АЛЬТЕРНАТИВА НОВОМУ ЧАСУ

У видавничому домі «КМ Академія» побачила світ енциклопедія «Києво-Могилянська академія в іменах. ХVII— ХVIII ст.». У ній представлено 1482 імені: гетьманів, козацьких старшин, дипломатів, професорів, письменників, медиків, благодійників і фундаторів академії. Також — учителів, священиків, козаків, канцеляристів, перекладачів. Вміщено статті про персоналії, яких немає в жодному іншому подібному виданні. Наприклад, Єгор Равич, Захарій Розановський, Павло Тонкий, Петро Корсун. Тут можна знайти нові дані до біографії Григорія Сковороди (про рід його матері), Петра Могили (про перебування в селі Михайлівці-Рубежівці). Цікаві також повідомлення про відомих вихованців академії. Зокрема, дві статті про Вернадських, предків відомого ученого Володимира Вернадського, статті про Ігнатія Кошиця, предка композитора Олександра Кошиця, Петра Чайковського, діда відомого композитора, про предків Миколи Гоголя.

Над упорядкуванням видання упродовж восьми років працював колектив науково-дослідного центру вивчення спадщини «Києво-Могилянська академія» на чолі з кандидатом історичних наук Зоєю Іванівною Хижняк.

Надруковано енциклопедію за рахунок доброчинних внесків тих, кому небайдужі історія та сьогодення України. Їхні імена можна прочитати в подячному списку видання. Серед тих, хто підтримав появу книги, чимало вітчизняних та зарубіжних інформаційних видань. Зокрема і редакція газети «Дзеркало тижня».

Ця видатна книга спонукає кожного, хто перегорнув її, до роздумів про минуле і майбутнє України.

Десь років 25 тому зайшов я до якогось книжкового магазину разом із Андрієм Олександровичем Білецьким. І він показав там томик Арістотеля. Поряд із ним стояв неймовірний радянський кич. І Андрій Олександрович, знавець античності, нахилився до мене і сказав пошепки: «Скажу тобі одверто. Це одна варта уваги книга в цьому магазині, а, може, й в усьому світі».

І треба ж було, щоб буквально через кілька тижнів я проходив повз Комітет державної безпеки. Звідти виходять два чиновники. І один питає іншого: «А где он?» А другий відповідає: «Где-то учится в Москве в нашей академии.» На що той знову відреагував запитанням: «А у вас есть академия?» — «Да, у нас есть академия», — була відповідь.

Відтак я боявсь самого слова «академія», що зазнало безкінечного філологічного й іншого приниження, від Арістотелевої академії і закінчуючи тією, про яку почув від чиновників держкомбезпеки. І вслід за тим, коли до моїх рук потрапив матеріал, пов’язаний із Києво-Могилянською академією, я замислився над її контекстами. Бачите, ми так багато говоримо, що цей університет був найкращим в Європі, або що він перебував на європейському інтелектуальному рівні, що забуваємо про те, що цей університет насправді був носієм певної абсолютної альтернативи Новому часу. Цього не треба забувати. Цим треба пишатися. Це був університет, який зовні нібито справді запізнився, але саме тому він і ввійшов у трагічну історію початку ХVІІ століття, він, як ніякий інший заклад, розумів якість цієї історії і зрозумів потребу — опору всім стихіям історії, потребу альтернативи історії. Не уточнюватиму. Говорячи у широкому плані цю саму альтернативу, скажу тільки одне. Насамкінець ХVІІІ століття Кант говорив про трансцендентальну аперцепцію. І знавець спадщини нашої академії, діяльний київський філософ, Шпет, читаючи свої лекції, гупав кулаком по столу і говорив: «Кант? Так, саме трансцендентальна аперцепція!»

Та сама, яка опинилася посередині світу. Посередині світу опинилася, власне, людина, забувши про те, що в цьому світі є певний сенс, який перебуває поза нами. Із нами, і поза нами. Забули про те, що в самій світобудові є Господар, що без нього історія перетворюється на пекло. І, починаючи з перших недоліків ХVІІ століття і далі, та історія справді перетворюється на пекло, аж до біжучого вересневого планетарного суперінциденту у відомому вам місті.

