переживаннями, мудрістю думки. Знайдена Є.Курманом яскрава театральна форма, підтримана талановитим акторським виконанням і геніальною музикою Стравінського, допомогла проявитися глибокому філософському змістові давньої притчі про продаж душі, про втрату себе, про неможливість спокути скоєних гріхів.

На прес-конференції перед прем’єрою «Історії солдата» прозвучало запитання про актуальність сьогодні в Україні музики Стравінського. Євген Курман відповів: Стравінський актуальний настільки, наскільки важливі й необхідні для нас узагалі всі світові духовні цінності. Спектакль «Історія солдата» був творчою акцією, побачили його, можна сказати, лише окремі щасливчики. Дуже б хотілося, щоб спектакль продовжив своє сценічне життя і прикрасив репертуар якого-небудь київського театру. Щоб духовний катарсис від несподіваного Стравінського, інтерпретованого українськими акторами й музикантами, пережило ще багато глядачів.