МУЗИКА РОЗРАДИ

Нинішнього вересня світ чекав з усе більшим напруженням — надто жахливий удар нанесли людству рівно рік тому. Про криваві події того дня неможливо мовчати, а говорити — нiчого, надто банально і штучно звучать «високі» слова, ніби камені, що падають у мовчазні води людського горя.

Було сказано безліч скорботних промов, у телеефірі виступила ціла армія різнокаліберних чиновників. Та найтеплішим і найщирішим актом підтримки, який продемонстрував світ, були концерти пам’яті жертв 11 вересня. У нашій країні Володимир Співаков, якого кияни дуже люблять, виконав один із найбільш таємничих і трагічних шедеврів моцартівського генія — Реквієм. Разом із Російським національним оркестром на сцену Нацопери України 13 вересня піднялися хор Нацопери під керівництвом Льва Венедиктова, а також солісти з чотирьох країн світу, які символізували те саме єднання, що й стало лейтмотивом дійства.

Класика диктує зовнішній контраст білих манжетів, що рвуться з темряви фрачного рукава. Та за нею — таке розмаїття кольорів і барв нескінченної моцартівської палітри звуків і почуттів, що вона захоплює повністю, зробивши співучасником, а не просто слухачем.

Реквієм — це страждання душі в реальному часі, де почуття, схоплені партитурою, змінюють одне одного так, як думки та емоції набігають хвилями нашої свідомості, не залишаючи жодної секунди на заспокоєння, відпочинок...

На мій погляд, вокальна частина складу цього разу перевершила оркестр як майстерністю, так і злагодженістю, емоційним забарвленням, тембровою чутливістю. Тільки не подумайте, що гору взяв дріб’язковий націоналізм — хоч і не ставила перед собою завдання прискіпливо аналізувати якість виконання кожного номера, все-таки не можу втриматися від захоплення дивовижним ліричним сопрано співачки Дженіс Чандлер (США): її голос ніжно линув у повітря, немов щось невагоме, що живе самостійним життям, а сріблястий тембр напрочуд тонко відтіняв шоколадний тон шкіри артистки, породжуючи відчуття прекрасної гармонії, хоча й незвичної для європейського ока. На жаль, в оркестрі її було значно менше: зайва камерність звучання, темброва тьмяність і певне напруження в ансамблі з солістами змусили вкотре усвідомити, що в Моцарта другорядних героїв у музичній тканині немає й інструментальна партія в Реквіємі не гармонійна підтекстівка, солодкоголосий супровід струнних і підспівування духових, а повноправна учасниця величезного ансамблю. Причому оркестровий безлад чути навіть крізь товщу багатоголосого плетива хору, який справді повністю виправдав і підтвердив усі компліменти, якими його щедро наділив Володимир Співаков на прес-конференції, що передувала концерту.

Друге відділення здивувало слухачів насамперед своєю дещо несподіваною концепцією — надто вже незвичним був перехід від величної трагедії ре мінору до легкої та дансантної музики Петра Ілліча Чайковського, чию казку маестро Співаков приберіг для другої частини концерту. До речі, «Лускунчик» у концертному виконанні дуже виграє порівняно зі своїм балетним тезкою, де диригентська паличка намертво «прив’язана» до кінчиків пальців і носків танцівника.

І після занурення у світ образів страждання, боротьби, відчаю світла легкість танцю внесла оптимістичну нотку в сумну концепцію вечора.

Традиційна поступливість бажанням публіки вилилась у три барвистих біси, які Володимир Теодорович підібрав з істинним професіоналізмом маестро, що знає смаки та уподобання аудиторії: чудове Адажіо Альфреда Шнітке, незмінний Вальс із «Карнавалу» Хачатуряна і патріотичний «зоряно-смугастий» американський марш, як продовження тематичної лінії концерту, викликали захоплення публіки, а наостанок Співаков зробив присутнім прощальний дарунок — знамениту «Молитву» Альбіноні, яку він виконував у Києві навесні 2001 року в пам’ять про страшну дату квітня, яка цього вечора неодноразово згадувалася.

«Блаженні ті, хто плаче, — тому що вони втішаться», — саме цю фразу виніс у негласний епіграф до концерту Володимир Співаков. І йому вдалося дібрати цього дня єдино вірні слова — музику розради.