НЕРОЗДІЛЬНІСТЬ ТВОРЧОГО Й ПАТРІОТИЧНОГО

Помер Микола Вінграновський

Останній у тому героїчному й водночас трагічному українському ряді. Ряді, який розпочинається з Миколи Хвильового й Олександра Довженка, учителя Вінграновського, а потім був і продовжений, і зупинений — у шістдесятих нині вже минулого століття. Час, названий стримано-кліматично «відлигою», для Вінграновського насправді був горінням. Він розпочинає із патетики свого великого вчителя. Як поет, кіноактор, кінорежисер, сценарист.

По суті, у той час Микола Вінграновський у всіх своїх багатогранних творчих проявах — останній сплеск українського націонал-комунізму двадцятих років, згодом по-звірячому знищеного зовсім іншим «комунізмом». Націонал-комунізму, який потім, на порозі шістдесятих, немов підземне полум’я, несподівано вирвався на поверхню підрадянської української історії. Тобто комунізму, пофарбованого в найяскравіші національні кольори. Українські. Від найорганічнішої мови до такої самої органічної довженківської патетики.

Потім комунізм безслідно зникне, а от кольори ті залишаться... Уже назавжди.

Монументальний дебют Вінграновського-кіноактора. Радянський солдат Іван Орлюк у фільмі «Повість полум’яних літ» Юлії Солнцевої, котрий дійшов до Берліна. Гранична температура довженківської екранної і сценарної патетики, що так дратувала інший, набагато стриманіший фланг шістдесятих. А либонь у цього фільму була величезна як на ті часи аудиторія. І був приз у Каннах—1961.

І такою самою спочатку була поезія Вінграновського. «Атомні прелюди», збірка 1962-го. Але було в тій грандіозній риториці, починаючи з самої назви збірки, щось зовсім несподіване для тодішнього літературного й іншого радянського оптимізму: тривога, навіть страх за планетарну долю людини через оті атомні зірниці-прелюдії.

Приголомшливий образ із апокаліпсичного сну поета: жінка, охоплена ядерним полум’ям, біжить Хрещатиком. От уже справді, як сказав інший видатний український поет-шістдесятник, Леонід Кисельов, «збуваються наші сни».

Пізніше поезія і кіно Вінграновського розвивалися уже в певній характерній неузгодженості одне з одним. Режисер усе ще залишався при тій патетичній тональності. Його одеська «Ескадра йшла на захід» (1965, у співавторстві) місцями явно перегукується з «Броненосцем «Потьомкіним». У «Березі надії» (1967), що продовжує атомну тривогу, навіть розмовляють віршами. Віршами, утім, зовсім іншого автора.

Що ж до поезії самого Вінграновського, то, починаючи зі збірки «Сто поезій» (1967), вона стає дедалі стриманішою, дедалі менш риторичною і, врешті-решт, остаточно набуває чітких і суворих ліричних контурів. Контур суворої стриманої думки про світ, про ідеал людський, і загальний, і національний. Талан, котрий ставав дедалі драматичнішим і драматичнішим.

І немов задля ліричного полегшення отого талану, з’явилися чудові дитячі вірші поета... Віртуозні.

А останній, патетичний фільм Вінграновського-режиссера — «Дума про Британку» (1969), який так несправедливо випав із золотої обойми українського «поетичного кіно». Дивовижно знятий оператором Володимиром Давидовим, фільм, де остаточно руйнується отой колишній націонал-комунізм режисера. Більше того. У цій своїй стрічці Вінграновський-актор зіграв роль розгубленого українського інтелігента, котрий бігає між двома станами й мимохідь виголошує унікальний у радянському кіно розгніваний монолог про небезпеку комунізму, що «зруйнував культуру» й узагалі всю людську суть.

А далі кіно Вінграновського стає таким самим стриманим і суворим, як і його поезія. «Тихі береги». «Климко». Про важке українське повоєнне сільське дитинство. За чудовими оповіданнями тоді вже загиблого Григора Тютюнника.

Вінграновський-«шістдесятник» змінювався, часом навіть стрімко. Але ніколи він не зраджував собі. Що різко вирізняло його з-поміж деяких колег, колишніх однодумців, котрі поспішали за деградуючою історією, від чого вірші від них (за власним їхнім визнанням) «пішли».

Поезія залишалася із поетом до кінця. Але зі зміною радянського світу вона знову переломилася в кіно таких підкреслено національних кольорів. Чудовий «Щоденник О.П.Довженка» (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою). У якому цілком по-новому озвучено долю великого хронікера в епоху Другої світової — на тлі трагедії його народу в тій війні. Серед іншого — саме «озвучено». Чудова робота Вінграновського-актора, котрий прекрасно прочитав за кадром трагічні довженківські тексти.

А потім — цілий цикл документальних фільмів, присвячених далекому українському минулому. Ніби на продовження чудової історичної прози письменника, над якою він почав працювати ще в сімдесятих. У добу тотального або замовчування того минулого, або такої самої тотальної його фальсифікації.

Українська культура всіх її часів, за трагічним своїм устроєм, часом видається трагічним організмом, із якого йдуть геть не лише вірші, а й самі люди... Тим цінніші ті, хто героїчно залишався на своєму посту до кінця.

Зсувалися і руйнувалися світи та світогляди, але Микола Вінграновський у всіх своїх іпостасях: і поета, і романіста, і кінематографіста, — залишався на тому посту.

Найдивовижніший у наш час неподіл творчої праці. І нероздільність творчого й патріотичного. Їхня тотожність. Вірність собі та світові навколо.

Прощавайте, дорогий Миколо Степановичу.