НА ПЕРИФЕРІЇ

Засідання колегії Міністер-
ства культури та мистецтв, де представляли концепцію розвитку української культури на 2001 р., було зворушливим. Мабуть, інакше не скажеш. Незважаючи на кондовість формулювань, незважаючи на «сльози з регіонів», незважаючи на нищівну іронію та спроби «закомедійнити» ситуацію з боку міністра культури «й чомусь мистецтв» Б.Ступки. Незважаючи на те, що середній вік учасників засідання становив приблизно 50 років, а слова «талановита молодь» повторювалися як заклинання і малися на увазі, як і колись, люди до 50. Це було зворушливо з самого початку — з появи діточок у віночках. Їм було затісно на сцені, зайнятій президією, але вони дзвінко й чисто співали та старанно пританцьовували. І це було б навіть добре та мило, якби не було так відверто недоречно. Але так уже прийнято в нас, щоб усі більш-менш представницькі засідання відкривалися віночками, вишиванками та співанками. Тому це не було мило — це було зворушливо, як будь-яка спроба прив’язати бантик ну бодай кудись.

Зворушливо було слухати й виступаючих представників міністерства. Висловлення на кшталт «втрати духовності» та «втрати ідентичності» стали останнім часом таким самим неодмінним атрибутом подібних засідань, як і вступні стрічечки-віночки. І точнісінько так само ні до чого не зобов’язують. Ні, зрозумійте правильно, дуже радує, і мене також, що «держава не залишає поза своєю увагою всі види мистецтва», що міністерство невпинно реалізує свої завдання з «культурного обслуговування» й «донесення до трудівників села академічного мистецтва». Але, погодьтеся, зворушливо звучить. Хоча б тому, що вся «невсипуща увага» нашої держави «до всіх видів мистецтва» на 2001 р. обчислилася 214,06 млн. грн., закладеними в бюджет. Певне, ми такі багаті, що можемо дозволити собі дешеву культуру.

Зворушливо до спазму в горлі виглядав і міністр культури, котрий розпочав свій поетичний виступ з репліки про те, що міністри культури змінюються, а апарат залишається той самий, і треба б розподілити відповідальність «по справедливості» — щоб не лише міністр за все відповідав, а і його заступники. Їй-богу, можна було повірити в те, що міністрові заступників призначають «згори», а від нього самого в формуванні апарату ну зовсім нічого не залежить.

Щирість, з якою наші міністерські чини жонглювали поняттями та словами, також зворушує, а іноді навіть викликає захоплення. Важко інколи зрозуміти, чи проводять самі «керівники культури» межу між «культурою», «мистецтвом», «творчим процесом», я вже не кажу про такі колосально складні співвідношення, як попит-пропонування, продукт-споживач тощо. А либонь саме в цьому вирі понять і явищ сучасної культури, в межах сум, передбачених бюджетом, саме ці люди мають скеровувати, визначати й вести нашу культуру до сяючих вершин. Тому наскільки щира ця «незрозумілка» міністерських чинів — питання непустопорожнє.

У «непустопорожності» цього питання є як мінімум два боки. Перша — позиція власне міністерства, друга — позиція «щодо» міністерства тих, кому так чи інакше доводиться з ним зіштовхуватися. Можна зрозуміти, що на «реформування умів» міністерських чиновників, про яке так проникливо говорив сам міністр, можна чекати довго. Звісно, функції цієї інституції певним чином повинні змінюватися. Повинні вже давно — відтоді, як зникло «державне планування» творчого процесу під невсипущим оком Міністерства культури, відтоді, як закінчилася епоха держзамовлень, про які з такою ностальгією згадують сьогодні наші творці. Відтоді, як держава, за великим рахунком, збайдужіла до творчого процесу. А чому мало бути інакше? Те, що ніяк не підтримує й не забезпечує сьогохвилинні інтереси держави, відповідно, не підтримуватиметься й ним. Таким чином, творчий процес випав з поля зору Міністерства культури. І воно зазумерило. Втратило, як люблять казати й самі міністерські чини, «самоідентифікацію». Стало підспівувати загальним і безплідно розлогим міркуванням про «занепад духовності» та іншим декадентським настроям. І, відповідно, викликало на себе прицільний вогонь різноманітних фондів і «альтернативних» творчих агентств, котрі ставлять питання руба: а навіщо нам узагалі Міністерство культури, якщо ми й без нього так непогано підтримуємо творчий процес у цій країні? І міністерству, котре досі так і не стрибнуло вище власного іміджу міністра двору з питань розваг, крити, по суті, немає чим. У плані забезпечення творчого процесу воно свої позиції здало остаточно й безповоротно.