Будьмо одвертими. Авангардистська фізика, а тепер уже й авангардистська біологія доводять наш світ до краю, за яким нульовий меридіан, за ним — нічого немає. Але ж насправді у світі є щось, окрім нас. І от ця академія в повному своєму складі, в усіх своїх семантиках відроджень, у всіх своїх лекціях, академічних обрядах, починаючи од першого свого сезону і закінчуючи своєю катастрофою уже на початку ХІХ століття (вимушеною катастрофою) як ніякий інший вищий навчальний заклад (перепрошую за такий радянизм) пам’ятала, що є у світі певна істина, яка нависає над нами, і що без неї ми, власне, потрапляємо в абсолютно нігілістичне поле. А тепер уявіть собі, що саме в цьому духовному режимі отут, починаючи з початку ХVІІ століття аж до початку ХІХ століття, з’являються оті самі персони, для яких отаке відчуття світу абсолютно органічне. По-іншому вони не можуть на нього дивитися. І поза тим, чи вони професіонали, які стануть звичайними писарчуками десь в якійсь козацькій провінції, або ж зроблять блискучу кар’єру в «центрі», а чи стануть, приміром, медиками, — вони обов’язково пам’ятатимуть про ту істину. І тоді вони необхідним чином попадають в історію — зовсім іншу якість. Тоді ця історія буде йти від отієї авангардистської ідеології. Та фізика і біологія — витвори людини, але, тепер ми вже самі розуміємо, їхній страшний вибуховий потенціал. Тобто ця академія з самого початку і до свого кінця передбачала дефекти Нового часу і боролася з ними в міріадах жанрів.

Можливо, невипадково функціональним завершенням цієї академії є онук одного з її вихованців, Микола Гоголь, який, починаючи з 1840 року, безперестанку працює над проблемою, як людина має поводити себе в історії, в часі, в просторі. З тим, щоб те, й друге, і третє не закінчилось катастрофою. У зв’язку з цим звертаємо увагу на долю всіх цих персонажів у російській культурі. Так, це справді був демонтаж культури національної, її потенційних можливостей. Але водночас ці люди — як багато вони зробили для гамування того монстра. Якби не вони, то світ цілком, можливо, мав би не Східну війну в середині ХIХ століття, а яку-небудь світову війну середини ще ХVIII століття. Вони зупиняли цей процес, зупиняли неймовірною ціною. Ціною свого життя.

Звернімо увагу на долю Арсенія Мацієвича, того Мацієвича, який заплатив ціною свого життя за опозицію санкт-петербурзькому пеклу. Пригадаємо долю Амвросія, московського митрополита, який на початку 1770-х років намагається зупинити цей процес, все це масове безумство і гине. Все ж він, однак, виконав свій обов’язок. Насамкінець ХVIII століття у світовій політиці з’являється блискучий дипломат Італинський. Він виходить із того самого світу, з якого вийшов Гоголь-дід. Більше того, він зі славою Гоголя-онука пов’язаний безпосередньо і посідає в російській дипломатичній ієрархії особливе місце. Різне про нього говорять мемуаристи. Але з усією певністю хочу сказати, що в ситуації політичного пекла кінця ХVIII — перших років ХІХ століть це був у найкращому розумінні пацифіст, який намагався зупинити страшні мілітарні сюжети олександрівсько-наполеонівської доби. Був у нього, сказати б сучасною мовою, референтом — російський поет Батюшков, який на початку 20-х років, втрачаючи розум, написав таке: «Ты знаешь, что изрек, прощаясь с жизнью седой Мелхисидек? Рабом родился человек, рабом в могилу ляжет, и смерть ему едва ли скажет: зачем ушел долиной чудной слез».

А Мелхісідек Значко-Яворський, той самий благочинний із гайдамаків, який пройшов через пекло пізньопольської політики 1760-х років, яка цілком втратила реальну орієнтацію, захищав православних тогочасної Польщі. А вслід за тим він потерпав від інших важких сюжетів останніх років того століття. Він помирає 1809 року, і, напевне, Італинський і передав ті самі слова поетові. І Батюшков передає цю саму істину в драматичному режимі. Але попри смерті (і це знали Значко-Яворський, і Італинський, і дід Гоголя) є ще щось, про що постійно нагадувала оця академія в усьому європейському контексті ХVI — початку ХIХ століття. Ось за що ми маємо поціновувати її.

Тому що з університетом може різне трапитися. Саме в ті сезони, коли закривалась академія, Жозеф де Местр, придивляючись до російської історії, сказав, що тут гряде «Пугачов з університету». Той самий страшний синтез Пугачова й університету, університету й Пугачова в різних жанрах, починаючи від ультрарадикалів і закінчуючи відповідною ситуацією середини ХХ століття. Тут такої страшної ситуації не могло бути. Тут, у цьому університеті, була якась інша якість. І за цю якість ми маємо пошановувати нашу академію.

Як багато треба знати, щоб все це осмислити, зібрати. Донцов, який все життя працював із києво-могилянськими історичними матеріалами, дуже точно сказав: «Тут є істина, якої в нас із Вами немає». Та сама істина була, але для того, щоб її пригадати, треба зібрати все, потрібні неймовірні зусилля. І от упродовж останніх років ми в широкому значенні, зрозуміло, доклали деяких зусиль. І зверніть увагу: це зробили наші жінки. Починаючи від Галшки Гулевичівни і закінчуючи Зоєю Хижняк, керівником центру «Спадщина». Отже, в нас щось таки було, є і, напевно, буде?