«Не бійтеся, ставте Яблонську!»

Через рік після трагедії в Домодєдово Одеса знову заговорить про драматурга й поетесу Ганну Яблонську. Компанія Proskurnia Production (за участі Екологічного центру сталого розвитку України, Козацького театру характерників «Отаман») представляє соціально-культурний проект «Ганна Яблонська. Повернення». Основа проекту - спектакль «Терористи» за останньою п’єсою Ганни Яблонської «Язичники». Прем’єрні спектаклі відбудуться наприкінці січня у приміщенні Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василя Василька.

Яблонська (1981-2011) трагічно загинула під час теракту в аеропорту Домодєдово 24 січня 2011 року.

Офіційні театри Одеси поки що не наважилися підступитися до її драматургії.

Але 13 написаних Ганною п’єс уже з успіхом ідуть у театрах Росії (в нашому місті була тільки постановка драми «Двері» силами театру-студії «Тур де форс», в якому сама Аня розпочинала свою театральну діяльність). У найближчих планах цього ж колективу постановка ще двох творів Яблонської - «Четвертий закон Ньютона» і «Укол» (прем’єри цього літа).

Тепер, рівно через рік, вона повертається в рідне місто, в його культурний простір - лебединою піснею, останньою п’єсою.

В Одесі багато хто чекає цього повернення.

***

- Вона прийшла до нас у журнал у лютому 2001-го, - згадує головний редактор журналу «Фонтан» Валерій Хаїт. - Анєч­ка, Аня, Ганна Яблонська. За­йшла - й ніби сонце спалахнуло в нашому темнуватому офісі від її золотого волосся. Принесла оповідання і, здається, кілька віршів… Ну як не на­друкувати: така красуня! Почи­тали й -о радість! Виявилося, що й написано добре: легко та весело. Так, як ми любимо! До того ж - не забувайте - красуня!

Відтоді - років з півтора-два - Анєчка Яблонська в нас мало не в кожному номері… Раптом пропала… Телефонуємо, розшукуємо… Додзвонилися нарешті. Дізналися: менеджером десь працює. Так, пише, як і раніше, але ні, не гумор, а есе, п’єси… Чесно кажучи, не здивувалися, відразу було видно - серйозна дівчина. Багато разів ще кликали, майбутньою веселою книжкою спокушали. Ні, не погоджувалася. Характер!.. Потім почули про її успіхи, публікації в товстих журналах, перемоги в конкурсах молодих авторів. Зраділи: наша все-таки, у «Фонтані» починала. Пиша­лися… У випущеному недавно в Москві третім виданням томі «Большой фонтан одесского юмора», в якому зібрано найкращі твори наших авторів за десять років, є, звісно, і тексти Яблонської. Мало хто знає, що невдовзі після її загибелі московський театр «Квартет И», який наполовину складається з колишніх одеситів, передав увесь збір від зіграного спектаклю Аниній сім’ї. Найближче засідання літературного клубу «Зеленая лампа», яке відбудеться у Всесвітньому клубі одеситів 18 січня о 18 годині, присвячується її пам’яті.

***

- «Никуда не надо» - так називається одне з найсильніших і сповідальних есе Яб­лон­ської, - каже мистецтвознавець Михайло Рашковецький. - Утім, у неї все - сповідальне. І п’єси, й есе, і вірші. На лихо, я не знав Яблонську, її фотографії я побачив в Інтернеті тільки після теракту в Домо­дєдово. Але я знаю її, як себе. І її матір, батька, режисера, чоловіка, її таємного принца на кораблі з червоними вітрилами, явного хлопця, що виїхав на ПМП. Разом із нею я був Пра­су­валь­ни­ком, ре­дактором газети безплатних оголошень, охоронцем Ко­лею, мерчендайзером Ми­ко­лою, чарівним євреєм - адміністратором магазину електронної тех­ніки, На­та­шею з відром помідорів, ріелтором Мариною і Боцманом, який може недорого і якісно покласти плитку. Якщо повірить. Я жив і помирав з ними задовго до вибуху в Домодєдово. І разом із ними до смерті хотів вірити, сподіватися, любити. На щастя, я не знав Яблонську. Тому можу не розлучатися з нею. Просто вона перестала писати. Буває. Чехов теж давно не пише. Але чомусь знову й знову ми чуємо сумний звук струни, що лопнула. Спочатку я думав, що Яблонську не ставлять у наших театрах, бо якісну драму режисирувати дуже складно. Але ставлять же Чехова. І навіть Шекспіра. Тому я вирішив, що їм важко ставити абсолютно безжалісну й безвихідну правду про самих себе.

Але див не буває. Крім одного - наважитися й зуміти сказати найбільш безжалісну й безвихідну правду. І зробити це з любов’ю до людей. До найрізноманітніших людей - ріелторів і прочанок, студенток і їхніх учителів, язичників і священиків, навіть до Паханів, Голів колгоспів і Чекістів, навіть до ґвалтівників і терористів. Але правду. Не бійтеся, ставте Яб­лонську! Їй, можливо, це вже не потрібно. Це потрібно нам. Іншого виходу немає - тільки глухі стіни.

