НАЗИВАННЯ РЕЧЕЙ СВОЇМИ ІМЕНАМИ

Вочевидь, існують якісь закони газетної критики і їх, мабуть, слід дотримуватись, особливо якщо ти нею — цією газетною критикою — займаєшся. Наприклад, кому цікаво писати і тим більше читати про книгу, видану ще минулого року? Аж ось ця книга потрапляє тобі до рук, ти прочитуєш її вперше і тут-таки поспішаєш зафіксувати факт її прочитання у вигляді якихось речень і словосполучень, не надто думаючи про своєчасність. Виходить — або закони не діють, або це ніяка і не критика.

Я знаю, чим ця книга може сподобатись — у ній, у «FM Галичині» Тараса Прохаська, багато простих речей, власне, майже всі явища, історії і події, зібрані в Прохаськовому щоденнику, позначені простотою, тією простотою, за якою стоїть тривале і терпеливе відкидання — випадкових слів, зайвих словосполучень, неточних речень. Він, вочевидь, навмисне гранично спрощує оповідь, спрощуючи заразом усі предмети і всіх персонажів, що з’являються в його тексті, аби показати умовність самого принципу спрощення чи, навпаки, ускладнення свого щоденного наративу. Найкраще в цій книзі те, що автор нічого не вигадує, він лише називає речі, які його оточують, називає їх кожного дня впродовж цілої зими, щоразу пригадуючи їхню назву, і в цьому випадку саме те, що називає він їх правильно, і виправдовує таке доволі марудне й, можливо, для когось малоцікаве заняття.

Натомість кожен предмет, помічений і названий автором, усього-на-всього залишається самим собою, автор не робить із життям якихось сумнівних маніпуляцій, не повертає речам їхнього первинного значення, оскільки первинне значення в цих речей навряд чи хтось здатен відібрати чи повернути. І те, що Прохасько розуміє це, є особливо приємним. У нього, здається, немає метафори взагалі, це оповідки не про те, як автор бачить, а про те, що він бачить. І це, своєю чергою, виглядає набагато цікавішим і енергетичнішим. Адже, з іншого боку, це все одно не просто Карпати, сніги, дрова, друзі, алкоголь, це Карпати і сніги, про які він думав. За Прохаськовими назвами і речами стоїть велика наука непомічання зайвого і фіксування хай і не основного, проте потрібного. Думати так, як думає Прохасько, мабуть, важко. Проте приємно. До того ж, корисно.

Автор цієї книги дозволяє собі називати власне письмо «нелітературою». Слід визнати, що тут він має рацію — ці оповідки справді надто приватні для літератури, вони ближчі до розмов, до усного наговорення. У цьому випадку ідею видання, яке виникло зі щоденних радіопрограм, витримано до кінця. Тут справа навіть не так у тому, що ці короткі щоденні оповідки і складались від початку для проговорювання вголос, а в тому, що за цим стоїть розмовна інтонація, без урахування якої (і взагалі без урахування цієї формули «оповідач — слухач») багато речей у книзі здаються безадресними. Себто нікому не адресованими, а, отже, — порожніми. Натомість постійна потреба і щоденна зорієнтованість на когось ближнього, хто здатен не просто почути твою розповідь про гори, про тепло чи про тварин, а й підтримати цю розмову, — нею здебільшого й визначаються енергетичні центри в середині цих радіопослань.

У такому способі писання книг є щось дуже гарне — автор щодня думає про щось своє, дуже для нього істотне, і вже потім передає цю думку співрозмовникові. Це і справді не література, але це якраз у ній і приваблює. За інших умов подібне наговорювання того, що в принципі відоме і без автора, навряд чи буде виглядати так природно і переконливо. Адже важливість такого письма, на мій погляд, полягає в тому, що йому віриш, у всякому разі, воно не викликає бажання в ньому сумніватися. Ситуація, за якої холод — це просто холод, а місто — лише місто, може, звісно, просто не влаштовувати або не цікавити, але все ж, якщо ти зацікавився цими переліками і пізнаваннями найменших виявів життя навколо автора, ти й сам дійдеш висновку, що за якимось найвищим задумом речі не варто порівнювати чи описувати, їх варто просто називати своїми іменами, і вже цього досить для того, аби пережити ще одну зиму.