Проте є дещо крім творчого процесу. Те, про що я, на жаль, майже нічого не почула на колегії міністерства, крім загальних фраз на кшталт «не допустити скорочення мережі закладів культури», чи надто дрібних питань — на кшталт звіту про оплату опалення бібліотек. Ніякого чіткого стратегічного плану виживання закладів культури, які не займаються безпосередньо «творчим процесом», викладено не було. І якщо театр — навіть провінційний — або концертний зал може одержати під спектакль грант (зумівши все оформити як слід) і в такий спосіб трохи поправити свої справи, то що робити музеям (особливо в провінції), бібліотекам, реставраційним центрам тощо? Їм поодинокі вливання на кшталт грантів не допоможуть. І справа навіть не в тім, що там погана сантехніка, погано опалюють та інші страшні, погодьтеся, речі, особливо коли йдеться про схоронність експонатів і книг. Найголовніше — туди не ходять. Не тому не ходять, що там холодно й немає води. Туди не ходять тому, що не відчувають внутрішньої потреби в картинах і книгах. А це страшніше, ніж згасання творчого процесу.

І це, між іншим, також певною мірою результат підміни понять, практикований, зокрема, нашим міністерством. Звісно, Ганна Чміль у своєму виступі була як завжди емоційна, красномовна й цілком права, але основна проблема, як не крути, не стільки в тому, що «наш культурний продукт недоступний споживачеві», а в тому, що наш «культурний споживач» не шукає зустрічі з отим продуктом. І тут я швидше погоджуся з паном Ступкою, котрий з високої трибуни переконував шановні збори в тому, що «в нас немає кризи в культурі», позаяк творчий процес триває, хоча й триває незалежно від міністерства. Так, процес має місце, але річ у тім, що саме цей процес є якимось «тусовочним» мистецтвом, із задоволенням підтримуваним різноманітними фондами. І це «тусовочне мистецтво» «страшенно далеке від народу». На нього немає й не може бути широкого попиту з боку «масового споживача», до котрого апелює — і має апелювати — Міністерство культури. З цієї точки зору «концерти академічної музики для трудівників села», над якими любить збиткуватися наша творча й навколотворча еліта, і дві нові книги для дитячої бібліотеки повітового містечка, помітного хіба що на великомасштабній карті області, мають для культури не менше, а може, й більше (принаймні в стратегічному плані) значення, ніж нова акція в черговій столичній галереї чи широкомасштабне святкування чергового «всенародного ювілею», запланованого, між іншим, Міністерством культури.

І це, зрештою, наша відповідь шановному міністру Ступці, котрий також, здається, з трудом уявляє, що є культура. Утім, він це й сам визнає, називаючи довірене йому міністерство «Міністерством культури і чомусь мистецтв». Коли він «з усією відповідальністю заявляв», що «кризи культури немає», посилаючись при цьому на ту саму активність творчого процесу. Те, що культура складається не лише з мистецтва й відповідного творчого процесу, певне, все-таки геть не бажають помічати. Але якщо «кризи культури» у нас справді немає, то дуже хочеться запитати, ні, не міністра, а шанованого й улюбленого мною особисто актора та людину Богдана Сильвестровича Ступку, котрого в одному з недавніх опитувань «ДТ» значна кількість наших громадян назвали «совістю нації»: чому навколо стільки злоби, стільки заздрості, побутової жорстокості, забобонності та ксенофобії? Чому не зникло насильство «за мовною» та «за конфесійною» ознакою? Чому так багато хамства та ще більше байдужості? Як, зрештою, назвати ту мову, якою більшість наших громадян викладає свої думки? Невже ви вважаєте, що «активний творчий процес» більш серйозна, всепоглинаюча складова культури, порівняно з якою стан наших душ і умів — ніщо? Чи не занадто зручну і справді в корені безкризову модель «української культури» вигадали ви для себе? Що ж, «апостоли української культури» Сковорода, Котляревський, Шевченко, котрі ведуть, за вашими словами, Україну в третє тисячоліття, дорогі вам лише як реалізація творчого потенціалу, а не тим, що плекали ідеї, мову, почуття — просто людське в людині, що, власне, і дозволяє вам нині називати їх «апостолами»?

Звісно, я не гірше від інших розумію, що все перелічене вище не входить у компетенцію Міністерства культури. Принаймні безпосередньо. Я розумію, пан міністр трохи помилився з назвою установи, якою він нині керує. Це не «Міністерство культури і чомусь мистецтв», а зовсім навпаки — ця установа намагається залишатися «Міністерством мистецтв і чомусь культури».

Адже крім всього іншого, ця держструктура, одна з найбідніших і далеких від «епіцентру влади», могла б узяти на себе ще одну шляхетну й нелегку справу: можна, нарешті, спробувати переконати цю владу в тому, що крім сьогоднішнього дня, крім сьогоднішнього спектаклю чи виставки, які не вельми цікавлять державу (через, імовірно, й її певну обмеженість), є якісь речі, що становлять культуру й забезпечують цю країну майбутнім. І, між іншим, коли міністром культури став Б.Ступка — така надія виникла, бо всенародно улюблений актор сприймався нами як «наша людина при владі». Так уже ми звикли ставитися до своїх улюбленців — «присвійно». І ми, звісно, вибачимо йому все — ми завжди так чинимо з улюбленцями: і недоречну іронію, і ще більш недоречну бездіяльність і загравання з владою, пояснюючи все це артистичною ексцентричністю натури. Аби тільки залишилося це неповторне вміння оцінити вишуканість й артистизм. Аби тільки не пропало вміння прощати в наших черствіючих на периферії великої політики душах.