***

Нині на сцені Одеського українського музично-драматичного театру імені Василька ідуть останні репетиції «Теро­ристів». А рік тому Ганна летіла в Москву отримувати премію журналу «Искусство кино» за п’єсу «Язичники» - несамовиту історію з життя окремої, не надто (можливо, поки що?) типової родини, написану со­ковитою й живою мовою. Варто було долі лише трохи «пошкребти» кожного героя, як на повірку він виявлявся язич­ником. Бабуся-богомолка, безпорадний батько родини, мати, яка втратила жіночу чарівність і милосердя, юна дочка, що розчарувалася в житті, сусід - гіркий п’яниця, - кожного з цих персонажів, які тероризують одне одного, є за що і полюбити, і зненавидіти.

Режисер-постановник, автор сценографічної ідеї (та продюсер) Сергій Проскурня каже:

- Актуальність п’єси Ганни Яблонської неможливо переоцінити. Очевидно, автор продовжує лінію психологічної драми Чехова, Арбузова, Вампілова. Ідея мого спектаклю народилася після успіху читання п’єси в рамках першого «Тижня актуальної п’єси» в Києві. Парадоксальним видається, що у світі театру є Одеса - яка не знає своїх талановитих дітей.

Не розкриваючи деталей творчого задуму, зауважимо, що візуальні рішення небанальні, у костюмах героїв зроблено несподівані акценти, а загалом робота над проектом іде з запалом.

У постановці задіяні одеські актори з різних театрів. Беруть участь: акторка театру юного глядача Оксана Бурлай-Пітерова (Марина), актори українського театру імені Василька Галина Кобзар-Слободюк (Наталя) і Павло Шмарьов (Боцман), артист російської драми Павло Савінов (Олег).

Репетирують захоплено, ніби все життя пліч-о-пліч працювали. У спектаклі звучить музика з балету Ігоря Стравінського «Весна священна», духовні тексти. Використовується й ненормативна лексика. Що, звісно, додасть постановці «чарівності» скандалу.

- Пятнадцать лет ни слуху ни духу! - кричить Марина в обличчя Олегові. - Сын, внучка, как, что с ними, где! Куда там! Она ж у тебя святая, по монас­тырям таскается, а внучку родную повидать! Хоть бы раз с днем рождения поздравила! А теперь - на тебе - здрасьте! Приехала - божий одуванчик! Мало мне тебя, дармоеда! Мне Кристину надо на ноги поставить! Я же целыми днями по этим объектам... а потом у швейной машинки горблюсь, чтоб она доучиться могла!

Роль швейної машинки «виконує» поки що коробка з-під електричного чайника, а радіоприймач, що його Олег слухає ночами, тимчасово підмінили коробкою з-під чаю. Але цю міру умовності легко прийняти на тлі разюче достовірної, до болю життєвої гри акторів. Здається, що потрапив у гості до цих, по суті, непоганих, але таких душевно глухих людей, ба більше - ти їхній родич і мешкаєш із ними на одній площі, подітися нікуди, залишається спробувати зрозуміти…

Ця п’єса з самого початку захопила мене як лавина! Крик автора: «Люди! Давайте бачити одне одного, чути одне одного, розуміти, жаліти, любити! Не шукайте вирішення проблем зовні, усе в нас! Життя ж нам дане для чогось більшого, ніж просто жити!»

***

- Для мене ця п’єса, по-перше, можливість доторкнутися до хорошої драматургії, - каже Оксана Бурлай-Пітерова. - Мені подобається, коли можна читати між рядками, коли добре виписано ролі. По-друге, робота з цікавим режисером, який знаходить неординарні й водночас прості рішення і знає, чого він хоче.

По-третє, це спілкування з акторами з різних театрів і навіть аматорами, обмін досвідом.

Участь у цій п’єсі - насамперед спроба запобігти помилкам інших людей! Спроба звернутися до глядачів із закликом: «Зупиніться, що ж ми коїмо! Ми забули, що ми живі, на кого ми перетворилися, що для нас є головне і що для нас є істина! Будьмо уважними одне до одного, розуміймо одне одного з півслова, зрозуміймо зараз, що є справжні цінності! Щоб не було пізно і щоб не було пекуче боляче…

***

На прем’єрі очікуються імениті гості. Драматурги Михайло Угаров, Микола Коляда, В’яче­слав Дурненков, Наталя Ворож­бит, Максим Курочкін, які поділяться спогадами про талановиту одеситку. Чарівності скандалу майбутній постановці надає не тільки використання обсцен­ної лексики - багатьох передбачуваних учасників проекту відлякнула глибина проекту, пронизливість духов­них пошуків драматурга, пла­нетарність прозрінь, неупе­реджене ставлення до релігійності, віри в дива (які в п’єсі все-таки відбуваються)… Для Одеси все це поки що якось занадто. Але ж ми домовилися: не боятися!