Небезпечний поворот

Не з доброї волі, а за рознарядкою столичного управління культури довелося подивитися цей історичний спектакль - «Між небом і землею», прем’єру Національного театру імені Івана Франка. Так визначив фатум, що саме ця постановка й виявилася першою роботою прославленого театру без Богдана Ступки…

Твори такого штибу (зазначу відразу) перебувають ніби поза зоною критики й аналітики. Через свою художню дивність. Тому поділюся лише суб’єктивними емоційними спостереженнями.

Отож новий комфортабельний зал (на 200 місць) у Національному театрі. Майданчик, який будували-будували чверть століття й нарешті побудували. Здається, ще недавно його врочисто відкривали Б.Ступка та М.Азаров. Здається, тільки «вчора»… Згідно з офіційними реляціями, ця ж сцена, освячена іменем великого режисера Сергія Данченка, має представляти глядачеві-критикові таке собі «паралельне життя» передового орденоносного колективу. Його експериментальні пошуки. Творчі портрети-бенефіси раніше мало задіяних майстрів. Міцні, але якісні постановки. Оскільки ім’я Данченка - над цією сценою (і над їхніми буйними головами) - знак якості в українському театрі. Інакше бути не може. І не повинно.

Власне кажучи, ця прем’єра пропонує «паралельне життя». Як на «тому», так і на «цьому» світі.

Як повідає сценічна історія, три самозакохані розв’язні дурепи (таке режисерсько-акторське трактування образів) на скаженій швидкості мчать автомобілем, далі - небезпечний поворот… автокатастрофа… клініка… електрошок… І - «білий коридор», який виникає перед деякими людьми під час їхньої клінічної смерті.

У наших безпутниць такий коридор виявиться довгим. Шляху - хвилин на сорок, доки триває перший акт… Під час якого ці милі створіння - Джулія Собертс, Синтія Собертс, Мімі Собертс - і вияснять усі інтимні подробиці. Вдосталь покривляються, покажуть глядачеві різні принади й наряди. І навіть зроблять одне фантастичне наукове відкриття.

Ну ось що середньостатистичному платникові податків може примаритися в білому коридорі, коли душа його на порозі відповідальної зустрічі з Господом Богом? Можливо, комусь привидиться галявина з дитинства. А комусь - образи покійних родичів. Комусь - перша закоханість.

У спектаклі Національного театру імені Івана Франка тільки один «привид» перед ворітьми пекла (куди ще відправляти непутящих?). Це - привабливий чоловік, який (вибачте за лексику, навіяну твором) одночасно «мав» усіх трьох панянок. Тобто всіх разом і кожну окремо. У «тому» (земному) житті його звати Антоніо. А в «цьому» (потойбічному) - він черговий ангел. На вигляд - пристойний. Навіть метелика надів. Мило всміхається, оксамитовим голосом шепче дурним «розумне» про вічне. Розгублені три дурепи уявили, буцім він з’явився до кожної індивідуально. Ага... Ангел-хоронитель, який сканував образ земної людини, прийшов до всіх одразу!

Тут і з’ясовується скандальне. Голлівудська діва (Джулія), не відаючи того, ділила одне чоловіче тіло і з сестрою (Синтією), і з небогою (Мімі). Міцні, отже, сімейні узи.

Можете уявити, що станеться на сцені, коли назовні виливається «вся правда». Три енергійні феміни в передсмертних конвульсіях починають енергійно вертіти стегнами; зображати рóкові фатальні корчі; екстатично закочувати очі; верещати як недорізані; звиватися, як дешеві представниці найдавнішої професії за екстреним викликом.

І звідки такий темперамент? У Шекспірі б показали таке.

Непідготовлений глядач може стрепенутися. Наче це не білий коридор на Національній сцені, а чорне пекло в заштатному борделі. Це тому, що без підготовки. А ми, загартовані, ще й не таке бачили…

Якщо класики МХАТівського реалізму колись уперто шукали «зерно» - окремої ролі й навіть цільного спектаклю, то і в цьому прем’єрному інциденті відчуємо напружений творчий пошук. Таке «зерно» таки проростає. Недобитих аварією панянок під час зустрічі з потойбічним посланцем хвилює до кольок (судячи з дійства) тільки одне - «кінець». Не кінець світу, накарканий племенем майя. А «кінець» у вигляді чоловічого начала. Страшно цікаво героїням допевнитися: чи відповідає «кінець» в ангела «кінцю» земної людини? (Одна навіть скорчилася в три погибелі, аби придивитися - і переконатися.)

Напевно заради такого «зерна» й варто було вирощувати постановку…

Але й це не все. Такою собі кульмінацією жіночого збудження в першому акті можна визнати образний епізод, коли три ошукані панянки спортивно згинаються буквою «г», потім прожектор висвічує три спокусливі «ж». І, знову-таки, випадковий глядач неймовірно щасливий. Усе-таки не «три сестри», чиї муки потрібно пропустити через свій внутрішній світ, а всього лише три «Ж» і один «М»... Наче цирк на потіху. І все напоказ.

