27 березня весь світ традиційно святкував День театру. Подія ця, як завжди, мала трохи двозначний характер...
Невтіленість драматичних поем Лесі Українки на рідній сцені давно загрожує стати фактом національної театральної трагедії; подолати звичний рубіж і вийти за межі не настільки страшної «Лісової пісні» ризикує далеко не кожен театр. Проте за останнє десятиліття молода генерація українських режисерів і акторів дедалі частіше звертається до цієї непростої драматургії, особливо до біблійного циклу, перевіряючи на ній перші рівні творчої зрілості. Завдання, які ставить ця велика жінка перед своїми театральними партнерами, складні не тільки через необхідність створення атмосфери, що відповідала б напрузі її емоцій, не тільки в зв’язку з особливим наголосом на роботу з поетичним словом, через яке ці емоції проявляються, не тільки з пошуками істинності поетичного акторського буття. Головне в драматичних творах Лесі — це вічна загадка жінки, тому творче спілкування зі світом її образів ніколи не може бути невдачею, а завжди — досвідом. Якщо ж починаються розмови про незрозумілість, складність або неактуальність «Адвоката Мартіана», то всі ці питання, так би мовити, суто академічні.
Ситуація навколо постановки театром для дітей і юнацтва п’єси В.Гібсона «Ганчір’яна лялька» з самого початку складалася не вельми сприятливо, починаючи з розмов про непридатність гібсонівського сюжету для тюгівської сцени, закінчуючи ставленням до самого сюжету як нібито недолугого. Оскільки п’єса ця не часто йде в Україні, два слова саме про сюжет. Маленька дівчинка Марсела хвора, тому що мама її залишила на недолугого батька, до того ж пес Червоне Ікло з’їв її улюблену канарку й помер, подавившись пір’ям. Цього занадто багато для маленького дитячого серця, й воно не витримує, дівчинка починає згасати. І тоді в її житті з’являється лялька Реггеді Енн, на грудях якої пришите цукеркове серце з написом: «Я тебе люблю». Вона дарує Марселі те, чого дівчинка позбавлена в реальності: друзів, сміх, пригоди — часом веселі, часом моторошні, а головне — відчуття захищеності, що виникає тільки тоді, коли тебе справді люблять. Зрештою Реггеді Енн віддає дівчинці найдорожче, те, що робить її живою, — своє цукеркове серце. Марсела з’їдає його і вранці прокидається цілком здоровою.
Отакий «недолугий» сюжет п’єси, яку, на дивну думку окремих представників харківських мас-медіа, не можна показувати дитячій аудиторії. Режисер-постановник Ю.Старченко зробив спектакль у жанрі музичної притчі. Такий постановочний хід задав сам автор, запланувавши зонгові номери в тексті. Зонги ніби покликані дорозповісти те, чого не можна висловити в прозаїчному діалозі. Та обставина, що в спектаклі багато вокальних (зокрема й хорових) і хореографічно-пластичних номерів (композитори І.Губаренко й Н.Сараєв; балетмейстер С.Момот, пластика Е.Безродного), не тільки не полегшувала, а, швидше, ускладнювала шлях, яким режисер і актори рухалися до глибинної суті цього матеріалу. А суть цю можна була б визначити як пошуки любові. Люблячих завжди має бути принаймні двоє, щоб почуття реалізувалося. А необхідність для багатьох учасників постановки стати люблячими, об’єднавшись в одну творчу команду, видається завданням набагато складнішим і за результатом важливішим від будь-яких суто формальних розробок. У спектаклі «Ніч, коли оживають ляльки» це єднання відбулося, чого, на жаль, не сталося при спілкуванні учасників спектаклю з їхніми суворими суддями.
Театр — мистецтво очевидне, оскільки його можна сприймати на дотик, бачити на власні очі. Недарма ж у давньоєгипетській міфології Очі бога Ра жили якимсь окремим, відособленим від нього самого життям, маючи здатність утілюватися в інших тілах. Спектакль, втілений на сцені живими людьми, набирає статусу певного самостійного організму, тож критика завжди розглядатиметься ним як стороннє вторгнення. Саме в цьому специфіка та складність професії критика в будь-якому виді людської творчості. Аби вторгатися в чужорідну структуру, необхідно знати не лише закони — фізичні й духовні, за якими ця структура існує, а й мати уявлення про загальнокосмічні установки, які вимагають: будь-яке вторгнення не повинно стати руйнівним. Зокрема до цих установок належить і знаменита заповідь «Не убий», і багато чого іншого. Далеко не кожному сценічному твору судилося стати подією світової театральної культури. Цілком можливо, що останні харківські прем’єри будуть затребувані своєю публікою і виявляться подієвими передусім усередині самих колективів, створюючи основу для майбутніх шедеврів. Це теж дуже важливо, так само, як у людському житті після зачаття головним стає момент народження. І завдання акушерів, що приймають пологи (а хіба не в цьому полягають функції театральної критики?), — допомагати їхньому перебігу, а не чинити щось протилежне. І тоді Міжнародний день театру можна буде оголосити Днем світу, хоч у яких куточках планети його відзначали б.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google