…Якби три «Ж» і один «М» врізали дуба ще в першому акті, то й мої естетичні страждання припинилися б раніше. Але вони вижили. І попереду був новий акт. І в ньому жертви катастрофи шкандибали на ту ж сцену - у бинтах, у пов’язках, у гіпсі.

Бідні жертви репертуарної політики, вони знову почали репетувати, волати, кривлятися (згідно з режисерсько-акторським трактуванням). Вони знову виясняли не до кінця вияснені обставини чоловічої підлості. І - о диво... зрадник Антоніо - живий-здоровий, наче нічого й не сталося. Цього разу він не філософічний ангел, а мужчина у розквіті сил. Як Карлсон. Коротше кажучи, знову починається жіноче полювання - за те ж тіло, а також за заповіт.

Упускаючи низку чарівних сюжетних подробиць, повідомлю допитливим: ближче до фіналу три «Ж» заходилися волати навіть до Господа Бога. Тобто розгорнулася така собі «меса в бардаку» (згідно з крилатістю Ф.Раневської). Земні жінки почали ультимативно вимагати небесного ангела назад! Оскільки ж наша жінка завжди має рацію, то чи треба продовжувати ці ліричні перипетії…

«И все-таки, что ж это было? Чего так хочется и жаль?» - по закінченні прем’єри спав на думку рядок М.Цветаєвої (озвучений у кінофільмі Е.Рязанова «Жорстокий романс»).

Що це було?

Можливо, «чорна комедія»? Дуже популярний на Заході жанр. Коли автор ніби підсміюється над священними темами: Бог, Життя і Смерть, Віра. Однак як для «комедії» тут явно бракує дотепності та елегантно упакованого (в зовнішній сюжет) переконливого інтелектуального гумору. Тобто з братами Коенами комусь не по дорозі. Можливо, то був позаплановий акторський капусник? Але й для цієї події не передбачалося приводу. В афіші зазначено - прем’єра. З усіма реквізитами: автор, режисер, актори.

Втім, і до них (творців) формальних претензій немає. Постановник, він же автор тексту (Ігор Афанасьєв), певний час жив в Америці і знає не з чуток життя на «тому кінці світу». Очевидно, його опус (у підзаголовку - «Голлівудська мрія») є формою «подяки» вульгарному заокеанському світові, публічно викритому автором у розбещеності, аморальності, дурості, тупості. Віддячив, так би мовити. Так тобі й треба, бездуховна Америко. Як і кожному надактивному творцеві театральних текстів, і цьому авторові важливо свій товар прилаштувати, реалізувавши на сценах. Усі ми люди. (І навіть чудово, що цей твір надихає, скажімо, театральну спільноту Херсона. Але якось дивно, що Херсон стає репертуарним орієнтиром для Києва. Раніше, пригадується, все було навпаки.)

Ну а актори… А що актори? Вони завжди - ангели і демони. Їм тільки дай покривлятися. Тут таки два склади репертуарного «трилера» (на чолі народні артисти України Людмила Смородіна й Володимир Нечипоренко) - як вийдуть, як скажуть, як «покажуть»…

Отож якщо й виникають запитання, то тільки до двох суб’єктів сценічної федерації. Безпосередньо до Національного театру - до його «вищого розуму». По-перше. Чи слід сприймати такий репертуарний небезпечний поворот як подальшу магістральну лінію академічного театру? По-друге. Наскільки правдива версія, буцім сам Б.Ступка був категоричним противником реалізації цього видовища (і при ньому репетиції було припинено, а «після» - відновлено)?

Є запитання й до нашого Мінкульту. Головного попечителя національних колективів. Друзі, а чи всі мрії, галюцинації та інші кошмарні сни наших веселих творчих діячів мають неодмінно фінансуватися за державний кошт? За кошт платників податків? Чи не годилося б відокремити державний театр від індивідуальних сумнівних галюцинацій? Ось є, наприклад, у Києві (на площі Перемоги) приватний театр «Браво», - і жодних до нього запитань. Усе, що сниться тамтешнім творцям, вони й зображають «власним коштом». В іншому разі в національному «театрі високого стилю», здається, ще ніхто не скасовував: художній «фільтр», художній смак, зрештою - здоровий глузд…

…Театр виховує свого глядача, а не навпаки. Адже й таке може статися: спочатку опускається театр, а вслід за ним тупіє й деградує глядач. І процес цей обопільно небезпечний, драматичний, демонічний.

Отож подалі від демонів! Хай інші шукають на свою голову якийсь жаданий прем’єрний «кінець». Нам же з вами не звикати: і надалі десь доведеться шукати - «творче начало». !zn